Джоанн Харрис – Жахослов (страница 42)

Я сів, чекаючи, доки мій мозок урівноважиться з тілом, потім підвівся. Можна було побути хлопцем, який піде й спробує знайти щось поїсти. Дуже сміливо з мого боку.

Я взяв куртку зі стільця й відчинив двері. Вона стояла надворі, немов чекаючи. Дівчина з довгим рудим волоссям.

– Мені треба покататися, – терпляче мовила вона.

– Якого дідька ти тут робиш?

– Я щойно сказала.

Я зачинив за собою двері та попрямував до виходу на головну дорогу. Вона рухалася за мною, тримаючись за кілька ярдів позаду.

Подолавши півшляху, я почувався ще більш п’яним від прохолодного повітря, але потім моя голова почала трохи прояснюватися. І коли я ступив на головну вулицю, я вже міг міркувати досить логічно, аби помітити, що вздовж дороги немає припаркованих машин. Узагалі жодної.

– Куди, чорт забирай, усі поділися?

– Вони там, де й завжди.

– Тобто?

Вона підійшла й зупинилася біля мене.

– Ти знаєш. Навколо.

– І що це має означати? У барі теж нікого не було.

Вона розсміялася.

– Ні, були.

– Не було.

– Були так само. Ти просто не бачив їх. Не помітив. Але ти бачив жінку за барною стійкою, чи не так? Тому що хотів випити. І вона відповідала твоїм бажанням. Мала призначення. Решта – ні. Те, що ти бачиш навколо, – твій теперішній світ.

«Це сон, – подумав я. – Або я ніколи не вирушав у цю мандрівку, або й досі сплю в мотелі».

Але навіть коли в мене з’явилася ця думка, я вже знав, що помиляюся. Я можу передбачати, що станеться далі, але ніколи не вдамся до такого дешевого трюку, як сон. До того ж я просто знав, що це не так. Ви бачите сни. Я теж бачу. Але також я можу відрізнити, коли щось іде не так.

– Зі мною щось негаразд?

– У якому сенсі?

– Тоді чому ж я не бачив цих уявних людей раніше?

– Тому що ти помер.

Я витріщився на неї. Вона розсміялася.

– Не насправді. Це, радше, образне висловлювання. Послухай, чуваче, я не знаю. Але я бачила, як ти ввійшов. І схоже було, що ти взагалі не тут. Ти говорив з барменкою, тому що хотів пива. У решті випадків… Для тебе наче нікого не існує. Усе, що ти бачиш, – у твоїй голові. Ти бачив цих людей, але насправді не бачив їх. Ось чому з проханням підвезти мене я звернулася саме до тебе, а не до будь-кого іншого. Ти бачив мене теж.

– Не розумію. Чому?

– Ми всі хочемо бути там, де ми потрібні.

– Мені ти не потрібна.

– Але ж тобі ніхто не потрібен, правильно? Так, ти й досі дихаєш. Але твоє життя – якщо користатися термінами вільно – видається мені цілковитим ніщо. Існує стільки людей, чиї серця вже не б’ються, а вони і далі впливають на чиїсь долі. А ти… що ж. Скажи мені. Ти вважаєш себе «живим»?

– Зазвичай я маю прожити з людиною років двадцять у шлюбі, перш ніж дозволю їй так зі мною розмовляти.

– Не впевнена, що ти маєш на це час. До того ж, здається, минулого разу все не надто добре завершилося.

– Пішла ти, – відповів я. – Стривай, що ти щойно сказала?

– Нічого.

– Звідки ти знаєш, що я був одружений?

Вона взяла мою руку, підвела її.

– Весільна обручка, чуваче.

– О! – на мить я подумав, ніби впіймав її на слові. Так, я більше не ношу обручку, але на пальці досі залишається блідий слід, там, де вона колись була.

Один хлопець, із яким я колись говорив у барі, казав, що цей слід лишиться назавжди. Наче шрам. І хоча він був найпохмуріший тип з усіх, із ким я мав честь спілкуватися, гадаю, він таки мав рацію – тому що після зцілення шрами все одно залишаються. Питання в тому, що під ними. Що залишилося в тій дірі.

– Мені треба покататися, – сказала дівчина.

– У тебе плівку заїло.

– Час спливає. Ти маєш вирішити.

– Вирішити що?

– Що трапиться далі.

– Не знаю. Мені байдуже.

– Так не піде. Це ніколи не спрацьовувало.

– І все ж я життя прожив.

– Справді?

– Я маю дочку. Я був у шлюбі. Я володію книгарнею. Я… я дещо робив у своєму житті. Ти мене не знаєш. Я не знаю тебе. Навіть імені твого не знаю.

– Геката.[174]

– Дивне ім’я.

– Я дивна дівчина. Можеш звати мене Кейт.

– Не бачу потреби взагалі якось тебе звати. Я повертаюся до мотелю.

– Але ти маєш мене підвезти.

– Заради Христа. Іди чіпляйся до когось іншого.

– Не можу. Доводиться непокоїти тебе. Ходімо. Твій байк он там.

– Не піду… моя сумка в кімнаті. І я ще досі п’яний. Я нікуди не поїду. Точно не з тобою.

– Лише до кінця вулиці й назад. Ну ж бо. Зроби це. Ти колись робив щось подібне? Мчав по трасі з дівчиною за спиною? Коли-небудь?

– Ні.

– Авжеж, ні. А ти взагалі що-небудь робив? Я маю на увазі, окрім того, що стається само собою? Ти коли-небудь брав пасажирів?

Я вже розтулив рота, щоб наказати їй котитися під три чорти, але натомість сталося дещо інше.

Я розлючено рушив до свого байка, що стояв поблизу бару. Сів на нього. Повернув ключа.

– Це означає «так»?

– Сідай, – відповів я.

Вона всміхнулася і підійшла ближче.

Я був ще більш п’яний, ніж усвідомлював, і мало не втратив керування мотоциклом, лише розвертаючись обличчям до вулиці. Тихий голос у моїй голові твердив, що це жахлива ідея. Ще один голос, навіть тихіший, але відчутно невблаганний, казав, що йому байдуже.