Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 189)
— Он як?
— Ой, так. Братерська любов, ніякого власництва, всі діла, але Мадзу просто не терпіла жінок, яких трахав мій татко.
— Він тоді вже називав їх духовними дружинами?
— Я такого не чула, — відмахнулася Абіґейл. — Слухай, можна вже до суті? Бо я з Деррилом домовилася, а він і так біситься, шо я йому мало уваги приділяю.
— Ти не схожа на людину, яку чіпляють подібні докори.
— Ти б тільки бачив його яйця, — відказала Абіґейл прохолодним тоном. — Все спитав про Бекку та Бірмінґем чи ше ні?
— Ще не зовсім. Я б звернувся до Шері по прояснення певних моментів, але, на жаль, не можу, бо після першого інтерв’ю вона повісилася.
— Пові… шо?!
Абіґейл перестала жувати.
— Повісилася, — повторив Страйк. — Правду кажучи, це якийсь лейтмотив цього розслідування. Коли я з’їздив до Джордана Рейні, він теж намагався вкоротити собі віку. Обом я показав…
Він дістав із кишені мобільний і відкрив на ньому фотографії тих полароїдів.
— …оце. Погортай, їх там шість.
Абіґейл взяла телефон і переглянула фото з байдужим обличчям.
— Це ті маски, які Мадзу змушувала надягати в якості покарання? — спитав Страйк.
— Так, — тихо відповіла Абіґейл. — Вони.
— Тебе колись примушували робити щось подібне?
— Господи! Ні.
Вона відсунула телефон, але Страйк спитав:
— Ти б змогла впізнати людей на цих фотографіях?
Абіґейл знову підтягнула телефон до себе і ще раз придивилася до фото, але відверто неохоче.
— Високий наче схожий на Джо, — сказала вона, роздивившись фотографію, де содомізували Пола Дрейпера.
— А в нього було татуювання?
— А я знаю? Я з ним до «кімнат усамітнення» не ходила. — Вона підняла очі на Страйка. — Твоя партнерка ж дізналася, шо то таке, так?
— Так, — кивнув Страйк. — Як гадаєш, це відбувається в одній із них?
— Нє, — відповіла Абіґейл, знову опустивши погляд на фотографії. — Місця шось багато. Якийсь сарай. В «кімнатах усамітнення» ніколи не робили фотографій, нічого такого, ніякої груповухи. Там злягалися «духовно», — додала вона, скрививши губи. — Один чоловік, одна жінка. Отакого, — вона показала на фото, де содомізували меншого чоловіка, — не можна було. Мій татко й Мадзу гомосексуалів не терпіли. Обоє.
— Ти впізнаєш решту? Цього дрібнішого чоловіка?
— На сердегу Дурника Дрейпера схожий, — тихо відповіла Абіґейл. — Дівчата… ну не знаю. Оце, можливо, Шері. Вона була білява. А чорнява — ну, може, й та Розі, забула прізвище. На Чапмен-Фарм товстеньких не сильно багато.
— Ти не пригадуєш, у кого на Чапмен-Фарм був фотоапарат? — спитав Страйк, коли Абіґейл відсунула телефон до нього.
— Ні в кого. Телефони, камери — то все було заборонено.
— Оригінали знімків лежали в старій бляшанці від печива. Я розумію, що це вже зовсім широка тема, але ти не пригадуєш, хто на фермі їв шоколадне печиво?
— Ти думаєш, я тобі згадаю за шоколадне печиво? Стільки років минуло.
— Але ж печиво на фермі мало бути незвичайною річчю? Адже цукор заборонений?
— Так, але… ну, мабуть, хтось його міг там їсти, потай…
— Повертаючись до місця перебування твого батька, коли зникла Дайю: скоро після того, як Шері вийшла з води, свідки бачили на пляжі чоловіка, який бігав. Коли про утоплення написали газети, він не відгукнувся і не зробив жодних заяв. Було темно, тож я дізнався тільки, що це був високий міцний чоловік. Твій батько любив бігати?
— Шо? — знову насупилася Абіґейл. — Ти думаєш, він прикинувся, шо їде до Бірмінґема, а сам наказав Шері втопити Дайю і побіг на пляж перевіряти, чи втопила?
— Hi, — усміхнувся Страйк, — просто цікаво, чи Шері або ще хтось на фермі згадували про людину, яка бігла пляжем, коли зникла Дайю.
Абіґейл нахмурила брови, споглядаючи його, а тоді спитала:
— Чого ти це постійно робиш?
— Що саме?
— Кажеш, шо Дайю «зникла», а не шо вона втопилася.
— Але ж її тіло так і не знайшли? — нагадав Страйк.
Абіґейл дивилася на нього, рухаючи щелепами, які досі жували гумку. А тоді раптом опустила руку в кишеню робочих штанів і видобула мобільний.
— Ти ж не замовляєш таксі? — спитав Страйк, дивлячись, як вона щось набирає.
— Нє, — відповіла Абіґейл. — Пишу Деррилу, шо трохи затримаюся.
130
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін стояла на зануреному в сутінь верхньому поверсі храму дуже тихо. Вона пробула тут уже майже п’ять хвилин. Наскільки вона почула, дитина, яка тепер замовкла, плакала у кімнаті в самому кінці коридору, вікна якої мали виходити на Руперт-Корт. Скоро потому, як дитина перестала кричати, стало чути, що ввімкнувся телевізор. Хтось слухав репортаж про події на Чапмен-Фарм.
— …як видно на зйомці згори, Джоне, криміналісти працюють у шатрі на полі за храмом та іншими спорудами. Як ми вже повідомляли…
— Вибач, що перебиваю, Анджело, але є новина: зроблено заяву для преси від імені очільника УГЦ Джонатана Вейса, який наразі перебуває в Лос-Анджелесі.
«Сьогодні Універсальна гуманітарна церква стала жертвою безпрецедентної та невмотивованої атаки з боку поліції, яка принесла тривогу та страх членам церкви, які мирно живуть у наших спільнотах в Сполученому Королівстві. Церква відкидає будь-які звинувачення у злочинних вчинках і гаряче засуджує тактики, які поліція застосовує до беззбройних та безневинних вірян. Наразі УГЦ проводить юридичні консультації, щоб захистити себе та своїх вірян від подальших порушень права на свободу віросповідання, гарантованого 18 статтею Загальної декларації прав людини ООН. Наразі це наша єдина заява».
Наскільки могла чути та бачити Робін, тільки у кімнаті з телевізором хтось був. Двері були прочинені, світло від екрана сочилося в коридор. Вона почала обережно рухатися в той бік. Голоси журналістів перекривали звук її кроків.
— …заснована тут, у Сполученому Королівстві, так?
— Саме так, Джоне, наприкінці вісімдесятих років. Тепер, звісно, церква також діє в Європі та Північній Америці…
Робін дісталася дверей населеної кімнати. Схована в тіні, вона зазирнула у щілину.
У кімнаті було темно, світилися тільки екран телевізора і схожий на місяць ліхтар за вікном, який висів під склепінням Руперт-Корт. Краєм ока Робін помітила на ліжку з блакитним узголів’ям щось схоже на переноску для дитини, де, вочевидь, лежало немовля, пляшечку на підлозі та край поспіхом напханої сумки, з якого стирчали краї матерії. Однак її увага була прикута до жінки, що стояла навколішки на підлозі спиною до дверей. Вона мала темне волосся, зібране у вузол, і була вдягнена в кофту та джинси. Руки в неї були чимсь зайняті. Глянувши на її відображення у вікні, Робін побачила, що перед жінкою лежить розгорнута книга, а сама вона швидко лічить стебельця деревію. З її шиї звисало щось біле на чорному шнурку. Робін придивилася до відображеного обличчя, і її серце шалено закатало у грудях. Зі знайомими острахом та огидою, які б вона відчула, якби побачила на підлозі живого тарантула, вона впізнала довгий гострий ніс і різновисокі очі Мадзу Вейс.
131
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Поки Страйк та Абіґейл розмовляли, у кімнаті поступово сутеніло. Тож Абіґейл підвелася, увімкнула світло, а тоді повернулася до детектива і знову сіла.
— Та як вона може бути живою? Маячня.
— Припустімо, — тільки припустімо, — відповів Страйк, — що твій батько і Дайю хотіли сховати Дайю від Ґрейвзів, щоб вони не змогли взяти ДНК на аналіз і встановити, що вона донька Александра, а не твого батька. Окрім того факту, що Мадзу хотіла лишити доньку при собі, чверть мільйона теж повернулася б до Ґрейвзів, якби вони оформили опіку.
Що, коли твій батько та Мадзу сфабрикували смерть Дайю, а Шері стала їхньою свідомою спільницею? Скажімо, Дайю не втопилася, а була вивезена з ферми на період, достатній, щоб сильно змінитися. А за три роки вона повернулася вже під іншим іменем, іменем дитини, яку буцімто возили до Бірмінґема та виховували майбутню очільницю церкви. Спогади розмилися. Зуби можна випрямити. Скільки кому років, ніхто на фермі точно не знаю. Що, коли твій батько та Мадзу видали Дайю за Бекку Пірбрайт?
— Та ну, — заперечила Абіґейл. — Брат і сестра побачили б, шо то не Бекка! А мати! Мати точно впізнала б! Люди не змінюються настільки сильно. Хрін би в них таке вийшло.
— А ти не думаєш, що людям можна так промити мізки, що вони погодяться з усім, що їм скажуть очільники церкви? Навіть якщо доказ протилежного буквально дивиться їм у вічі?