Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 97)
Відкинувши припущення, що це могла бути журналістка — підійти посеред ресторану і просто уточнити, чи це він, було б у такому разі абсурдним вчинком — він опинився перед трьома можливими поясненнями.
Перше: він нажив собі сталкерку. Це Страйкові видавалося дуже малоймовірним. Він мав досить доказів своєї привабливості для певного типажу жінок, а за свою кар’єру детектива пересвідчився, що успішні й багаті люди можуть мати вельми дивні уподобання, проте не міг уявити, щоб така красива й добре одягнена пані тягалася за ним заради власного задоволення.
Друге: вона була якось пов’язана з Універсальною гуманітарною церквою. Розмова з Ферґюсом Робертсоном відкрила Страйкові очі на те, до яких крайнощів могла доходити церква для захисту власних інтересів. Може, це донька когось із багатих та впливових вірян? Якщо так, то УГЦ знає, що агенція розслідує її діяльність, а це має серйозні наслідки і для справи, і для безпеки Робін. Власне, це може означати, що інкогніто Робін на Чапмен-Фарм розкрито.
Останнє і, на погляд Страйка, найімовірніше пояснення було таке, що жінка теж працює на Паттерсона. У цьому випадку гучне питання у багатолюдному місці мало на меті винятково привернути до нього увагу й зірвати його роботу. Саме з цією думкою Страйк розіслав опис жінки Барклею, Шаху та Мідж, сказавши їм пильнувати, чи вона не з’явиться.
Увечері напередодні мандрівки до Кромера Страйк затримався у порожньому офісі, розбираючи папери й вечеряючи запакованим салатом з кіноа. Сьогодні відбувся референдум щодо брекзиту, але Страйк не мав часу проголосувати: Франки вирішили розділитися, і йому довелося сидіти і Бекслігіті на чатах за молодшим із братів.
Нудьга та голод змусили Страйка відчути особливе роздратування, коли близько одинадцятої задзвонив офісний телефон. Це, звісно, була Шарлотта, тож слухавки він не взяв. За двадцять хвилин телефон подзвонив знову, а третій дзвінок стався за хвилину до півночі.
Нарешті позакривавши всі теки на столі, Страйк підписав кілька документів і порозкладав усе по шафках. Перш ніж піти до квартири на горищі, він затримався перед столом Пат і натиснув кнопку відтворення повідомлень. Страйку не хотілося, щоб хтось іще слухав тиради Шарлотти: вистачило й одного разу.
— Блуї, візьми слухавку. Серйозно, Блуї, ну візьми. Я у від…
Страйк натиснув видалення, тоді ввімкнув наступне повідомлення. Тепер вона гнівалася і благала водночас.
— Мені потрібно поговорити з тобою. Якщо ти маєш хоч крихту людяності…
Страйк видалив і ввімкнув третє.
Тепер кімнату заповнив злостивий шепіт, і він уявив собі обличчя Шарлотти, яким воно бувало у найбільш руйнівні її моменти, коли апетит до завдавання болю не знав меж.
— Ти пошкодуєш, якщо не відповіси. О, пошкодуєш. І твоя довбана кохана Робін теж пошкодує, коли почує, що ти таке насправді. Я знаю, де вона живе, ти це хоч розумієш? Я зроблю їй послугу, коли…
Страйк ляснув по кнопці «видалити».
Він розумів, чому Шарлотта вдається до таких крайнощів: вона нарешті прийняла, що Страйк не повернеться. Шість років вона вірила, що і в ньому живе той потяг, якого вона не викорінила у собі, і що її краса, вразливість та довга спільна історія знову їх поєднають попри все, що сталося раніше, і попри його рішуче бажання не повертатися. Шарлоттині проникливі осяяння та неймовірна здатність винюхувати слабкі місця завжди були мало не відьомськими. Вона правильно вгадала, що він закоханий у свою партнерку по агенції, і через це піднеслася до нових висот мстивості. Страйк хотів би утішитися, переконуючи себе, що Шарлоттині погрози порожні, але ні: він надто добре її знав. У голові крутилися різноманітні можливі сценарії, одні руйнівніші за інші: що Шарлотта чатуватиме на Робін під її будинком, що Шарлотта вистежить Мерфі, що виконає свою погрозу звернутися до преси.
Він отримав трохи недоброї втіхи у пабі, коли відмовився розповісти Мерфі про ті ганебні речі про нього, які почув від Вордла, а тепер оглядався назад і розумів, що то було небезпечне потурання власній слабкості. Раян Мерфі не відчуватиме жодної солідарності зі Страйком, якщо Шарлотта вирішить йому розповісти, «що таке Страйк насправді», а якщо вона накинеться на нього в пресі, може передати Робін недобре враження.
Минула хвилина чи десять, коли Страйк зрозумів, що так і стоїть над столом Пат, і кожен м’яз в його тілі перенапружений. Офіс у різкому світлі з-під стелі та чорнотою за вікнами здавався дивним, майже чужинним. Виходячи за двері, на склі яких було вигравійовано імена обох партнерів, Страйк мав лиш одну слабку втіху: що Шарлотта ніяк не зможе напасти на Робін, поки та знаходиться на Чапмен-Фарм.
62
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Ідучи до будинку Гітонів у Кромері, вже в машині Страйк дізнався, що Британія проголосувала за вихід із Євросоюзу. Годину послухавши різні коментарі про наслідки цієї події для країни, він вимкнув радіо і далі слухав «Swordfishtrombones» Тома Вейтса.
Він міг би на зворотному шляху забрати останній лист Робін, але натомість доручив це Мідж. Один раз він це вже робив і на власному досвіді дізнався, що людині без ноги непросто перелізти через паркан та колючий дріт, не поранившись і не впавши у кропиву з іншого боку. Тим не менш, він спеціально проїхав повз початок Лайонз-Маут і Чапмен-Фарм, хоч за нормальних обставин і близько б туди не поткнувся. І звісно, Страйка обсіли неприємні спогади, коли він проминув електричні ворота і побачив на обрії ту дивну вежу, схожу на гігантську шахову фігуру; він пригадував, як в одинадцять років думав, що вона якось пов’язана з братами Кровтерами, що то якась сторожова башта, і хоча не знав і близько, що відбувається у будиночках та наметах подалі від очей, внутрішній реєстратор зла змушував його тоді уявляти, що в ній замкнені діти. Той факт, що протягом якоїсь миті Робін була такою близькою і такою недосяжною, геть не покращив Страйкові настрою, і він поїхав геть від Чапмен-Фарм в іще гіршому гуморі, ніж за сніданком, коли всі його думки були про вчорашні погрози Шарлотти.
Його, корнволльця, зазвичай підбадьорювала близькість до океану, але у Кромері Страйка зустріли старі мури й будинки з округлих риняків, які неприємно нагадували про стару садибу на фермі, куди Леда ходила обговорювати політику та філософію, лишаючи дітей без нагляду та захисту.
Він лишив «БМВ» на стоянці в центрі міста і вийшов під затягнуте хмарами небо. Гітони мешкали на Ґарден-стріт, куди можна було дійти пішки. Ближче до узбережжя ця вулиця ставала пішохідною, в кінці в обрамленні старих будинків виднівся квадратик бірюзового океану під сірим небом. Гітони жили на лівому боці вулиці в солідному помешканні з темно-зеленими дверима, які виходили просто на тротуар. Страйк подумав, що це гамірна оселя: між пляжем та крамницями і пабом «Веллінґтон» мали постійно тупотіти відпочивальники.
Коли він постукав у двері — молоточок був зроблений у формі підкови — всередині задзявкотів пес. Двері відчинила жінка років шістдесятьох із коротким сріблястим волоссям і обличчям, що кольором і текстурою нагадувало дублену шкіру. Песик — маленький, пухнастий та білий — був притиснутий до її чималих грудей. На якусь мить Страйкові здалося, що він помилився адресою, бо з-за спини жінки долинали пориви сміху, чутні навіть за дзявкотінням песика.
— Друзі в нас, — усміхнено пояснила жінка. — Всі хочуть із вами пузнайомитись! Чекають не дочекаються.
«Та ви жартуєте».
— Наскільки я розумію, ви…
— Шеллі Гітон, — відповіла жінка і простягнула руку, на якій забрязкотів важкий золотий браслет із підвісками. — Ласкаво прошу! Лен отам із кумпанією. Ай, Діллі, та цить уже!
Песик трохи притихнув. Шеллі провела Страйка через темний коридор до затишної, але не дуже великої вітальні, де було щось занадто людно. За тюлем миготіли тіні відпочивальників: Страйк здогадався вірно, — з вулиці весь час лунав гамір.
— Оце Лен, — сказала Шеллі, показуючи на великого червонолицього чоловіка з таким очевидним зачосом, що Страйк такого давно не бачив. Права нога Леонарда Гітона, огорнута хірургічним чобітком, лежала на низькому пуфі. На столику поруч громадилися фотографії в рамках, на багатьох із яких був зображений песик, якого тримала в обіймах Шеллі.
— Власною персоною! — гучно озвався Леонард Гітон, простягаючи пітну лапу з великим перснем-печаткою. — Кемерон Страйк, я не пумиляюся?
— Це я, — відповів Страйк, потискаючи його руку.
— Я тільки чай пригутую, — сказала Шеллі, пожираючи Страйка очима. — Щоб без мене не пучинали!
Вона посадила песика на підлогу й відійшла у брязкоті прикрас. Песик потрюхикав слідом за хазяйкою.
— Це наші друзі, Джордж і Ґіліян Кокс, — оголосив Леонард Гітон, показуючи на канапу, де тісним рядком сиділо троє огрядних людей, теж віком трохи за шістдесят, — і Сюзі, сестра моєї Шелл.
Зацікавлені очі Сюзі здавалися родзинками на пухкому, мов тісто, обличчі. Джордж, чий живіт спускався мало не до колін, навіть сидячи дихав зі свистом. Ґіліян, жіночка з сивими кучерями та в срібних окулярах, з гордістю повідомила:
— То ви зі мною по телефону говорили.
— В ногах правди нема, — сердечно запросив Страйка Гітон, показуючи на крісло під вікном, навпроти того, в якому сидів він сам. — Гарні результати референдуму?