Джоанн Харрис – Жахослов (страница 45)
Потім, коли виступ було завершено і решта клоунів із сяйливими посмішками вклонялися публіці, старий клоун не підвівся, щоби приєднатися до них, і це вже не здалося Сьюзен кумедним. Вона подумала, що це трішки грубо з його боку.
Клоуни пішли з арени. Один із них спочатку підійшов до старого клоуна і простягнув йому руку. Той ухопився за неї і ступив кілька непевних кроків – і навіть тепер це могло бути частиною заключного жарту. У вирішальний момент молодий клоун міг прибрати руку, аби його втомлений батько розтягнувся на підлозі. Але цього не сталося.
Трохи згодом Сьюзен захотілося піти – нічого серйозного, мабуть, їй лише треба було в туалет. Мама пішла з нею. Надворі було холодно і темно, і Сьюзен досі чула, як усередині шатра відбувається вистава, і прагнула повернутися якомога швидше – їй не хотілося нічого пропустити. Але її увагу привернула до себе автівка з блискучими вогнями – вона знала, що це швидка допомога, – а на каталці лежав чоловік – вона знала, що це чоловік, адже його рука визирала з-під простирадла. А поряд стояли двоє клоунів, і вже не здавалися дурними, їхні обличчя були такими ж дорослими, як і в батька.
– Ні, ні, – сказала мати. – Ходімо.
І вона смикнула Сьюзен за руку, та Сьюзен не рушила з місця, і мама залишила її стояти там.
Клоуни побачили їх, і один із них спробував заспокійливо всміхнутися. Але потім облишив цю спробу і відвів очі. Мама повела Сьюзен назад до шатра, і наприкінці вистави всі артисти вийшли на арену й стали кланятися – окрім клоунів. Жодних клоунів не було, навіть ті, що залишилися живі, не з’явилися.
Усе це здалося Сьюзен дуже цікавим, і дорогою додому в машині вона розпитувала про смерть, про те, що стається, коли люди помирають і чи мама з татом також помруть. Але мама й тато поводилися напрочуд незвично, аж надто турботливо, і це здавалося дивним, адже Сьюзен не плакала і Конні теж. Конні взагалі ніколи не плакала, за жодних обставин.
Тато почав розповідати, що смерть – це те, що спіткає кожного, і нікому не відомо, що вона означає і чому трапляється, а мама твердила: «Замовкни, замовкни». А потім розвернулася до дівчат на задньому сидінні і сказала:
– Мама і тато ніколи не помруть, ми будемо поряд з вами завжди.
І Сьюзен знала, що мама намагається бути доброю, але насправді вона здавалася жорстокою цієї миті і дуже її лякала.
Друга смерть була кумедною. Навіть у своєму найпохмурішому настрої, згадуючи другу смерть, Сьюзен не могла втриматися від усмішки.
Цього разу точно була особлива причина – дванадцятий день народження Конні, отже, Сьюзен мало бути лише дев’ять. Конні казала, що вже занадто доросла для цирку, але їй дозволили взяти із собою чотирьох шкільних друзів як гостей, і вона припинила скаржитися. Сестра не хотіла, аби Сьюзен ішла разом з ними – це був її день народження, а не Сьюзен, і мало не вперше мати відчитала Конні за те, що та була настільки недоброю. Але оскільки то був її день народження, цим усе й обмежилося. Чи, може, мама просто не звернула на це уваги. У той час вона ні на що не звертала уваги. Хай там як, Сьюзен теж пішла до цирку, а разом з ними й тато – шлюб батьків доживав останні дні, і це було, мабуть, останнє, що вони робили разом, як одна родина.
Цього разу шатро було не таке вже велике, принаймні не настільки, як те, що бачила Сьюзен роки тому. Слонів не було. Був один лев чи, може, тигр, і той здавався старим. Була повітряна гімнастка, але трапеція була не надто високо від землі, та й нижче була натягнута
– Це нудно, – сказала одна з подружок Конні, і Конні погодилась, аж занадто голосно – так, що один дорослий, який сидів у ряду перед ними, наказав їм замовкнути, і мама з татом дозволили йому.
Повітряна гімнастка втратила рівновагу і впала зі свого дроту, але якимось чином упала повз рятувальну сітку і приземлилася на одного з клоунів. Той навіть не поглянув нагору, що вже було смішно – узагалі не помітив, що вдарило його! – а ще смішнішим було те, як він розпростерся на землі, придушений вагою тіла гімнастки, розкинувши руки й ноги в різні боки, наче морська зірка. Так, наче він навмисно помер у цій позі задля комічного ефекту. І це було блискавично, і дехто з глядачів справді почали аплодувати, перш ніж збагнули, що трапився нещасний випадок. Задихана і ошелешена, гімнастка підвелася на ноги. Клоун залишився лежати.
На цьому виставу довелося припинити, і другим найяскравішим спогадом того вечора було для Сьюзен те, як розгніваний батько намагався повернути гроші за квитки.
– А як же відоме гасло «Шоу має тривати?»
Жодних грошей йому не повернули, та принаймні він дістав купон на безкоштовні квитки на майбутню виставу і був дуже задоволений цією невеличкою перемогою. Годі говорити, що родина ніколи ними й не скористалася, а за два місяці процедуру розлучення було завершено.
Треба сказати, що жодна із цих клоунських смертей не здавалася особливо страшною. Можна навіть стверджувати, що обидві вони мали певну практичну користь. Перша надала Сьюзен слушний урок у найкращому для цього віці, коли вона ще не відчувала в цьому загрози. Друга неабияк розвеселила її, урятувавши вечір від цілковитого розчарування.
Третя смерть була цілковито інакшою, і тепер, озираючись назад, вона розуміє, що її можна було легко уникнути.
– Хочеш піти зі мною в цирк? – спитала Конні. Сьюзен була здивована. Конні було вже сімнадцять, і вона намагалася якомога рідше з’являтися десь у компанії молодшої сестри. У найкращому випадку саме існування Сьюзен здавалося їй дратівливо безглуздим, наче вона спеціально народилася на світ, щоб змушувати її ніяковіти перед подругами. Те, що Конні взагалі заговорила до неї, уже була неабияка честь.
– До того, що в громадському парку?
– А хіба є якийсь інший? Ну, ти хочеш піти чи ні?
Правду кажучи, Сьюзен зовсім не хотіла і майже сказала «ні» – мала сказати «ні». Надворі було холодно і дощило. Мама пішла вечеряти з кимось зі своїх колег – вона казала, що це лише вечеря, але Сьюзен знала, що це побачення. Конні лишилася приглядати за нею, але Сьюзен знала, що за нормальних обставин вона б узагалі не бачила сестри – їй було б заборонено входити до вітальні, де Конні слухає музику зі своїми друзями. І їй було байдуже, вона насолоджувалася тихою годиною у своїй спальні, у цілковитій самотності – саме так, як їй і подобалося.
Конні вже уривався терпець, а Сьюзен цього не зносила. Вона не хотіла сердити сестру.
– Так, – сказала вона. – Гаразд.
І Конні кивнула, без усмішки, ніби це була не її ідея, а вона робила Сьюзен велику ласку.
Вони пішли до громадського парку. Конні поділилася зі Сьюзен парасолькою за умови, що та погодиться тримати її. Незважаючи на дощ, у парку було повно родин, і діти носилися вздовж яток та ігрових автоматів, забризкуючись брудом.
– Можна мені солодку вату? – спитала Сьюзен, і Конні напружено посміхнулася й відповіла, що можна, трохи згодом, якщо добре поводитиметься.
Конні заплатила за обидва квитки, що було дуже щедро з її боку. Сьюзен хотіла сісти попереду, але Конні більше подобався вид згори, тож так вони і зробили.
Цирк називався «Флік Баркер і син». Хитрість полягала в тому, що керівник трупи теж був клоун. Він вийшов на арену в червоному хвостатому фраку, з білим, як його рукавички, обличчям – сама впевненість і чарівність. Він представився, потім представив свого сина. Той швиденько підбіг і став поряд із батьком. Син був одягнений так саме, тільки на вигляд йому було не більше ніж десять років. Він здавався копією батька в мініатюрі – стояв поряд із ним, дивився на нього знизу вгору і сяяв від гордощів і любові.
Цього разу номерів із тваринами не було. Сьюзен знала, що кілька років тому їх оголосили незаконними, а вона любила тварин і вважала цю заборону доброю справою. Але за відсутності тварин доводилось дивитися на самих людей, а вони ніколи не здавалися їй настільки ж цікавими.
Після кожного номера двійко клоунів виходили з різних боків і особисто приймали аплодисменти.
– То що ти думаєш про це, малий Фліку? – питав батько, і маленький клоун закочував очі й знизував плечима.
– Гаразд, не переймайся, у нас попереду кращі виступи!
Потім старший клоун відпускав жарт щодо низької якості попереднього артиста і вибачався перед публікою. Мовляв, силач – утік із тюрми. Акробат не відрепетирував свій вихід, а просто був п’яний. Російську гімнастку він придбав задешево за сумнівним оголошенням у порнографічному журналі. Він вимахував пальцями, робив гримаси публіці, і люди сміялися, але голосніше за всіх реготав його син.
Усе це начебто мало бути привабливим. Сьюзен це здавалося неймовірно жорстоким.
Діти в школі більше не цькували Сьюзен, як раніше. Відколи вона суттєво додала в зрості й стала високою та міцною, вони вже остерігалися це робити. Особливо після того, як Клер Гарді зайшла надто далеко, і тоді в Сьюзен урвався терпець і вона вдарила її в обличчя з такою силою, що та кілька тижнів проходила із синцем. Сьюзен, звісно, покарали і написали її матері листа з попередженням – але діти більше не намагалися ображати її. І все ж вона знала, як сильно вони її зневажають, які прізвиська вигадують за її спиною. Знала, що вони ніколи не стануть її друзями.