Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 187)

— Дідька лисого, — заперечив Страйк, завмерши. — Мідж не знає, хто ще може зараз бути в храмі.

— Байдуже, — відповіла Робін, прямуючи до свого телефона. — Ти ж розумієш, що вона може планувати втечу до Сан-Франциско чи Мюнхена? Раяне, привіт… ні, послухай, тут дещо сталося… так, знаю, бачила новини… я не прийду на вечерю. Вибач… ні, просто є свідок, що може здиміти, якщо я не поговорю з ним негайно, — відповіла Робін, зустрівши невдоволену гримасу Страйка крижаним поглядом. — Так… добре. Я передзвоню.

Робін поклала слухавку.

— Я зроблю це, — заявила вона, не даючи Страйку розтулити рота. — Вона з цього не виборсається. Кляту Бекку я не відпущу.

— Добре, — відповів Страйк, — але візьми з собою Мідж, добре? Не ходи сама.

— Домовились, — кивнула Робін. — Позич мені відмички на випадок, якщо вона мені не відчинить. Гадаю, це буде те, що називають закриттям гештальту.

126

На царських полюваннях в Давньому Китаї було заведено заганяти дичину з трьох боків, а з четвертого лишати тварині можливість утекти.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Робін розійшлася зі Страйком на Тоттенгем-Корт-Роуд і за десять хвилин дісталася Вардор-стріт. В суботній вечір там кишіло охочими потрапити до Чайнатауна, але Мідж видно не було. На телефоні мало вистачити заряду принаймні на один дзвінок, тож Робін набрала підрядницю.

— Ти де? Страйк сказав, що ти стежиш за храмом.

— Стежила, — відповіла Мідж, — але Бекка пішла. Я слідом за нею.

— Чорт, — вдруге за пару годин сказала Робін. — Ні, добре, що ти в неї на хвості, але… вона сама? Має сумку чи щось подібне? Схоже, що запланувала подорож?

— Вона сама, сумки не має, — відповіла Мідж. — Схоже, що просто вийшла купити продукти. Часто заглядає в телефон.

— Я б на її місці теж заглядала, — сказала Робін. — Будеш тримати мене в курсі своїх переміщень? Я біля храму. Попередь, якщо вона вертатиметься.

— Зроблю, — відповіла Мідж і поклала слухавку.

Так і не допавшись до своєї здобичі, розчарована й напружена Робін відступила, пропускаючи п’яну компанію. Брязкаючи відмичками у кишені, вона споглядала червоно-золотих тварин на дверях храму: дракона, фазана, вівцю, коня, корову, собаку, півня і, звісно, свиню.

127

Небо має з вогнем однаковий напрямок руху, проте відрізняється від вогню…

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

До пожежної станції, де Абіґейл сьогодні була на зміні, Страйк доїхав за сорок п’ять хвилин. Це виявилася велика сірокам’яна будівля в стилі ар-деко зі звичними великими квадратними виїздами для пожежних машин на першому поверсі. Зайшовши всередину, Страйк побачив у порожньому приміщенні єдиного чоловіка років сорока, який щось писав на столі рецепції. Коли Страйк спитав, чи Абіґейл Ґловер тут, чоловік відповів, що так, нагорі. Коли Страйк пояснив, що справа термінова, чоловік узяв слухавку те-лефона на стіні і подзвонив нагору. Обличчя в нього було веселе. Страйк подумав, що його знову прийняли за одного з бойфрендів Абіґейл.

За кілька хвилин вона спустилася, невдоволена і роздратована. Страйк чудово її розумів: сам волів, щоб його не смикали на роботі. На ній був стандартний пожежний комбінезон, але без куртки. Під ним — тісна чорна футболка, з чого Страйк виснував, що заскочив її за перевдяганням.

— А тобі шо треба?

— Твоя допомога, — відповів Страйк.

— То треба дзвонити 999, — відказала Абіґейл, на що її колега заіржав.

— Питання щодо Бірмінґема, — пояснив Страйк.

— Бірмінґема? — перепитала Абіґейл, насупившись.

— Так. Це недовго, але, судячи з усього, тільки ти зможеш прояснити пару моментів.

Абіґейл озирнулася.

— А ти вуха грієш, Річарде?

— Ні, — відказав чоловік і збіг сходами, можливо, трохи швидше, ніж видавалося нормальним.

— Добре, — сказала Абіґейл, знову повертаючись до Страйка, — але давай швидко, бо зміна скінчилася, мені на побачення треба.

— Без питань, — відповів Страйк.

Вона провела його у двері праворуч, за якими, вочевидь, проводили зібрання, бо по кутках стояли пластикові стільці з металевими ніжками. Абіґейл рушила до маленького стола під білою дошкою в кінці приміщення, по дорозі прихопивши собі стільця.

— Це ти, га? — кинула вона Страйкові через плече. — Тарарам на Чапмен-Фарм організував?

— А, ти вже бачила, — кивнув Страйк.

— По всіх новинах крутять, — ясно, шо бачила.

— Я б радий урвати трохи слави, — відповів Страйк, теж беручи стілець і сідаючи до столу, — але головним чином це моя партнерка.

— І шо, витягла того родича вашого клієнта, перш ніж там все підпалити?

— Витягла, — відповів Страйк.

— Ти ба. Тримай, шоб не втекла на тепліше місце.

— Триматиму, — запевнив Страйк.

— Я так розумію, на мене тепер накинуться журналюги, га? — спитала Абіґейл і з напруженим виглядом витягнула з кишені пачку нікотинової жуйки, закинувши пластинку до рота.

— Можливо, — відповів Страйк. — Вибачай.

— Коли Дік мені оце зараз подзвонив, так і подумала: «О, вже налетіли»… ну то кажи. Шо там із Бірмінґемом?

— Ми дізналися, що того ранку, коли зникла Дайю, твій батько мав відвезти до Бірмінґема Розі Фернсбі, але передумав.

— Шо за Розі?

— Вона недовго жила на фермі, — відповів Страйк. — Гарненька дівчина. Чорнява, фігуриста… приїхала з батьком і братом-близнюком.

— А… двійнята. Так, пам’ятаю їх, — відповіла Абіґейл. — Я такого раніше не бачила. Навіть не уявляла, шо можна народити хлопчика і дівчинку разом… освіти хрін собачий, — гірко додала вона. — Я вже казала.

— Коли ми розпитували Шері Ґіттінз, вона як могла вибріхувалася на питання про місце перебування твого батька.

— Шо, найшли Шері? Ніхріна собі.

— Так, вона вийшла заміж і замешкала у Вест-Кантрі. Власне, вона чомусь вважала дуже важливим питання про те, був твій батько на фермі чи не був, коли зникла Дайю.

— Ну, я в душі не гребу, чого вона там плуталася. Він точно був на місці, коли приїхала поліція і сказала, шо Дайю втопилася. Пам’ятаю, як Мадзу закричала і упала, а я її ловила.

— Коли конкретно тебе відправили до Бірмінґема? — спитав Страйк.

— Коли конкретно? А я знаю? Після дізнання по справі Дайю.

— А до її зникнення йшлося про те, що ти поїдеш до Бірмінґема?

— Мабуть, ішлося, але без мене, — повела плечем Абіґейл. — Мадзу спала й бачила, шоб мене здихатися, а тут такий привід. Але мені особисто було по барабану. Подумала, шо звідти звалити буде простіше, ніж із Чапмен-Фарм, шо там входи-виходи не такі закриті, і правильно думала.

— Так, мій працівник і справді легко проникнув до бірмінґемського центру, показавши прострочене поліційне посвідчення.

— Бачив шось цікаве?

— Купу немовлят.

— А чого б ні, — мовила Абіґейл. — Контрацепції ж нема.

— Ти довго пробула на фермі між зникненням Дайю і відправленням до Бірмінґема?

— Не знаю. Тиждень, два… Десь так.

— А коли тебе перевели до Бірмінґема, когось із ферми переводили разом із тобою?

— Так, такого собі Джо. Старший за мене був, улюбленець батька і Мадзу. Але його не карали, він мав стати правою рукою по Бірмінґему.