реклама
Бургер менюБургер меню

Джоанн Харрис – Жахослов (страница 41)

18

Я ненавиджу м’яке похмілля ще більше, ніж серйозне. Бо в останньому разі ти знаєш, що облажався, і на цілий день даєш своїм мізкам спокій. М’яке ж похмілля підкрадається підступно, від чого світ навколо має сірий, плаский і сумний вигляд, і здається, ніби все це – частина тебе самого, а не наслідок впливу зовнішніх факторів.

Тож я припинив пити «Сьєрру». Це один з учинків дорослої людини. Уникати їжі, від якої тебе розносить, навіть якщо вона чудова. Робити фізичні вправи, навіть якщо жодної миті не отримуєш від них задоволення. Припинити захоплюватися речами, які загрожують погіршити твій стан в іншому. Завбачливо оминати прірву, але ніколи не забувати про неї. Завжди жити в тіні небуття.

Я залишався єдиним відвідувачем. Був ранній вечір п’ятниці.

– А й справді, – промовив я. – Якось надзвичайно тихо, ні?

Вона не поспішала з відповіддю, але нарешті повернула голову до мене. Її обличчя було великим, блідим і нездоровим.

– А чого ви очікували?

– Ну, напевно, побачити людей.

– Люди є.

Розмова нікуди не вела. Я подумав, якщо Сенді й Карен збиралися додержати обіцянки і тримати мене в курсі всього, що відбувається в книгарні, то, мабуть, вони вже надіслали мені звіт. А якщо й ні, то, принаймні діставши телефон, я дам зрозуміти найнепривітнішій барменці у світі, що більше до неї питань не маю.

Утім, сигналу не було. Це іноді трапляється на узбережжі. Я знову глянув на барменку. Та вона вже випередила моє запитання, коротко кивнувши в бік таблички на стіні.

Я люблю місцеві бари, як і кожен навколо, але це місце вдавалося до якихось особливо жорстких жартів. Я вирішив допити пиво, аби показати, що мене не залякаєш, а потім піти пошукати собі кімнату на ніч.

Я вклався в десять хвилин, після чого пішов до туалету. Пиво завжди діяло на мене дуже швидко. У вбиральні стояв справжній сморід, наче хтось справив велику потребу в кабінці лише кілька хвилин тому, хоча це було неможливо.

Вийшовши звідти, я збагнув, що ще занадто рано і, видається, я не маю куди піти, окрім самотньої кімнати в мотелі, якого я маю ще розшукати. Тож я замовив ще одну «Сьєрру». Жінка обслужила мене і прийняла гроші, не вдаючись до розмов.

– Ви завжди так поводитесь? – спитав я, забираючи пиво і вирушаючи з ним до столу. – Чи в мені є щось особливе, що до мене таке ставлення?

Вона на міліметр звела брову, і я не знав, як інтерпретувати цей вираз.

– Я повернуся, – сказав я. – Не треба радіти завчасно.

Я піднявся нагору і вийшов на тротуар. Після того як Ейрін мене покинула, я став занадто охоче братися до цигарок, і це перетворилося на погану звичку. Коли п’ятнадцять років тому я кидав курити – після наполегливого (можна навіть сказати: безжального) тиску з боку дружини – я зробив це на совість. У ті часи я не розумів поміркованості. Тепер розумію. Після довгих років стриманості я вважаю, що можу дозволити собі кілька цигарок щодня, не зриваючись у чорну прірву згубної пристрасті. Можливо, вважаючи так, я просто дурю себе. Утім, цього правила я дотримуюсь.

Я повільно викурив одну. Надворі було холодно, наставали сутінки. Навколо й досі не було ні душі, і мені спало на думку, що жоден у цілому світі не знає, де я. Буквально жоден.

Просто там і в ту мить я більше не був власником крамниці. Не був розлученим. Ніколи не був одруженим. У моєму ноутбуку не було папки із чернетками двох романів, які ніколи – ніколи – не вийдуть у світ. Я не був батьком. Я був лише людиною – чистим аркушем. Я ніколи не казав нічого зі сказаного і не робив нічого зі зробленого, ніколи не бував у жодному з місць, які бачив у житті.

Я був лише чоловіком на мотоциклі. З густою кучмою волосся, здебільшого навіть не сивого. З тілом, що мало прийнятну форму завдяки малоприємним пробіжкам, активному метаболізму і тривалим самообмеженням у найпростіших речах. Ось і все. Я міг казати кожному зустрічному, що я коп, шеф-кухар, дрібний злодій, що прагне виправлення, бібліотекар, професор коледжу, колишній наркозалежний, католицький екс-священик. Ця думка навіть не здавалася мені оригінальною, не збуджувала і не дарувала відчуття свободи. Вона лише принесла усвідомлення, що правда про мене важить не більше, ніж будь-яка із цих вигадок, і що я не почуваюся прив’язаним до неї.

Як я тут опинився? Скільки себе пам’ятав, я не дуже часто робив вибір. Як сталося, що я опинився саме тут, зараз? Навіть моє ім’я здавалося тепер суцільною випадковістю. «Роберт» – що це означає?

Я різко захитав головою, обурений сам на себе. Часом від жалощів до самого себе просто нудить. Це як вшановувати діру, зазираючи в неї й даючи їй зазирнути в тебе. Подумки я зазначив собі, що наступне пиво треба пити повільніше.

Я вже збирався струсити кінчик цигарки і сховати недопалок до пачки (звичка завдовжки в життя, яка не мала собі жодної альтернативи, попри те що пачка від цього смерділа: мій батько просто скаженів, коли бачив, як хтось смітить), аж тут збагнув, що натомість впустив його на тротуар.

Я подивився на нього. Батька вже вісім років як не було серед живих. У стічному жолобі валялися інші недопалки. Довгий час я був хлопцем, який нізащо б так не зробив. Що станеться, якщо я залишу недопалок валятися на землі? Чи стане мені цікавості з’ясувати це? Чи здатен настільки дріб’язковий вибір змінити майбутнє? Може, час починати діяти по-своєму, замість того, щоб дозволяти чужим рішенням впливати на мене?

Чи взагалі це означало що-небудь, чи це було лише пусте заохочувальне базікання?

Я підняв недопалок. Гадаю, це теж вибір – вибір чинити так, як і завжди до того. Спускаючись униз, я збагнув, що замість очікування на електронний лист я можу зателефонувати до книгарні й самостійно перевірити, як ідуть справи – так зробив би звичайний бос. Утім, телефон і досі показував відсутність сигналу.

– В чому річ, чому не ловить «Верізон»? – спитав я барменку, повернувшись до червоної пітьми.

За барною стійкою нікого не було. Утім, хтось сидів за моїм столиком. І це спантеличило мене. То була не барменка. Ця жінка була молодша, значно стрункіша, з довгим рудим волоссям замість нечесаної копиці, пофарбованої в білявий колір, що красувалася на голові попередниці. На жінці були чорні джинси і довга чорна куртка.

Раніше, дорогою до туалету, я чітко бачив, що чорного ходу в барі немає. Тож господарі й співробітники закладу могли ввійти та вийти лише одним шляхом. Я стояв на тротуарі просто перед входом у підвал. Ніхто не виходив і не заходив.

– Мені треба покататися, – сказала вона.

– Хто ви?

– Я дівчина, яку треба підвезти.

– Куди вона поділася? Та жінка за барною стійкою?

– Хіба це має значення?

– Певно, має.

– Хтозна. Мабуть, у підсобці, – вона показала на моє пиво. – Ти не проти? – І, перш ніж я встиг відповісти, вона взяла мій кухоль і зробила ковток. – Я не маю грошей.

Я сів напроти неї.

– Послухай, хто ти така?

– Просто дівчина, чуваче. Дівчина, яку треба підвезти. У тебе ж є байк. Я бачила, як ти в’їздив у місто.

– Так, але…

– То підвези мене.

– Я залишаюся в місті на ніч.

– Завтра буде чудово. Я зачекаю.

– З якого це дива мені тебе підвозити?

– А в тебе багато інших справ?

Я не мав інших справ, та це не означало, що я робитиму все, що вона хоче. Це не в моїх правилах. Утім, обірвати розмову я теж не міг.

– Куди ти їдеш?

– Ха. Цього я не знаю.

– Як я можу підвезти тебе, якщо ти навіть не знаєш, куди їдеш?

– Тобі завжди потрібен напрямок, аби почати рухатися?

– Ну, так.

– Невже? Ти вирішив, що життя отак влаштоване? – Вона дозволила собі ще один ковток мого пива і підвелася. – Мені треба покататися, – повторила вона і вийшла.

Я повільно допив свій кухоль. Коли я закінчив, барменка вже повернулася, ввійшовши крізь бічні двері позаду бару, яких я спочатку не помітив.

Я замовив ще одну «Сьєрру». І ще одну.

Коли я нарешті закінчив у барі, катання на мотоциклі вже аж ніяк не здавалося доброю ідеєю, тож я скинув сумку зі спини й рушив до найближчого мотелю. Він стояв на невеличкому пагорбі, трохи далі від головної вулиці, у старомодній Г-подібній будівлі.

Дивно, але я вже бачив хлопця, що зустрів мене за стійкою адміністратора. Це був той червонолиций у блакитному светрі, що мало не збив мене з ніг, виходячи з бару раніше.

Він здавався виснаженим. Він не спитав у мене ані посвідчення особи, ані кредитної картки. Лише без жодних слів простягнув мені ключі від 9-го номера і побрів до заднього приміщення, звідки чувся звук увімкненого телевізора. Хтось щось казав на екрані, та я не міг розібрати жодного слова.

Кімната була, як у будь-якому мотелі, де мені траплялося бувати. Два двомісні ліжка. Килим того кольору, якому годі дібрати назви, бруднувато-жовте покривало. Старий коробкоподібний телевізор. Картина із зображенням біс-його-знає чого. Дві склянки у ванній кімнаті на підставках.

Я наповнив обидві водою, випив одну і ненадовго приліг на ліжко, думаючи, що варто привести свої думки до ладу й піти пошукати щось поїсти.

Кількома годинами пізніше я прокинувся. Я гадки не мав, де я чи що взагалі відбувається у світі, окрім того, що моя голова боліла. Не те щоб нестерпно, але відчутно.

Я намацав на столику склянку і випив її вміст. Від цього мені не надто покращало. Відчував, що голодний – я не пообідав дорогою – але великі червоні вогні старого радіогодинника показували, що вже за північ, а отже, мої шанси знайти якийсь відчинений заклад наближалися до нуля. Хоча, може, ще не дорівнювали йому.