Джоанн Харрис – Жахослов (страница 73)

І так далі. Мінні любила свого батька, але навіть у десять років вона бачила недолік у його аргументах. Хоч він і казав про різні способи розуміння правди, очевидно було, що він вважає власний підхід сильнішим за всі решту, що його уявлення про правду є найправдивішим. Тож Мінні не вступала в суперечки з ним, але не почувалася і переконаною його словами. Вона вважала за краще вірити власним очам, і її віру лише підтримала картина давнього митця, який бачив речі, котрі її батько (чиї очі, мабуть, занадто призвичаїлися до друкованих сторінок) не здатен був побачити.

Дванадцять років по тому, стикнувшись тет-а-тет із живим демоном, він зазнав надто нищівного удару по своїй системі поглядів. Мінні не могла зрозуміти, чому батько не може прийняти побачене на власні очі. Якщо він мав сумніви стосовно власного душевного здоров’я, вона могла підтвердити, що він не обманувся. Вона теж це бачила! Чому він не слухає її? Чому зустріч із цією істотою мало такий згубний вплив на нього, але не на неї? Чому він дозволив злу пригнічувати себе?

Коли вона починала розпитувати його, він у відповідь твердив один сумний рефрен: яким нещасним він почувається, у якій безнадії перебуває, якими нікчемними здавалися йому тепер будь-які спроби щось змінити. Він стикнувся із чистим злом, і хоча він це пережив, але тепер від нього зосталася лише оболонка тієї людини, якою він був колись.

Жодні домашні засоби, пропоновані дружиною як панацея, не приносили анінайменшого полегшення його душі: ні чай, ні тонік, ні музика, ні візити доброзичливих друзів. Він не міг молитися, йому було нестерпно читати книжки, які колись дарували йому натхнення і втіху. Невдовзі він провів понад годину, замкнувшись у кімнаті зі священиком – Мінні знала, що рішення мачухи запросити цього чоловіка було прикрою помилкою. Священнослужитель не був ані розумним, ані начитаним. Нічого, окрім банальностей, запропонувати змученій душі він не міг, а щодо цитування Біблії, то тут Лаурі був більш вправним і значно краще вмів будувати аргументацію. Його логіка була нищівною. Мінні бачила, з яким обличчям той чоловік покинув кабінет батька після їхньої зустрічі, і, мабуть, єдиною серед парафіян не здивувалася, коли недільну службу в церкві провадив запрошений священик, повідомивши при цьому, що преподобний містер Бейлз захворів і змушений був узяти відпочинок.

Сімейний лікар прописав містеру Лаурі найпростіше лікування, вирішивши, що надмірна розумова праця підірвала його нервову систему. Зміна місця, відпустка в поєднанні з легкими фізичними вправами, здоровим харчуванням і без жодних книжок – таким були його рекомендації для покращення здоров’я.

Тож уся родина спакувала речі й поїхала – спочатку на курорт на Адірондаку, потім – на море. Але жодна кількість повноцінних фізичних вправ просто неба анітрохи не покращувала душевний стан містера Лаурі, тож із настанням зими родина переїхала до готелю в Мангеттені, сподіваючись, що відвідування театру, концертів, мистецьких і світських заходів покладуть край його згубним думкам. Заразом тут можна було порадитися з кваліфікованими лікарями.

Саме в приймальні лікаря-невролога стався довгоочікуваний прорив – завдяки розмові, що зав’язалася в Мінні з однією пані, яка чекала на свого чоловіка.

Пані звали місіс Добсон. З’ясувалося, що вона має родичів у Пафкіпсі, а через них – багато спільних знайомих із родиною Лаурі. Заохочена цим, жінка знайшла в собі сміливість по-материнському звернутися до містера Лаурі, який сидів, похмурий і мовчазний, як завжди.

– Містере Лаурі, – сказала вона, – не хочу завдавати вам тривоги і сподіваюся, що моє запитання вас не образить, але навколо вашої хвороби ходить стільки чуток і припущень, і хоча всі вони можуть бути хибними, та, мені здається, я знаю, у чому полягає проблема. Чи не погодитесь ви розповісти мені, своїми словами, що сталося?

Особиста історія Лаурі ніколи не втрачала барв у його власних очах. Щоразу, слухаючи, як він переповідає її, Мінні нашорошувала вуха, ловлячи кожну зміну в словах, акцентах і подробицях. Цього разу їй здалося, що вона чує суттєву зміну:

– Здавалося, наче якась мерзенна демонічна істота увійшла до моєї кімнати та присіла в кутку, і від неї йшли зловісні, смертельні промені…

«Здавалося, наче…» Чого б це її зазвичай точному на словах батькові вживати таку фразу? Вона звернула на це увагу, адже він сам виправляв у неї цей мовний недолік, кажучи, що «здавалося, наче» – риторична фігура, що підкреслює уявність описаного, наприклад: «здавалося, що вони приречені пливти так завжди, коли зі щогли помітили землю».

Але ж той зловісний незваний гість йому аж ніяк не «здався».

Вона змушена була втрутитися.

– Пробач мені, тату, любий – чому ти сказав «здавалося»? У твоїй кімнаті й справді була зловісна істота – ти не помилився у своєму сприйнятті. Це справді сталося, і ти досі від цього страждаєш.

Вони обоє здивовано подивилися на неї. Спеціально для леді Мінні пояснила:

– Я теж там була. Я бачила його – того жахливого руйнівника спокою в моїй родині. Він сидів у кутку – і я відчувала зло, хоча на мене воно й не мало настільки тривалого впливу.

Це були загадка, яка не раз спантеличувала її. Чи могло бути, питала себе вона, що її дитячі спостереження за демонами певним чином підготували її, навіть стали свого роду щепленням проти їхньої руйнівної дії? Або ж ця істота приходила в їхній дім з метою впустити своє зло – наче аспид отруту – в душу її батька, і для неї нічого вже не лишилося?

Їй дуже кортіло дослідити цю тему, але вона припинила говорити про це після того, як мачуха звинуватила її в егоїзмі та бажанні привернути увагу, вдаючи, ніби страждає на ту ж недугу, що й батько.

Тепер, заговоривши, Мінні ніяковіла, боячись осуду. Але містер Лаурі лише втомлено зітхнув і тихо промовив:

– Мабуть… мабуть… я не знаю. Я стільки разів думав про це, і єдиний висновок, якого дійшов: я не знаю. Звідки взялося це зло? Може, воно з’явилося з потойбіччя – може, сам диявол створив його і прислав мучити мене? А може, це було породження моєї власної уяви, що роками дрімало в мені, аж поки раптом не прокинулося, явивши себе у зовнішньому світі?

– Ви дуже любите вашого батька, – сказала місіс Добсон, кладучи свою тверду вправну руку поверх руки Мінні й тепло притискаючи її. – Мабуть, ви для нього дуже сильна опора і втіха.

Сльози навернулися дівчині на очі.

– Хотіла б я допомогти йому. Я намагалася – але я не знаю, як його врятувати!

– Звичайно ж, не знаєте, люба моя. Звідки, якщо навіть найдосвідченішим лікарям це не до снаги розв’язати цю загадку? Але, повірте, я можу знати відповідь.

Обоє приголомшено дивилися на неї, а жінка тим часом вела далі:

– Любий мій чоловіче, з того, що ви розповіли мені, я можу дійти висновку, що зараз ви зазнаєте процесу, який може мати значно приємніші наслідки, ніж ви насмілюєтесь уявити. Стан, від якого ви страждаєте, був визначений великим Сведенборґом як «очищення шляхом внутрішнього спустошення».

Місіс Добсон пояснила, що великий філософ і містик на ім’я Емануїл Сведенборґ сам потерпав від того, що переживав тепер містер Лаурі. Хоч і надзвичайно болісний, цей етап є необхідним у відновлювальному процесі, що веде до відродження.

– Нехай це вас не бентежить, дорогий пане, тому що ви проходите через очищення і скоро набудете нового духовного розуміння.

Слова місіс Добсон – її пояснення того, що досі бачилося лише в негативному світлі, – справило на містера Лаурі ефект гальванічного струму. Він підстрибнув на ноги, більше не цікавлячись думкою іншого лікаря. Усе, що тепер мало для нього значення, – це дізнатися якомога більше про теорії Сведенборґа, слідуючи за тонким сяючим промінцем надії, подарованої випадковим знайомством.

У міській книгарні Роберт Лаурі придбав видання «Раю і пекла» і був направлений до штаб-квартири Спілки Сведенборґа в Мангеттені, де купив чимало інших його публікацій. Спочатку, дотримуючись рекомендацій лікаря не перевантажувати свій мозок, він ледь наважився зазирнути до високоінтелектуальних текстів, які придбав, але скоро розпач підштовхнув його до бунту, і наприкінці тижня він проводив шість-вісім годин на добу, замкнувшись у кімнаті сам на сам із книжками, і лише після умовлянь погоджувався приходити на обід.

Усупереч побоюванням, що його звички можуть призвести до нового зриву, місіс Лаурі змушена була визнати, що її чоловік майже повернувся до своєї колишньої форми (навіть апетит поліпшився), і коли наприкінці другого тижня він оголосив, що час повертатися додому, ніхто не заперечував.

Лише в Мінні було неспокійно на душі. Вона уявляла собі, що демон і досі чекає, невидимий, але небезпечний, як завжди, і вона поділилася своєю тривогою з батьком.

– Моє миле дитя, – сказав він, цілуючи її в лоб. – Ти не розумієш. Навіть я не розумію – до цієї самої пори! Пам’ятаєш, я питав себе, чи цей демон виник у моїй уяві, чи із зовнішнього світу? Тепер, прочитавши Сведенборґа, я розумію, що це було породження моєї уяви.

– Але як таке можливо? Я теж його бачила!

Він стиснув її руки, припиняючи її сердиту спробу відсунутися.

– Сказати про річ, що вона є плодом твоєї уяви, не означає стверджувати, що її не існує. Навпаки. Чимало речей, що народжуються як думки, набувають власної фізичної форми – книжки, будинок, і демони також. Рай і пекло не позначені на мапі, як Бостон чи Пафпіксі, але вони існують. Люди створюють власний рай чи пекло, доки живі, і оселяються у власному творінні після смерті.