Джоанн Харрис – Жахослов (страница 15)

Зброяр прочитав їй цілу лекцію про те, як вправлятися з револьвером. Надягнувши навушники для стрільби, вона вистрілила в солом’яну ціль із приколотою до неї фотографією. Це було підписане фото Емми Кальве, провідної діви «Опера Комік» – найбільшого суперника Паризької Опери. Кейт вклала кулю точнісінько в горло Кальве. Вона мала зірке око, а в револьвера був добре відрегульований приціл.

Перш ніж вона пішла, месьє Келу застеріг її:

– Мадемуазель, будьте обережні… не думайте, що ви тепер непереможна.

Кейт узяла це до уваги. Протягом чверті години його слова переслідували її…

Надворі, на площі Опери вона трохи розслабилася. Після стількох годин, проведених на Монмартрі, для неї було полегшенням опинитись у більш цивілізованому районі, де немає апашів у кожному провулку. Глянувши на показний фасад Пале-Ґарньє, вона навіть відчула, що месьє Ерік десь поряд, наче янгол-охоронець, і це відчуття трохи заспокоїло її. Дивно було мати такого покровителя, як він, але Кейт звикла до всіляких дивацтв.

Вона сиділа у кафе за столиком, пила гірку каву і гризла круасан. Вродливі дівчата з театрального хору й кордебалету шепотілися й щебетали навколо. Гарненькі хлопці намагалися заговорити з ними і здебільшого отримували відкоша.

Вона розгорнула примірник «L’Intransigeant»,[140] неприховано агресивної газети антидрейфусівського спрямування, який хтось залишив у неї на столі. Вона продивилася сторінки в пошуках цікавинок, зупиняючи погляд по черзі на кожному абзаці й перекладаючи про себе – її французька залишалась далекою від ідеалу, хоча тепер їй було значно легше читати складний текст. Вона знайшла статтю Анрі Рошфора,[141] прибічника дю Руа, про цивільних суддів, що дозволили Дрейфусу подати апеляцію проти рішення військового суду. «Слід було би, – писав Рошфор, – щоб добре навчений кат відрізав їхні повіки й посадив їм на очі великих павуків, найбільш отруйних, що знайдуться у світі. Нехай жеруть їхні зіниці й білки, аж доки не лишиться геть нічого в очницях, вже й зараз позбавлених зору. Потім усіх цих жалюгідних сліпців нехай поставлять до ганебного стовпа перед Палацом правосуддя, який вони осквернили своїм мерзенним злочином, і повісять їм на груди таблички: «Ось як Франція карає зрадників, що намагаються продати її ворогам!» Зважаючи на рівень публічного обговорення, сценічна кров і пронизливі скрики Театру Жахів здавалися мало не анахронізмом.

Дівчата за сусіднім столиком над чимось розсміялися.

Кейт згорнула «L’Intransigeant», вирішивши викинути його в громадську урну для сміття, щоб позбавити інших гуляк цієї отрути.

Чому всі так веселилися?

Поряд лунав знайомий скрип катеринки.

Це був той самий вуличний музика в костюмі горили з вулиці Піґаль, l’affiche vivante[142] Театру Жахів. Він заново спіймав свого пригнобленого партнера, або ж знайшов йому заміну. Може, тварин постачали ті ж самі брудні ділки, що забезпечували Максиміліана Великого канарками?

Сценічне вбрання мавпи змінилося. Тепер на ній була мініатюрна маска Ґіньйоля і його костюм.

– Танцюй, Султане,[143] танцюй, – пискнув малий Ґіньйоль. Волохата горила затупцяла ногами.

Вочевидь, цей блазень теж був черевомовець, до того ж досить майстерний. Тонкий пронизливий голос, схожий на пищик Ґіньйоля, не лише, здавалося, лунав із самої маски, але й не був приглушений жорсткою вишкіреною фальшивою мордою горили.

Але їй забракло духу крикнути «браво». Вона й досі пам’ятала зшиті між собою руки мавпи.

– Гей, Султане, хто в нас тут… гарненькі панночки з Опери…

Дівоча юрба захихикала.

– І… ну, не така вже гарненька пані, пов’язана з Оперою.

Мавпа скочила на стіл і вирвала в неї залишок круасана, розірвавши його своїми крихітними пальцями. Їсти крізь маску вона не могла.

Розлючені, сповнені болю очі витріщалися на неї з-під ґіньйольної маски. Вона пригадала несамовитий погляд справжнього Ґіньйоля.

Горила прошкандибала ближче до столика.

Її рука потяглася до ридикюля. Ні… Це лише той, над ким вона зле пожартувала, бажає відігратися. Це не той випадок, коли можна стріляти. Месьє Келу попереджав її притримати зброю до того часу, коли вона буде справді необхідна.

Вона спробувала всміхнутися тварині, що явно не була схильна виявляти вдячність своїй колишній визволительці. Кейт уявила собі, як Султан покарав мавпу за спробу втечі.

Її обличчя палало. Вона знов розчервонілася.

Дівчата-хористки добродушно хихотіли. З-під лялькового обличчя мавпи чувся зловісний смішок. Її голосом точно керував Султан.

Раптом маленький Ґіньйоль вчепився в її волосся і ривком витягнув її з-за столу.

– Потанцюй зі мною, Мідноголова, потанцюй, – верещав голос.

Оплески. Вона мало не впала, та все ж встояла прямо, попри те, що навчений звір крутив і крутив її навколо себе.

Музика припинилася, але танець тривав. Малий Ґіньйоль передав її в руки Султана, який вчепився в неї своїми могутніми волохатими лапами. Прямо перед її обличчям опинилася маска горили. Ще одна пара очей зиркала на неї. Підведені чорним повіки майже зливалися із чорною маскою – безрадісні й рішучі.

Султан вальсував із нею, відводячи все далі й далі від її столика.

Вона бачила, як офіціант підіймає її на диво важкий ридикюль, бурмочучи:

– Е… мадемуазель, ви забули вашу сумочку…

Ось і маєш зброю.

Вона почала пручатися, але стрибучий здоровило в жорсткому, волохатому смердючому костюмі горили мав міцну хватку і спритні ноги. Він тягнув її геть, через площу Опери. Малий Ґіньйоль упав на всі чотири лапи, і вже швидше як мавпа, аніж як карликовий чоловік, скажено стрибав навколо них.

– Au secours, au secours![144] – верещала маска, імітуючи її власний голос! – що лише викликало новий сміх. – Мене краде це підле створіння! Хто прийде на допомогу бідолашній, беззахисній жінці, викраденій страшним чудовиськом із джунглів?

Відвідувачі кафе аплодували, вочевидь вважаючи це фіналом вистави. Деякі люди кидали монети, що підбирав якийсь здоровань, заразом прихопивши забуту катеринку. Султан прийшов по неї не сам. Але він прийшов по неї.

Тоді вона зрозуміла… Це було викрадення.

Її все кружляли й кружляли, у ритмі вальсу тягнули до чорної карети з відчиненими дверима. Там, де зазвичай красується родинний герб чи офіційний знак, було лише намальоване червоне коло.

– Які гидкі пристрасті це розбещене створіння хоче вдовольнити з моїм безпомічним тілом! Які низькі пожадання воно прагне здійснити!

Вона спробувала перекричати фальшиві заклики про допомогу, але для цього їй забракло дихання.

– Утім, я маю визнати, це так збуджує! – і далі верещав голос. – У Париж приїздять у пошуках досвіду… а це обіцяє бути неймовірним… досвідом. О, якби він не був такий красень… Якби я не була така непримітна! Я втечу з месьє Султаном! Ми складемо наші нехитрі обіцянки і віддамося первісному коханню серед лісів!

З рукава вислизнув ніж, але Султан чудово знав про цю хитрість. Він боляче стиснув її зап’ясток. Таємна зброя випала на землю, і її відкинули ударом ноги.

Нарешті біля самої карети здоровань випустив одну з її рук.

Вона згрупувалася, готова завдати удару йому в пах.

Величезна, в гумовій рукавичці долоня лягла на обличчя Кейт, притискаючи до нього щось солодке на запах… Темрява безпам’ятства поглинула її.

Кейт опритомніла. Навколо було темно. Боліла й паморочилася голова. Кейт знала, що її приспали хлороформом, не знала лише, як довго пробула без тями.

Вона лежала в м’якому кріслі. Відчуття було таке, ніби вона перебуває під землею. Щось важке охоплювало її литку. Вона була прикута до ніжки крісла. А саме крісло – намертво прибите до підлоги. Руки були вільні, але вона не мала сил навіть ворухнути ними.

У кімнаті було холодно і трохи вогко. Кейт відчувала запах нафталіну.

Вона зрозуміла, що її роздягнули. На ній було щось схоже на сорочку або піжаму.

То це було лігво Султана, Чоловіка-горили?

Хтось увімкнув газову лампу, і вона побачила себе у великому дзеркалі. Її волосся було в безладі, шкіра мала нездоровий блідий відтінок, на тлі якого її ластовиння проступало, наче крапельки крові. Нічна сорочка виглядала нескромно, та, на її подив, була гарної якості. Принаймні її викрала горила з вищого класу.

У себе за плечем Кейт побачила власного викрадача, що тримав волохату руку на газовому ріжку. Його мавпяча голова зникла, але голова була обтягнула чорною тканиною з вирізами для рота й очей.

– Вона отямилася, – гукнув Султан. Біля протилежної стіни стояло кілька крісел, як у приймальні дорогого дантиста чи в перукарні. На стіні висіли театральні плакати і фотографії знаменитих акторів. Поверх дзеркала й навколо нього були розклеєні картинки: гидко спотворені обличчя, вирвані очі, розплющені носи, жахливі шрами. Якщо вони були справжні, то, певно, слугували зразком для артистів, що наносили грим, намагаючись досягти приголомшливого ефекту. Якщо штучні, то, мабуть, лишилися тут на згадку про сценічний тріумф, аби відтворювати його і надалі.

На полиці під дзеркалом стояли баночки пудри й фарби, таці зі скляними очима. На безликих дерев’яних головах спочивали різноманітні перуки, включно з покритою струпом лисиною і вовчим вихором Бертрана Кайє. Поряд були вішаки з костюмами, що пояснювало запах нафталіну.

Вона була за сценою Театру Жахів.

Султан підійшов до неї, вже не завдаючи собі клопоту вдавати вайлувату мавпячу ходу, і взяв її за підборіддя. Став удивлятись в її обличчя.