Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 73)
— Не уявляю, з якого дива Гонболд на ній одружиться, якщо думатиме, що вона підіслала до нього приватного детектива. Не знаєш, де вона зараз?
— Та, мабуть, у Лавінґтонських судових палатах, — відповіла Ільза.
— Гаразд, піду чекати на неї там, — мовив Страйк.
— Гадаєш, це розумно?
— В особистій розмові настрашити її буде легше, ніж по телефону, — зловісно відповів Страйк, уже прямуючи в бік метро.
44
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Страйк подумав, що це вперше він радий, що Робін нині на Чапмен-Фарм. Він утнув страшну дурницю, і хоч наслідки будуть значними скоріше для нього самого, ніж для агенції в цілому, хай краще Робін не знає, яку халепу він собі організував.
Піддивившись адресу, Страйк проїхався Центральною лінією, вийшов на станції «Голборн» і попрямував до Лінкольнз-Інну. А тоді сховався за деревом у парку, звідки було добре видно неокласичний фасад будівлі Лавінґтонських судових палат, і почав чекати.
Він провів під деревом годину і бачив, як декілька людей увійшло, а ще більше вийшло, коли задзвонив мобільний. Він чекав побачити номер Біжу, але це був Шпеник.
— Шо ти, Куше? Дзвоню сказати, шо з Рейні порішали. Двадцять восьмого травня можна. Раніше ніяк.
— Дяка, Шпенику, це класна новина, — відповів Страйк, не відриваючи очей від будівлі, звідки колись же мала вийти Біжу. — Він знає, що я приїду?
— Та знає, знає, — відповів Шпеник. — Там буде нагляд, шоб він точно співпрацював.
— Так навіть краще, — сказав Страйк. — Дякую, друже.
— Ага, гарного полювання, — відказав Шпеник і поклав слухавку.
Страйк тільки сховав мобільний у кишеню, коли двері Лавінґтонських судових палат відчинилися, і звідти випурхнула Біжу у яскраво-червоному пальто і рушила в бік метро. Страйк дав їй трохи фори, а тоді пішов слідом. На ходу дістав мобільний і знову набрав її. Біжу дістала з сумочки телефон, подивилася на екран і сховала назад, не відповідаючи.
Бажаючи віддалитися від Лавінґтонських судових палат, щоб його не бачили колеги Біжу, Страйк ще метрів п’ятдесят «пас» свою здобич, боки Біжу не звернула на вузьку вулицю Ґейт-Стріт. Тут вона сповільнила кроки, знову дістала мобільний — вочевидь, щоб прочитати повідомлення — і нарешті спинилася, щоб написати відповідь. Страйк прискорився, і коли Біжу вже ховала телефон до сумочки, покликав її на ім’я.
Вона розвернулася і відверто перелякалася, побачивши його.
— Зайдімо туди на кілька слів, — похмуро запропонував Страйк, показуючи на паб під назвою «Корабель», схований у вузенькому провулку між двома будівлями.
— Нащо?
— Читала свіжий «Прайвет ай»?
— Я… так.
— Тоді ти знаєш причину.
— Я не…
— Не хочеш, щоб тебе бачили зі мною? То треба було відповідати на дзвінки.
Було видно, що Біжу воліла б відмовитися, але вона пішла з ним у провулок. Коли Страйк відчинив двері «Корабля», вона пройшла повз із холодним виразом на обличчі.
— Краще нагору, — сказала вона.
— Я не проти, — відповів Страйк. — Що питимеш?
— Та байдуже… червоне вино.
За п’ять хвилин Страйк приєднався до неї у Дубовій палаті з низькою стелею і тьмяним світлом. Біжу зняла пальто, під яким було обтисле червоне плаття. Влаштувалася вона за столиком у кутку. Страйк поставив перед нею вино, а тоді сів сам, тримаючи в руці подвійний віскі. Він не планував затримуватися на цілу пінту пива.
— Ти про мене патякала.
— Ні, неправда.
— «Кріт у Лавінґтонських судових палатах…»
— Та я бачила, що там написано!
— Ти повинна дуже чітко донести до цього Гонболда, що я не давав тобі жодних порад щодо стеження.
— Та я вже казала!
— Він бачив статтю, так?
— Бачив. І за нього вже взялася «Дейлі мейл». І «Сан». Але він усе заперечуватиме, — додала вона. Нижня губа Біжу тремтіла.
— Ще б пак.
Без жодного співчуття Страйк дивився, як Біжу шукає по кишенях серветку і акуратно, щоб не розтерти макіяж, витирає очі.
— Що робитимеш, коли журналісти прийдуть до тебе під квартиру? — спитав він.
— Скажу, що ніколи з ним не спала. Ендрю так сказав.
— Також казатимеш, що ніколи не спала зі мною.
Вона промовчала. Підозрюючи, що знає причину цієї мовчанки, Страйк провадив:
— Я не збираюся ставати випадковою жертвою цієї історії. Ми перетнулися на хрестинах, і потому. Якщо ти досі вважаєш, що Гонболд покине дружину через ревнощі, бо ти злягалася зі мною, ти глибоко помиляєшся. Він тепер і баржевою жердиною тебе не торкнеться.
— Негідник! — хрипко відповіла вона, промокаючи очі та ніс. — Ти мені сподобався.
— Ти вирішила зіграти у гру, яка обернулася проти тебе, але я не планую потрапляти під перехресний вогонь. Якщо наполягатимеш, що в нас роман, матимеш наслідки.
— Ти мені погрожуєш? — прошепотіла Біжу з-за мокрої серветки.
— Попереджаю, — відповів Страйк. — Видали всі повідомлення, які надсилала мені, і мій номер.
— Або що?
— Або матимеш наслідки, — повторив він. — Я приватний детектив. Я дізнаюся про людей речі, які вони вважають надійно прихованими. Може, у твоєму минулому немає нічого такого, що ти не хочеш бачити на шпальтах «Сан», але якщо є, я б добре подумав, перш ніж користуватися мною, щоб вибити з Гонболда пропозицію руки та серця.
Біжу вже не плакала. Її обличчя стало жорстким, але Страйкові здалося, що щоки під шаром тонального крему трохи зблідли. Нарешті вона дістала мобільний і видалила його контактні дані, повідомлення, якими вони обмінювалися, і фотографії, які вона йому надсилала. Страйк зробив те саме на своєму телефоні, одним ковтком випив свій віскі і підвівся.
— От і добре, — сказав він, — треба тримати глуху оборону, і ця історія вичерпається.
Він покинув «Корабель», не відчуваючи жодних докорів сумління за тактики, до яких щойно удався, а тільки страшну злість на Біжу і на себе. Чи прийдуть до нього під двері папараці — покаже час, але, крокуючи у бік станції метро «Голборн», Страйк поклявся собі, що це останній раз, коли він наражає своє приватне життя чи кар’єру на небезпеку заради дурної інтрижки, покликаної відволікти його від думок про Робін Еллакотт.
45
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін мусила тиждень носити знайдені полароїди в ліфчику, чекаючи на вечір четверга, щоб покласти їх у пластиковий камінь. Вона не наважувалася сховати їх десь у гуртожитку, але постійний доторк фотографій до шкіри став ненастанним джерелом тривоги — а раптом знімки вислизнуть з-під одягу? Четверта мандрівка до лісу і назад, на щастя, минула без пригод, і вона лягала спати глибоко вдоволена тим, що позбулася полароїдів.
Наступного вечора після цілого дня лекцій та співання мантр Робін повернулася до гуртожитку і побачила, що на ліжках замість помаранчевих костюмів лежать червоні.
— Чому змінився колір? — байдужим тоном спитала вдова Маріон Гакслі. Фарбована руда Маріон, чиї сиві корені відросли вже на цілий палець, часто ставила досить наївні запитання чи говорила, коли решта воліла мовчати.
— Ти що, «Відповідь» не дочитала? — огризнулася стрижена Вів’єн. — Ми, мабуть, увійшли до сезону Вкраденого пророка. Червоний — його колір.
— Дуже добре, Вів’єн, — усміхнулася Бекка Пірбрайт за кілька ліжок від них, і Вів’єн аж напиндючилася.
Але поруч зі складеним червоним одностроєм на ліжку Робін було ще дещо: коробка засобу для видалення фарби з волосся, а на ній — папірець із фразою, в якій вона впізнала цитату з «Відповіді»: