Джоанн Харрис – Жахослов (страница 10)

Захоплення новою розвагою ширилося містом зі швидкістю пожежі, викликаючи чимало розмов. В. Б. Єйтс,[94] Ґустав фон Ашенбах[95] і Оділон Редон[96] прославляли Ґіньйоля як генія сучасного мистецтва, хоча жоден з них, закладалася Кейт, ніколи не запросив би його на вечерю. Поль Верлен,[97] Жан дез Ессент[98] і Андре Жид[99] висміювали Ґіньйоля як шахрая, хоча той самий дез Ессент у своїй непослідовності заявляв, що любить чортяку, як рідного брата. Лео Таксіль[100] усіляко розхвалював «Безумного блазня з Театру Жахів» на сторінках свого періодичного видання «La France Chrétienne Anti-Maçonnique»,[101] а тоді зненацька оголосив, що сам вигадав Ґіньйоля… лише аби одразу ж заявити, що його творіння «вирвалося на волю». Чи можна з такою теорією йти до месьє Еріка? Зважаючи на специфіку агенції «Привид Опери», убивства, за якими стоїть вигаданий персонаж, – ще не найабсурдніша версія з усіх можливих.

Не більше знала вона і про людину в масці.

Від самої думки про Ґіньйоля вона починала нервово тремтіти. Легко було уявити, як це обличчя – ці очі – дивляться на неї з темного кутка чи з людського натовпу. Кейт і досі відчувала, ніби він сам чи хтось під його личиною стоїть поряд… і будь-якої миті може здійняти на неї руку.

Може, вона тому лише не опинилася серед здобичі, що більший хижак узяв її під свій захист?

Вона розвела водою залишки анісового лікеру й випила. А тоді покинула кафе, поспішаючи на зустріч із Янголами.

Чи й досі за нею стежили? І чи стежили взагалі?

Здавалося, куди не обернися – скрізь на неї чатує Ґіньйоль. У світлі прожекторів, на сцені, його жорстокість мала доволі абсурдний вигляд… Попри власну огиду, вона навіть сміялася. Але варто було відійти на крок-другий від головної вулиці, у темряву, – і цей клоун уже не здавався кумедним.

Кейт відчула холодок, що торкнувся руки. Глянувши вниз, вона побачила на рукаві жакета – і блузи під ним – три довгі розрізи. Наче кігті надприродної гостроти ковзнули вздовж її плеча, варто було їй послабити увагу. Прорізавши тканину, та не зачепивши при цьому шкіри.

Вона почула сміх Ґіньйоля, але не була певна, що він лунає не лише в її голові.

Лялькова крамниця мадам Менділіп[102] стояла на площі Фролло – трикутному майдані, що лежав іще далі по вулиці Піґаль, ніж завулок Шапталь. Маленька крамничка рідко відчинялася для торгівлі й мала небагато відвідувачів. Переднє вікно було заставлене запилюженими ляльками. Дивлячись на їхні застиглі посмішки і скляні очиська, Кейт згадувала ігрову кімнату з власного дитинства. Вона боялася старомодних, що побували вже не в одних руках, ляльок, які приносили їй добрі тітоньки. Призначення фасаду було очевидне: відлякувати роззяв. Якщо колись і існувала така особа, як мадам Менділіп, вона давно тут не мешкала.

Кейт останньою з усіх повернулася на конспіративну квартиру. Вона постукала у двері в ритмі першого рядка арії «La Donna è Mobile»[103] з «Rigoletto». І, як завжди, не втрималась від іронічної посмішки над дитячими забавками, що їх так полюбляли дорослі хлопчики з клубу «Діоген» і агенції «Привид Опери». Таємний стукіт, паролі, невидиме чорнило і коди, не кажучи вже про накладні вуса і – хіба можна без цього – маски. Приховане в рукаві лезо слугувало нагадуванням, що й вона теж не вільна від потягу до цієї смертельної гри.

Перс впустив її в дім. Він був виконавцем волі месьє Еріка у світі за стінами Опери. Для багатьох людей його господар був лише міфом, але самого Перса знали скрізь – в агенції та в місті. Йому було довірено збирати відомості через інформаторів, часто він виступав як посередник і займався стягненням боргів. Існувала здогадка, ніби він черевомовець, а маска, що промовляє з-поза дзеркала в гримерній, – не більш як керована ним лялька. Кейт знала, що це неправда, але розуміла, звідки беруться такі чутки.

Скромного, з оливковою шкірою Перса іноді називали Дароґа.[104] Це було не ім’я, а звання – голова поліції. Багато років тому він разом із месьє Еріком служив у суді Мазендерана,[105] хоча тепер їм би там не зраділи. Роздмухані чутки про їхні діяння в Персії дійшли до клубу «Діоген». Вважалося, що ці двоє втекли із суду, прихопивши еліксир довголіття, вкрадений у Ханум, матері Шаха. Цим можна було пояснити, як директор агенції «Привид Опери» та його головний помічник примудрялися не старішати протягом десятиліть. Інша версія полягала в тому, що обоє просто носили маски й лише зрідка з’являлися на публіці.

Клара і Юкі пили розлитий із самовара чай.

– Отже, дами, – почала Кейт, – що скажете про виставу?

Клара Вотсон скривилася.

– Як на мене, нудна… хіба що вугрі. Вони були чарівні.

Юкі Кашима похитала головою, і крихітні дзвіночки, заховані в її зачісці серед квітів, відгукнулися передзвоном.

– Я мало що зрозуміла… Ніякої честі, саме лише марнування зусиль. А відтяти голову… це не так легко, як вони подають. Навіть гострим мечем. Голова не злітає з пліч, наче лялькова, від делікатного штурханця.

Кейт не палала бажанням з’ясовувати, звідки в Юкі такі пізнання в галузі стинання голів. Ні, подумки поправила вона себе. Їй хотілось дізнатися… вона бажала знати всю правду, навіть найсумнішу і найнезручнішу. Завдяки цьому вона й стала добрим репортером і згодом довела свою придатність бути Янголом Музики. І все ж історія Юкі, кривава й вогненна (і цілком, на її думку, гідна вистави в Театрі Жахів), не надто хвилювала її цієї миті.

Вона налила собі чаю, додавши молока й цукру, – усі в кімнаті вважали це варварством, за винятком хіба що ляльок.

– Особисто я не сказала б, що вистава здалася мені нудною, – визнала Кейт. – Хоч вона й справді виглядала дещо монотонною після четвертого чи п’ятого виколювання очей. За всієї огидності, це було по-своєму цікаво. І Ґіньйоль, хай би який мав осоружний вигляд, демонструє якість. Він справжня зірка, хай хто він – принаймні на своїй сцені. Гротескна, але зірка. Морфо, хоч і має власних прибічників, але з ним і поряд не стоїть. А щодо решти… що ж, ніхто не приходить до Театру Жахів заради високої драми, шикарних декорацій, дотепних сюжетів чи навіть акторської гри – утім, за певних обставин, вона настільки переконлива, що на душі неспокійно. Назва театру сама за себе говорить. Це дуже давній вид розваг. Колись за такі розваги правили гладіаторські бої та публічні страти…

– Мистецтво яких втрачено лише в Європі, – зауважила Клара. – Ось у Китаї…

Але Кейт уже доста наслухалась від англійки про китайські видовища.

Перш ніж Янголи почали сперечатися, втрутився Перс.

– Міс Рід, місіс Вотсон… – почав він, тримаючи напоготові розгорнутий блокнот і олівець. – На вашу експертну думку, чи сьогодні на сцені мали місце справжні злочини?

– Хіба що проти мистецтва, – відповіла Кейт.

Перс замислився. Ходили чутки, що кожен зниклий на Монмартрі з’являвся знову, на сцені Театру Жахів – лише на один вечір. Кейт уважала, що керівництво театру свідомо заохочує поширення подібних пліток. Кожному в акторських колах відомий був вислів «померти на радість публіці».

– Це аж ніяк не канарка Макса Валентина, – сказала Клара.

Кейт не знала, що вона має на увазі.

– Максиміліан Великий – ілюзіоніст, – пояснила Клара. – Найнижчого штибу. Більшість його номерів – це аж ніяк не нові трюки, запозичені або вкрадені в інших, і виконував він їх із цілковитою байдужістю. Але був один фокус, який спантеличував суперників. Маги постійно змагаються між собою і пишаються, коли вдається розгадати хитрощі одне одного: спритність рук, використання механічних пристроїв. Кожному, хто зможе відтворити фокус Максиміліана, пропонувалася винагорода. І жоден з великих магів: Маскелайн, Робер-Уден,[106] Мельєс[107] – не зумів цього зробити. Ось як це відбувалося: Макс тримає квадратну клітку, у якій співає миленька пташечка. Потім складає клітку, сплющуючи її. Дах знімається. Стінки опускаються. Оп! Канарка зникла. А потім пташка починає співати знову. Щовечора деінде в іншому місці. У глибині партеру, у декольте асистентки, у кишені глядача в першому ряду. І так щовечора: зникає і з’являється знову.

– Здається, я знаю розгадку, – сказала Кейт. – Канарки дешеві, адже так?

– Ото ж бо. Врешті-решт фокусник-ескапіст Янус Старк[108] розгадав цей фокус. Пружини, що стискають клітку, дуже потужні. Щовечора канарку чавило на смерть… Пташка гинула миттєво. На її місце сідала інша канарка, лише щоб розділити її долю під час наступного виступу. Щойно про це стало відомо, Максиміліан втратив усі свої прибутки. Європейці до безглуздя сентиментальні. Особисто я вважаю, що чимало канарок обрали б померти в мить своєї найбільшої слави, співаючи перед публікою, аніж прожити все життя в невідомості. До сьогоднішнього вечора я тішила себе припущенням – і навіть сподівалася, – що Театр Жаху пропонує шанс на таку зіркову мить. Це було би блискавично, цілком у дусі східних традицій. Але так часто стається, реальність розчарувала мене.

Кейт вважала, що місіс Клара Вотсон не має нічого спільного з канаркою – адже та була зовсім ку-ку.

Перс тим часом стояв на своєму:

– Отже, під час виступу не було завдано жодної шкоди?

– Усе, що ми бачили, було фальшиве, – сказала Клара. – Хіба що кілька тварин загинуло, щоб забезпечити театр м’ясом для виступів… але жодної краплі справжньої крові не пролилося. Людська кров має характерний різкий запах, та й на вигляд її не сплутаєш ні із чим. Ми бачили звичайні фокуси. Галони червоної фарби, вихлюпнуті на обличчя, доки Ґіньйоль відвертав увагу своїми репризами. Смужки тілесного кольору марлі, наклеєні поверх фальшивих ран, які показово зривалися під час «кривавої» вистави. І, звичайно ж, море галасу і вдаваних мук.