Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 58)
— На десяту ранку.
— Гаразд, буду там у четвер, — відповів Страйк, — наберу Теда і скажу, що йду з ним.
— Це так чудово з твого боку, Ломако.
— Та ну, — відповів Страйк, якого після зізнань Люсі досі мучило сумління. — Це найменше, що я можу зробити. Слухай, я тут трохи зайнятий. Я тебе пізніше наберу, добре?
— Так, звісно. — Люсі поклала слухавку.
— Сталося шось? — спитав Шпеник.
— Та ні, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишені. — Власне, у дядька деменція чи не знаю що. Це мамин брат, — пояснив він.
— Справді? — перепитав Шпеник. — Сумна історія. Деменція — то така холера. У мого старого вона була.
— Я про це не знав, — сказав Страйк.
— Таке, — відповів Шпеник. — Рано почалася. Як я його востаннє бачив, він вже не знав, хто я і шо я. Але в старого чорта було достобіса дітей, тож він і при здоровій голові не дуже пам’ятав, хто я такий. А шо це в тебе нема дітей? — спитав Шпеник, ніби вперше це усвідомив.
— Не хочу їх мати, — відповів Страйк.
— Дітей не хочеш? — здивувався Шпеник, ніби Страйк заявив, що не хоче дихати.
— Не хочу, — відповів Страйк.
— Оце ти чудо нещасливе, — заявив Шпеник, дивлячись на Страйка і мовби не вірячи власним вухам. — Діти — то все в житті. Бляха, та мамку свою згадай. Ви троє для неї були цілим світом.
— Так, — автоматично відповів Страйк. — Власне…
— Ти би бачив бісову Алісу, як Енджел захворіла. Це, друже, і є любов.
— Так… власне, переказуй їй від мене найкращі побажання, добре? І Енджел теж. — Страйк підвівся з телефоном у руці. — Дяка, Шпенику. Мені час іти. Роботи багато.
Заплативши за каву і булку з шинкою, Страйк пішов у зворотний бік уздовж Бетнал-Ґрін-Роуд, поринувши у не надто продуктивні думки.
«Ви троє для неї були цілим світом».
Страйк ніколи не думав про Леду як про матір трьох дітей, але давній друг нагадав йому про існування людини, яку він згадував добре якщо раз на рік: то був значно молодший єдиноутробний брат, який народився від шлюбу його мами та її убивці. Хлопчик, якого батьки назвали передбачувано ексцентрично — Світч — народився скоро потому, як Страйк вступив до Оксфорда. Він нічого не відчував до крикливого немовляти, навіть коли щаслива Леда дала йому потримати брата. Найкраще з тих часів Страйк пам’ятав свій власний страх лишити маму наодинці з чимдалі неадекватнішим та агресивнішим чоловіком. Дитина стала лише додатковим ускладненням, а в очах Страйка була навіки заплямована тим фактом, що це був син Вітакера. Коли Леда померла, хлопчику був усього рік, і його всиновили прабаба та прадід із боку батька.
Де тепер Світч, він не знав і бажання знайомитися не мав. Таким самим було, наскільки знав Страйк, і ставлення Люсі. Тут він виправив себе: він гадки не має, яке в Люсі ставлення. Можливо, Світч став одним із напівбратів та напівсестер, з якими вона підтримує зв’язок, просто приховуючи це від старшого брата, поки той зверхньо вважає, що все про неї знає.
На станцію «Бетнал-Ґрін» Страйк повернувся з почуттям провини та незатишку. Якби Робін була доступна, він би її набрав — не щоб обтяжувати особистими проблемами, а щоб повідомити, що Шпеник допоможе розв’язати язика Джордану Рейні і теж вважає, що поліція помилилася щодо убивства Пірбрайта, а також що брати Франки замаскувалися і так ходили по мотузку. І знову той факт, що вона не в доступі й не буде в доступі в осяжному майбутньому, змусив його усвідомити, як сильно звук її голосу покращує йому настрій. А ще гостріше Страйк, найсамодостатніший із чоловіків, усвідомлював те, наскільки звик покладатися на її постійну присутність та підтримку.
34
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін страшенно хотілося побути на самоті, спати та їсти, але графік на Чапмен-Фарм був побудований так, щоб цього діставалося по мінімуму, і деякі рекрути починали не витримувати. Робін бачила, як Тайо Вейс насварив зеленокосу Пенні Браун, бо та впустила стос чистої постілі, який несла через подвір’я. Бекка Пірбрайт швидко погнала групу Вогню до свинарника, але всі встигли побачити, як Пенні розридалася.
У критику матеріалізму та соціальної нерівності, яка буквально сипалася на новозавербованих, почала прокрадатися — та ні, вриватися — апокаліптична нота. Через відсутність контакту із зовнішнім світом виникало відчуття перебування у бункері, куди члени церкви регулярно приносили звіти про жахіття війни в Сирії та повільну смерть планети. На зустрічах панувала злихоманена атмосфера: тільки пробуджені здатні відвернути світову катастрофу, адже люди з бульбашки, егоїстичні й до всього байдужі, продовжують прискорювати рух людства до його кінця.
Тата Джея та УГЦ відверто називали надією світу. Після першої вечері Вейс не з’являвся, але Робін знала, що він досі на фермі, бо віряни часто згадували його притишеним, побожним тоном.
Рідкісні появи не тамували, а тільки посилювали захоплене ставлення його послідовників. Робін вирішила, що він не виходить із садиби і їсть там окремо від вірян, які попри заявлену відданість церкви органічній та етичній їжі споживали здебільшого дешеву швидку локшину з невеликою кількістю білків у вигляді переробленого м’яса та сиру.
У середу вранці Мадзу Вейс, яка, на відміну від чоловіка, часто пропливала подвір’ям, провела спільний сеанс у храмі для групи Вогню та групи Дерева. На центральну п’ятикутну сцену виставили коло лакованих стільців, і коли всі розсілися, Мадзу виголосила коротку промову про духовну смерть та відродження, можливе, за її словами, лиш після того, як минулі страждання та омани буде визнано, зцілено чи відкинуто. Тоді вона запросила членів групи поділитися досвідом несправедливості та жорстокості, яких вони зазнали з боку родичів, партнерів чи друзів.
Трохи заохочення, — і люди почали ділитися своїми історіями. Молодий член групи Дерева на ім’я Кайл, тендітний та знервований, детально розповів про те, як батько накинувся на нього, коли почув, що син — гей. Повідомивши, що мати стала на бік свого чоловіка і пішла проти нього, він не витримав і заридав. Решта групи висловила підтримку та співчуття, а Мадзу сиділа мовчки. Коли Кайл закінчив свою оповідь, вона коротко підсумувала її, викинувши усі слова, що позначали сімейні зв’язки, а натомість казала «жива річ» та «матеріалістичне власництво». А тоді:
— Дякую, що тобі вистачило сміливості поділитися своєю історією, Кайле. Матеріалісти не можуть зашкодити чистому духу. Зичу тобі швидкої смерті фальшивого «я». Коли не стане його, не стане й твого болю і твого страждання.
Один за одним члени групи починали говорити. Комусь було відверто дуже важко говорити про пережитий у стосунках або через їхню відсутність біль, але Робін мимоволі запідозрила, що дехто вичавлює з себе й навіть перебільшує свою травму, щоб краще вписатися в групу. Коли Мадзу запросила до розмови її, Робін розповіла про своє скасоване весілля та розчарування родини, а також відзначила, що була особливо засмучена, коли її покинув наречений, бо заради нього відмовилася від своєї роботи, плануючи подорожувати з ним після весілля.
Члени кола, серед яких багато хто сидів у сльозах, поспівчували їй, але Мадзу заявила Робін, що приписування важливості професіям — елемент системи контролю, прийнятої у бульбашковому світі.
— Відчуття ідентичності, що спирається на роботу чи ще якісь вигадки бульбашки, має матеріалістичну природу, — пояснила вона. — Коли ми твердо відкидаємо примхи его та починаємо живити дух, біль зникає, а натомість постає істинне «я», якому байдуже, чи йдуть із його життя живі речі.
Мадзу розвернулася до худорлявої дівчини з серцевидним обличчям, яка виділялася серед групи тим, що мовчала. Її руки були щільно складені на грудях, ноги схрещені. Одна п’ятка зачепилася за іншу.
— Поділишся з групою стражданнями, яких зазнала через матеріалістичне власництво?
Дещо тремким голосом дівчина відповіла:
— Я не зазнала жодних страждань.
Різновисокі темні очі Мадзу втупилися в неї.
— Жодних?
— Так, узагалі жодних.
Робін вирішила, що дівчині ще немає двадцяти. Під чіпкими поглядами інших членів кола вона трохи почервоніла.
— Мої рідні не зробили мені нічого поганого, — сказала вона. — Я знаю, що дехто тут пережив справді жахливі речі, але зі мною нічого такого не було. Нічого, — повторила вона, стенувши плечима.
Робін відчула ворожість групи до дівчини так чітко, ніби всі заявили про неї, і подумала, що краще б їй помовчати, але дівчина провадила:
— І я не думаю, що правильно називати любов батьків до дітей «матеріалістичним власництвом». Даруйте, але я з цим не погоджуюся.
Кілька членів групи, серед них і Амандіп, заговорили водночас. Мадзу втрутилася і запросила до слова тільки його.
— У конвенційних сімейних структурах існує певна динаміка влади, — заявив він. — Ти не можеш заперечувати існування примусу та контролю, нехай навіть ненавмисних.
— Ну, маленьким дітям потрібні певні рамки, — відповіла дівчина.
Тепер заговорила майже вся група, дехто відверто сердився. Вів’єн, дівчина з жорстким темним волоссям, яка ретельно зображала представницю робочого класу, кричала гучніше за всіх, і поступово інші замовкли, а вона продовжила: