Джоанн Харрис – Жахослов (страница 16)
Їй хотілося плюнути, але в роті зовсім пересохло.
Ніби прочитавши її думки, він налив у склянку води з кухля і підніс до її губ, обережно вливши рідину їй у рот.
Слід було вихлюпнути цю воду йому в обличчя. Натомість вона промовила:
– Дякую.
Інші люди ввійшли в гримерну. Вона впізнала Морфо. Шрами на ньому виявились не накладні. Орлов, лікар театру, і Маліта, акторка різних амплуа. І хтось іще.
– Я казала тобі, що отримати запрошення до Червоного Кола коштує крові, – сказала Клара Вотсон. – Я зовсім не мала на увазі, що ця кров буде моя.
Кейт похлинулася водою. Застережливо брязнув ланцюг у неї на нозі.
– Спокійно, спокійно, – промовила англійка.
Отже, Клара – Скинутий Янгол? Перевертень. Кейт мала б здогадатися. Ця відьма була надто зіпсована, щоб триматися правильного шляху. Чому ж месьє Ерік нічого не запідозрив?
Кейт видала різку, але цілком нездійсненну з точки зору анатомії пораду, що саме слід зробити Кларі. Та лише мило посміхнулася:
– А знаєш, в Китаї я бачила невільницю, яка робила це насправді.
Доктор Орлов приклав холодний стетоскоп до її грудей. Кейт гадала, що її серцебиття пришвидшилося.
Орлов професійно вщипнув її голі руки. Вона скривилася.
– Гарні рефлекси, – прокоментував він. – Розтуліть рота ширше.
Узявши за щелепу, він розтулив їй рота й зазирнув усередину.
– І гарні зуби. Таке задоволення бачити гарні зуби! Стільки панянок ігнорують зубну гігієну. Чомусь гадають, що якщо всміхатися стуленими губами, ніхто не помітить дірок і зеленого нальоту.
– Треба буде зберегти її скальп, – сказала Маліта. – У нас бракує рудого волосся… для перук.
Такі слова не вселяли жодного оптимізму.
– Навіщо я тут? – спитала вона.
– Кеті, ти будеш зіркою на сьогоднішній сцені, – сказала Клара. – Родзинкою
Якщо – ні,
Клара схилилася до Кейт, ніби цілуючи її.
–
– Йди займай своє дешеве місце, – крикнула їй вслід Кейт.
– Бажаю зламати ногу, – відгукнулася Клара. – Це щонайменше.
Чи правильно вона зрозуміла Клару? Якщо все це – хитромудрий план викриття таємниць Червоного Кола, було б непогано, якби її попередили. Чи Скинутий Янгол просто мордує її надією на порятунок, якого не буде?
Підійшла Маліта з кількома щітками для волосся. І заходилася наводити красу на Кейт, укладаючи їй волосся так, як сама вона ніколи в житті не робила.
Дивлячись безпристрасно, Кейт була цілком задоволена ефектом.
Та за теперішніх обставин вона не мала жодного бажання дякувати своїй гримерці.
«По півночі» не означало, що завіса підніметься, щойно проб’є дванадцять. Доки Кейт була непритомна, трупа Ґіньйоля грала свою звичайну виставу. Потім глядачі і більшість трупи покинули театр, і приготування для вистави Червоного Кола почалися.
Маліта загримувала її веснянки (на що пішло кілька баночок пудри), нафарбувала її губи яскраво-червоним і нанесла на щоки рожеві рум’яна. Гримувальним олівцем, яким малюють кров, жінка додала фінальну крапку – родимку на носі.
З Кейт зняли кайдани й силоміць одягнули її в костюм дешевої хвойди: корсаж із глибоким викотом, циганська спідниця, берет, порвана червона шаль, лаковані шкіряні чобітки. Кейт відчувала, що тепер має безглуздий вигляд – наче лялька, що сидить, ніким не куплена, у вікні крамниці мадам Менділіп.
Маліта витягнула її з гримерної. Важко було ступати в цих чобітках із товстою підошвою й височенними підборами. Кейт провели вздовж коридору, вгору по сходах за лаштунки і на сцену. Важка завіса була опущена, декорації на задньому плані зображали поля з лісовими масивами і мармурову скульптурну групу, поверх дощок було розгорнуто тонку клейонку зі слідами крові. Тут же, з відрами й швабрами напоготові, були робітники сцени.
Султан знову був у мавпячій масці, але зняв свої волохаті рукавички. Його руки були чорні від вугілля і тримали мисливську рушницю.
Хочете побачити щось насправді жахливе? Уявіть собі горилу з рушницею.
Поряд зібрали інших людей у чудернацькому одязі й гримі.
Юнак у білому фраку з фалдами гаряче сперечався з незворушним Морфо. Кейт впізнала того самого Жанно-з-під-дверей, якого помітила біля службового входу під час першого візиту до театру. Його букет чорних квітів зів’яв. Вона припустила, що цей юнак прослизнув за сцену, сподіваючись засвідчити особливе захоплення
Доктор Орлов оглядав зібраний докупи, розгублений і розпачливий акторський склад.
– Не соромтесь кричати на весь голос, – сказав він. – Театр маленький, але потрібна неабияка гучність, щоб вас почули в усьому залі. Наші гості люблять послухати чудові крики. Не забувайте триматися у світлі прожекторів. Немає жодного сенсу спливати кров’ю в темряві, правильно кажу? Ви ж хочете слави. Якщо змушені будете молити й благати про милосердя, звертайтеся до зали. В оркестрантів зав’язані очі, і їм байдуже до всього. Ваші партнери по сцені – професіонали і гратимуть за сценарієм.
– Тут є
– Звичайно ж, ні, – відповів лікар. – Але благання, скиглення і виривання волосся розважає декого з Червоного Кола. Інших дратує – тих, хто бажає швидше перейти до самого процесу. Але більшість раді відтягнути задоволення. Хто знає, може, їхня
Жертовна принцеса кивнула.
– Слухайте свої інстинкти. Я впевнений, на вас чекає тріумф. А ваш тато буде врятований від ганьби.
Кейт на думку не спадало, що хтось міг
Стара жінка опустилася на коліна, розметавши навколо себе спідниці, і почала вголос ридати й пускати слину. Морфо підняв її з колін і вдарив по обличчю, щоб змусити замовкнути. Маліта підійшла з ганчіркою й пудрою, щоб поправити грим.
Султан закинув рушницю за спину і став дертися по канату на бруси над сценою. Він був спритний, наче справді народився мавпою.
Чи зможе вона втекти, якби подалася за ним нагору? Де там, у цих клятих черевиках.
Поглянувши вгору, вона побачила Султана, що сидів навпочіпки на містку серед канатів і блоків. Він направив рушницю на сцену і шкірив зуби – великі штучні різці своєї гнучкої маски – усміхаючись до неї. Людина-мавпа з безліччю талантів… черевомовець, викрадач жінок, акробат, снайпер…
Доки Султан був на своєму посту, не мало сенсу рватися на волю.
Підбурювати інших до спротиву теж був не варіант. Кейт було невідомо, скільки з них прийшли сюди добровільно, як-от старий солдат і Ніні. Більшість же тих, хто вочевидь був тут із примусу, як-от хлопець у фраку чи «герцогиня», перебували в такому стані, що з них не було б жодної користі. Сирітки в костюмах риби і кажана певно страждали від голоду.
За такого стану речей найбільше, на що вона могла сподіватися, це померти, знаючи відповіді.
Вона підвела руку, як на прес-конференції.
– Міс… е-е-е… Рід, правильно? – пригадав Орлов. – Чим можу допомогти?
– Якщо опустити таку очевидну річ, як моє небажання брати участь у цій виставі, чи можу я принаймні поцікавитись, навіщо це все?
– Не розумію.
– Усе це. Вистава, Червоне Коло… ваші гості – яких, закладаюсь, я можу назвати поіменно – яка їм з усього цього користь?
Доктор Орлов здавався спантеличеним. Хіба ніхто ніколи про це не питав?
– …Гадаю, я можу просвітити нашу гостю, – промовив хтось із-за спини дещо пронизливим голосом.
Вона обернулася і побачила Жоржа дю Руа.
Журналіст і політик був одягнутий, наче в оперу, від маківки до п’ят. Його пальці й булавка в краватці вигравали коштовним камінням. Колись, відомий своєю красою, він здобував прихильність у салонах, збираючи пікантні новини для своєї колонки світських пліток. Доживши середнього віку, він трохи поповнішав, але зберіг гладеньку шкіру і яскраві водянисті очі. Його вуса були пофарбовані й змащені воском.
На вулиці вона пройшла би повз нього і не помітила – і все ж це був він, головний монстр, що стояв за всією справою. Його рожеве пухке личко служило йому найкращою маскою.
Поряд із ним був Ґіньйоль, на прив’язі й рачки, мов мисливський собака.
– Визнаю, – сказав він. – Ми з моїми товаришами по Червоному Колу маємо залежність. Певно, нас можна назвати поціновувачами. Можливо, це примха. Вочевидь, вибагливість. І все одно залежність. Ми прагнемо того, що прагнемо. Ми маємо отримати це.