Джоанн Харрис – Жахослов (страница 47)

І все ж Сьюзен так і не змогла чітко пригадати, який вигляд має Рут – настільки, здавалося, вона змінювалася з року в рік. Утім, ці зміни ніколи не були на краще – чомусь вона все одно залишалась негарною. Сьюзен це подобалося. Відсутність краси означала, що вони мають між собою дещо спільне, а відтак можуть потоваришувати. Від думки, що вони можуть стати друзями, у неї занудило коло серця, адже тепер вона мала на що сподіватися. Вона дійсно хотіла зав’язати дружбу з дівчинкою і боялася зіпсувати все від самого початку.

Коли Ґреґ поїхав, вона вимила помешкання згори донизу – двічі. Вона пересунула всі меблі у вітальні, сподіваючись, що Рут сподобається. Вона знала, що побачить дівчинку маленькою, розгубленою і згорьованою, та все ж сподівалася, що, відсунувши стереосистему подалі від телевізора, створить умови для хоч якоїсь втіхи.

Сьюзен сказала Ґреґові, щоб за десять хвилин до їхнього приїзду зателефонував і попередив її. Але він забув, чи просто не зважив на її прохання, і коли вона почула брязкіт ключів у замку, її охопила майже повномасштабна паніка. Вона глянула в дзеркало, пригладила волосся і поквапилася до вхідних дверей. Потім вирішила, що ні, краще нехай її знайдуть на кухні.

– Ось і ми, ось і ми! – гукнув Ґреґ.

Пригладивши волосся, щоб мати охайніший вигляд, Сьюзен вийшла з кухні.

– Привіт, привіт! – мовила Сьюзен.

– Привіт! – сказав Ґреґ.

Він з легкою усмішкою кивнув на маленьку дівчинку поряд, і змахнув руками, наче джазовий музикант перед виступом. Здавалося, зараз він скаже: «До вашої уваги! Зустрічайте – Рут!»

Сьюзен відчула абсурдне бажання потиснути дівчинці руку. Вона нахилилася і обійняла племінницю. Рут ввічливо відповіла.

– Як доїхали? – спитала Сьюзен.

– Усе було гаразд, – відповів Ґреґ.

– Не потрапили ні в яку негоду? – допитувалася Сьюзен.

– Нас трохи намочило дощем на трасі М3, – сказав Ґреґ.

– Я хочу, щоб ти почувалася тут як удома, – промовила Сьюзен, звертаючись уже не до чоловіка, а до Рут. Дівчинка кивнула.

– Чого бажаєш на вечерю? Ти ж, певно, голодна. Я можу приготувати тобі улюблену страву на вечерю. Яка твоя улюблена?

Рут замислилася і мала визнати, що не має улюбленої страви.

– Тобі подобаються рибні палички?

Рут припустила, що так.

– Зробимо рибні палички.

Вони всі повечеряли рибними паличками, і це була цілком пристойна їжа. Сьюзен поставила Рут безліч запитань. Як справи в школі? Чи гарна в неї школа? Який її улюблений предмет? Улюбленого предмета Рут не мала, так само, як і улюбленої страви. Сьюзен запитувала себе, у чому ж такому обдарована Рут, і припускала, що згодом це з’ясується.

– Мені жаль, що з мамою так сталося, – раптом вихопилося в неї, і при цих словах у неї очі защипало від сліз. Вона сама не знала чому. – Усе, що можна, я зроблю. Усе, що ми можемо з дядьком Ґреґом. Ти знаєш. Ми тут. Ми подбаємо, щоб усе було якнайкраще. Ми не помремо, будемо поряд із тобою назавжди, – потім вона підвелася, щоб прибрати зі столу посуд.

Сьюзен спитала в банку, чи може взяти відгул, щоб доглянути за племінницею, і її інспектор сказав, що вони чудово впораються без неї і вона може брати стільки відгулів, скільки хоче.

– Ми можемо поклеїти у твоїй кімнаті нові шпалери, – сказала Сьюзен. – Аби ти почувалася в спальні, як удома.

Але Рут відповіла, що їй і так усе подобається.

– Ми можемо сьогодні піти разом у кіно. Ти любиш кіно? Любиш ходити по магазинах?

Вони пішли в кіно, вони пройшлися по магазинах. Сьюзен намагалася придумати, чим би ще розважити дівчинку.

– Що б тебе порадувало? – спитала вона дорогою додому, і Рут завмерла на місці й глибоко задумалася, наче це був привід для філософського роздуму, і відповіла, що не знає.

На похоронах Сьюзен змогла вдосталь наплакатися з відчуттям, що виконує сестринський обов’язок. Рут не пролила жодної сльозинки. Зовсім як Конні – та не плакала ні на похороні батька, ні на похороні мами, і на той час Сьюзен навіть захоплювалася нею, але зараз це здавалося неправильним. І доки священик виводив свій «Отче наш», вона напружено вдивлялася в цілковито сухі очі Рут і щомиті бачила холодність Конні. Рут переїхала до них жити, і вона була донькою Конні від і до. Сьюзен знала, що вона ніколи не стане її донькою.

– Гадаю, з дівчинкою щось негаразд, – сказала Сьюзен чоловікові.

– Дай їй час, – відповів Ґреґ. – Вона в жалобі.

– Не думаю, що це нормально, – заперечила Сьюзен.

І вона майже відчула полегшення тієї ночі, коли прокинулась, почувши, як Рут кричить від жаху.

Вона вбігла до кімнати Рут, увімкнула світло. Рут сиділа на ліжку з широко розплющеними очима, затуляючись подушкою, ніби щитом.

– Вона тут, – промовила дівчинка. – Як вона й казала.

– Хто тут?

– Мама, – прошепотіла Рут, навіть не маючи змоги підвести очі на Сьюзен. Вона була настільки налякана, що ледь змогла промовити це вголос.

Сьюзен сіла на ліжко і розкрила обійми дівчинці, яка просто впала в них.

– Мами тут немає, – сказала Сьюзен. – Мені шкода. Дуже шкода.

– Я її бачила.

– І навіть якби вона була тут, вона б ніколи не скривдила тебе. Ти ж це знаєш. Вона любила тебе.

Рут похитала головою і сховала обличчя на грудях Сьюзен, обійнявши тітку ще міцніше. І це сподобалося Сьюзен. Дуже сподобалося.

– Мама казала, що люди, яких ми вбили, повертаються до нас.

– Що?

– Вони повертаються до нас. Ніколи не полишають нас. Ніколи не дають нам спокою. Вона ховаються в тінях, тому іноді ми думаємо, що вони пішли. Але рано чи пізно вони виходять.

– Це дурниці.

– Чому б мені мама таке казала, якби це не була правда?

Тому що твоя мама була безсердечним стервом, подумала Сьюзен. І це було наче одкровення. Вона ніколи раніше не дозволяла собі думати таке, не настільки відверто, і хоча зараз це було лише в її голові, це була щира і абсолютна правда.

– Серденько, – промовила вона. – Звідки в тебе такі думки, що ти вбила свою матір?

– Я справді вбила її. Сказала, що ненавиджу її. Сказала, що хочу, аби вона померла.

– О, серденько.

– І тепер вона мертва.

– Серденько, – вона ще нікого в житті так не називала, але зараз це здавалося їй дуже слушним – утім, не варто було цим зловживати. Вона погладила Рут по голові. – Усе гаразд. Це не твоя провина.

Вона ще з півгодини обіймала Рут, кілька разів назвала її «серденьком» і подумала:

«Це може бути на користь. Може спрацювати».

Рут почала похропувати. Це нічого спільного не мало з Ґреґовим хропінням, схожим на бульдозер. Рут була тиха і чомусь така вразлива, що серце Сьюзен розривалося.

Вона знов уклала Рут, накривши її ковдрами, і поцілувала її в лоб. Рут щасливо зіщулилася при цьому. Сьюзен вимкнула світло і повернулася в ліжко.

Відтоді Рут більше не снилися нічні жахіття. А якщо й снилися, то достатньо легкі, про які вона не вважала за потрібне розповідати.

Але відтоді в самої Сьюзен почалися проблеми зі сном.

Вона сказала Рут, що це дурниця – люди, яких ми вбиваємо, не повертаються, щоб переслідувати нас. І вона могла надати власний доказ. Клоуни ніколи не поверталися до неї.

Вони ховаються в тінях, казала Рут. І там, у темряві кімнати, поряд із тілом швидко заснулого Ґреґа, Сьюзен відчувала, ніби кімната тепер і справді не більше як тінь. Крізь вікно лилося місячне сяйво, тонка смужка світла лежала під дверима – а все інше було чорним, і чорнота поступово густішала.

Чи, може, бідолашна Сьюзен була настільки дурною, що просто не помітила всіх цих привидів, які постійно чатують на неї? Дурна Сьюзен, яка завжди все розуміє не так?

Це здавалося черговою правдою – холодною, зрозумілою і беззаперечною.

Вона була не сама. Вона ніколи не буває сама. І не була.

– Ви тут? – прошепотіла вона.

Розширеними, напруженими очима вона вдивлялася в темряву.