Джоанн Харрис – Жахослов (страница 11)

Деякий час Кейт і сама намагалась абстрагуватися від шоу Ґіньйоля, шукаючи в ньому «з’єднувальні шви»… намагаючись зрозуміти, як виконуються фокуси. Але дійство обрушувало на глядача таку кількість жахів, що не піддатися їм було неможливо. Лишалося тільки покинути всі думки про штучність і справжність і лише реагувати на те, що відбувалося в тебе перед очима. У пам’яті зосталися тільки Ґіньйоль, «Балада про Бертрана Кайє» і Легіон Жаху.

– У мене були підозри щодо консьєржки, якій розбивають голову на початку вистави, – сказала Кейт. – Її зовнішність збігається з описом деяких зниклих.

– Вона повернулася на сцену як жінка із собачою мордою в номері з потворами, – відповіла Клара.

Ось і одна з відповідей. Трупа Ґіньйоля була геть нечисленна. Акторам доводилося виконувати дві, три, чотири ролі, а то й більше. Якби Дона Бартоломе й Ізабеллу справді вбивали на очах усього залу, хіба могли би Фрозо і Берма раз у раз повертатися на сцену, граючи стількох приречених? Навіть карлик із перерізаним горлом, Кляйнзак, знову виповз на сцену, щоб його забили на смерть жебраки з Двору чудес[109] за те, що він перебував у відверто жалюгідному стані й складав нечесну конкуренцію фальшивим калікам і вдаваним сліпцям. Матрона з безумними очима, позначена в програмці як Маліта,[110] грала консьєржку, жінку із собачою мордою, померлу на гільйотині мадам Дефарж[111] та самотню плакальницю – жертву нападу Кайє. Знайти заміну акторам важче, ніж канаркам.

– Але хтось таки викрадає людей і вбиває їх геть близько від завулка Шапталь, – нагадав Перс. – І свідки майже завжди згадують Ґіньйоля, коли стається чергове вбивство.

– Ґіньйоль – це лише маска, – відповіла Кейт. – Будь-хто може надіти маску, особливо в Парижі. У цьому місті більше масок, ніж у Венеції під час карнавалу.

– Це правда, – погодилася Клара. – Маски Ґіньйоля скрізь.

Англійка дістала зі свого ридикюля картонну маску і приклала до обличчя.

– Продаються в театрі, – пропищала вона, імітуючи голос Ґіньйоля. – По два франки.

– Цілком можливо, що справжній Ґіньйоль не лише невинуватий, а є жертвою несправедливих підозр, що намагається кинути на нього справжній злочинець. Або група злочинців, – сказала Кейт. – Такий успішний заклад, як Театр Жахів, не може не мати ворогів. «Ле Ша Нуар» і «Комеді Росс» втрачають глядачів. Один зі способів відлякувати публіку – ширити чутки, нібито люди ризикують бути вбитими, якщо поткнуться на виставу Ґіньйоля.

– Ти не розумієшся на людській натурі, Кеті, – сказала Клара. – Відколи почалися вбивства, продаж квитків у касі Театру Жахів злетів до неба. І можу закластися, що єдина причина такої цікавості до розхлюпаної на сцені фарби – стійка асоціація з кров’ю, що ллється на вулицях.

– Ти плутаєш особисті схильності із загальним принципом, Кларо. Не всі люди такі, як ти.

– Звичайно ж, такі, люба. Більшість просто цього не визнає.

Кейт подивилася на Юкі, що майже весь час мовчала.

– Ти ж знаєш, що вона скоїла, – промовила Клара. – Юкі більш подібна до мене, ніж я сама. Я у своєму житті здебільшого спостерігала. А вона діяла… Ота її парасолька поклала в могилу чимало людей.

Японка мовчки пила чай і в розмову не вступала.

– Це ти тут біла ворона, Кеті.

Кейт знов спалахнула і міцно стиснула свою чашку.

– От зараз, – солодким голосом вела далі Клара, – хіба тобі не хочеться дати мені добрячого ляпаса? Чи, може, встромити цю ложечку мені в око? Розбити чашку і вдавити уламки мені в шию?

Англійка дурнувато посміхалася, вважаючи себе переможницею. Кейт знала, що далі сперечатися немає сенсу – зрештою вона була ірландкою. До того ж розмова явно звертала не в той бік.

Юкі допила свій чай, і її увагу привернула пара ляльок у костюмах апашів. Вона почала гратися ними, наспівуючи під ніс. Більш витончені, ніж пара, що танцювала в кафе, та все ж… коли йшлося про апашів, навіть дитячі іграшки мали спідниці з розрізами і ножі, заткнуті за підв’язки. Клара сказала би, що це лише правдиве відображення дійсності.

Господи, а може, Клара має рацію, і це вона дивачка? А те, що робить Ґіньйоль, цілком нормально?

Поки що серед зниклих або вбитих не було жодної визначної – ба навіть помітної – особи, тож і особливого галасу не було. Жертвами ставали чорнороби, п’яниці, старі хвойди, чужинці та недоумки. Тіла, знайдені в річці, в каналізації та на смітниках, уже встигли згнити і були добряче поїдені щурами, птахами й рибами. Не дивно, що деякі частини тіла були відсутні. Неможливо було довести, що жертв катували перед смертю. Поліція мала важливіші справи.

– Не розумію, чому мовчить преса, – промовила Кейт.

Перс і Клара знизали плечима.

– У Лондоні така історія спричинила б ажіотаж. І не лише самі вбивства, але й те, що вони стаються дуже близько від Театру Жахів. Це був би справжній подарунок для англійського видавця. Лише уявіть: можливість вигідно продемонструвати себе борцями проти падіння суспільної моралі, прискореного мерзенними виставами Ґіньйолья, і водночас чудовий привід в усіх пікантних подробицях змалювати насильство на сцені й поза нею, із фотографіями чарівної та нещасної Берми в розірваному одязі. Такий сюжет тижнями, місяцями гуляв би в пресі. Увесь цей час тривали б акції протесту під стінами театру і не вщухали б обговорення в парламенті. Почалися б заборони реклами театру, а у відповідь – петиції зі скаргами на посилення цензури. Звичайно ж, у Лондоні лорд Чемберлен ніколи б не дозволив нічого подібного до Театру Жахів.

– І хто тепер цинік, Кеті?

– Париж не може бути аж настільки більш blasé,[112] Кларо. Може, Монмартр і toujours gai,[113] але в цілому святенників, педантів і моралістів у Франції не поменшало.

– І яка ваша версія, міс Рід? – спитав Перс.

– Справу навмисно замовчують. Я знаю, як це працює і в Дубліні, і в Лондоні. Не думаю, що в Парижі все якось інакше. Власники газет змагаються між собою, але належать до спільних клубів. Якщо вони домовляться поховати історію, вона, так би мовити, зійде нанівець. Байдуже, що думають і відчувають самі журналісти. Завітайте до «Чеширського сиру» на Фліт-стрит – і будь-який писака поділиться з вами довгим списком моторошних історій. Це, звичайно ж, політичні торги, які ведуть між собою власники. Ти не пишеш про те, як мого брата заарештували в борделі для гомосексуалістів у Бейзвотері, а я кидаю розслідування шахрайств акціонерного товариства, у списках директорів якого ти значишся. І не будемо згадувати мирних аборигенів, яких вирізав твій колишній полк в Гіндукуші… За умови, що історія про хабара, узятого моїми шкільними приятелями за те, що їхня команда з крикету пропустить три легкі подачі поспіль, теж не піде до друку. Джентльменські бесіди. В інтересах джентльменів, тобто сильних світу цього, щоб так тривало й надалі. Відколи я тут, я читаю французькі газети, і – хоча сварки між прибічниками й супротивниками Дрейфуса тут значно гостріші за будь-які лондонські баталії – я відчуваю, як діє та сама система. Якщо «Ґіньйольні вбивства» не сюжет для статті (під таким заголовком вона би вийшла в Британії), це лише означає, що деякі високопоставлені особи зацікавлені придушити історію в зародку.

Перс пильно придивлявся до неї. Потай він дуже скептично оцінював її користь для агенції. Кейт розуміла: зазвичай Янголом Музики ставав хтось схожий на Юкі з її досвідом стинання голів або кровожерливу Клару. Тут були авантюристки, амазонки, диво-дівчата, примадонни і варварки – кожна наділена своїм диявольським хистом. На тлі всіх цих шикарних жінок вона, певно, здавалася прикрим непорозумінням.

Але щойно вона продемонструвала, чому Ерік найняв її.

– Чи є у вас версії стосовно того, ким можуть бути ці високопоставлені особи?

– Кумедно, що ви спитали, Дароґа… А ще кумедніше, що жоден інший про це не подумав, еге ж? Як я вже казала, я стежу за паризькою пресою. До речі, не можу повірити, що насправді існує серйозне видання під назвою «Антиєврей». Я читала світську хроніку і сенсаційні новини, серйозні журнали й легковажні щоденні газетки, échos[114] і рекламні оголошення. Театр Жахів отримує на диво добрі відгуки… як розвага, що її зневажають, але постійно обговорюють. Він став візитівкою Парижа, як кабаре «Фолі Бержер» або ця жахлива залізна споруда на Марсовому полі. Звичайно ж, театральні критики оцінюють його дуже стримано, за винятком кількох ентузіастів чи навіть душевнохворих. Припускаю, що керівництво закладу заохочує негативні відгуки. Хто ж піде до Театру Жахів, який не ображає жодних почуттів? Питання, яке нас цікавить, – а саме вбивства, – ніколи не згадується на одних сторінках з витівками Ґіньйоля. Зв’язок, очевидний для нас і для тих, хто залучили агенцію, свідомо ігнорується пресою, і я бачу це як наслідок «замовчування». І так само він ігнорується поліцією. Усі знають про злочини поблизу театру, але розбиратися з ними лишається нам… Що саме по собі свідчить, наскільки високопоставленим є наш загадковий привид – перепрошую, інший наш привид.

– Отже, це не просто власник якої-небудь газети?

– Ні. Ми шукаємо когось, хто має політичні зв’язки. Зважаючи, що в цій країні, як і в мене вдома, справжнє засилля священиків, це може бути також хтось із католицької церкви. О, а ще в нього «свої люди» в армії. Гадаю, ви можете назвати декого, хто відповідає цьому опису.