Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 125)
«Якщо переживу Маніфестацію, — вирішила вона, — то утечу завтра ввечері». Після цього Робін спробувала покепкувати з себе за таку думку. «Та як це я її не переживу? Що може статися?»
Після вечері, на яку знову ж таки була гаряча вода з лимоном, усім членам церкви, яким виповнилося тринадцять, було наказано повернутися до гуртожитків і вбратися у покладений їм на ліжка одяг. То виявилися довгі білі ряси зі зношеної, запраної бавовняної тканини, яка колись, мабуть, була постіллю. Без звичних кофти та штанів Робін почувалася зовсім беззахисною. Передягнувшись у ряси, жінки притишено перемовлялися й чекали, коли їх покличуть до храму. Робін мовчала й жалкувала, що не може фізично викликати сюди близьких людей із зовнішнього світу. Коли сонце нарешті зайшло, в жіночому гуртожитку з’явилася Бекка Пірбрайт, теж у рясі — точніше, у розшитих бісером шовкових шатах, як у Мадзу.
— Усі роззуйтеся, — наказала Бекка жінкам. — Підете через подвір’я босі, як пішла у море Пророчиця, парами, мовчки. В храмі буде темно. Помічники проведуть вас на ваші місця.
Усі слухняно вишикувалися. Робін опинилася в парі з Пенні Браун, чиє колись кругле обличчя тепер було безщоким і тривожним. Вони пройшли через подвір’я під ясним зоряним небом, здригаючись у тонких рясах і без взуття, і парами вступили до храму, де й справді панувала цілковита темрява.
Робін відчула, як хтось узяв її під руку і провів, вочевидь, за п’ятикутну сцену, а тоді поставив на коліна на підлогу. Вона вже не знала, хто поруч із нею, тільки чула шурхіт та дихання, і так само не бачила, хто допомагає вірянам у темряві. Минуло ще трохи часу, і храмові двері з гуркотом зачинилися. А тоді у мороці почувся голос Джонатана Вейса.
— Всі разом: Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…
Віряни підхопили мантру. У темряві гуркіт і ритм слів звучали ніби виразніше, але Робін, яка колись знаходила втіху у тому, що її голос розчинявся в інших, не відчула ні ейфорії, ні полегшення; страх так само горів у черевному сплетінні, ніби жаринка.
— …і досить, — наказав Вейс.
Знову запала тиша. А тоді — голос Вейса:
— Дайю, улюблена Пророчице, речнице правди, дарувальнице правосуддя, прийди до нас у святості. Благослови нас своєю присутністю. Освіти нам шлях, щоб ми ясно бачили дорогу до наступного світу.
Знову тиша. Ніхто навіть не ворушився. А тоді чітко й гучно пролунало хихотіння маленької дівчинки.
— Привіт, тату.
Робін, яка колінкувала із заплющеними очима, розліпила повіки. Тільки темрява: жодного сліду Дайю.
— Чи ти маніфестуєшся для нас, дитя моє? — промовив голос Вейса.
Знову пауза. А тоді:
— Тату, я боюся.
— Ти, дитя моє, боїшся? — спитав Вейс. — Ти? Найсміливіша, найкраща серед нас?
— Тату, сталося неправильне. Прийшли погані люди.
— Ми знаємо, що в світі існує зло, малече. Саме тому ми боремося.
— Всередині і ззовні, — промовив дитячий голосок. — Боріться всередині і ззовні.
— Дайю, що це означає?
— Тато розумний, він і сам знає.
Знову тиша.
— Дайю, ти говориш про злоякісний вплив усередині нашої церкви?
Відповіді не було.
— Дайю, допоможи мені. Що це означає — боротися всередині та ззовні?
Дитина почала розпачливо ридати, від храмових стін відлунювали її схлипування.
— Дайю! Дайю! Благословенна Дайю, не плач! — промовив Вейс зі знайомою сльозою в голосі. — Малече, я боротимуся заради тебе!
Ридання затихнули. Знову запанувала тиша.
— Прийди до нас, Дайю, — тепер уже благально промовив Вейс. — Покажи нам себе живу. Допоможи викорінити зло — всередині та ззовні.
Протягом кількох секунд не відбувалося нічого. А тоді перед Робін на висоті пари метрів від підлоги щось почало жевріти, і вона зрозуміла, що стоїть навколішки у першому ряду юрби, яка зібралася навколо п’ятикутного хрещального басейну, а той сочиться зеленкуватим світлом. Тоді сяюча вода піднялася вгору гладеньким прозорим дзвоном, всередині якого повільно оберталася безвольна постать безокої дитини в білій сукні.
Почулися крики; якась дівчина горлала:
— Ні, ні, ні!
Вода знову почала опадати, тягнучи за собою страшну фігуру, і за кілька секунд зеленкувата поверхня басейну розгладилася, освітлюючи знизу постаті Джонатана та Мадзу, які стояли на краю у своїх довгих білих шатах.
Тепер заговорила Мадзу.
— Я, що народила Утоплену пророчицю, поклала життя на вшанування її жертви. Коли вона покинула цей світ, щоби з’єднатися з Благословенним Божеством, вона лишила свої дари нам, обраним очолювати боротьбу зі злом на землі. Милістю моєї доньки я отримала дар божественного прозріння, і її Маніфестація укріплює мене у виконанні обов’язку. Серед нас є ті, кого Дайю випробує цієї ночі. Їм немає чого боятися, якщо їхні серця чисті, подібно до її серця… Я викликаю до басейну Ровену Елліс.
Серед людей на колінах почулися зойки та перешіптування. Робін наперед знала, що це станеться, та все ж ноги ледь тримали її, коли вона підвелася і пішла вперед.
— Ти вже входила у ці води, Ровено, — промовила Мадзу, дивлячись на неї згори вниз. — Сьогодні у цих святих водах ти зустрінешся з Дайю. Нехай вона благословить тебе.
Робін піднялася сходами на край сяйливого басейну. Опустивши очі, вона побачила тільки темну глибину і більше нічого. Знаючи, що опір чи відмова будуть витлумачені як непомильний знак провини, вона ступила за край і поринула в холодну воду.
Світло у воді притлумилося. Робін очікувала, що торкнеться дна, але ноги не зустріли опору: дно зникло. Вона спробувала виплисти на поверхню, але зненацька навколо її литок обвилася якась гладенька мотузка. Вона запанікувала, почала борсатися, намагаючись скинути петлю, але та тягнула її вниз. У темряві вона розмахувала руками і пручалася, рвалася вгору, але петля була сильнішою, перед очима замайоріли уривки спогадів — батьки, дім, де вона провела дитинство, Страйк у «лендровері» — а холодна вода тим часом стискала її, тиснула просто на мозок, забирала дихання, і вона роззявила рота у німому крику і вдихнула її…
82
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Чиїсь руки сильно натиснули їй на грудну клітку. Робін знудило.
Вона лежала на холодній підлозі храму в чорній темряві. Над головою нависнуло кошмарне лице в якійсь ніби лижній масці. Хапаючи ротом повітря, Робін спробувала підвестися, але той, хто тиснув їй на груди, не пустив. З темряві долинали злякані голоси, у зеленкуватому світлі басейну метушилися примарні постаті.
— Тайо, виведи Ровену з храму, — спокійно наказала Мадзу. Робін, яка тремтіла і промокла до кісток, підняли на ноги.
Її знову скрутив спазм, а тоді вона виблювала ще трохи води й упала навколішки. Тайо — тепер вона зрозуміла, що то на ньому окуляри нічного бачення — грубо підняв її і потягнув до виходу з темного храму. Майже на кожному кроці в Робін підкошувалися ноги. Двері автоматично відчинилися, і вона побачила подвір’я під зоряним світлом і відчула крижаний дотик нічного повітря до мокрої шкіри. Тайо грубо затягнув її повз різьблених драконів на дверях садиби до бічного входу, за яким був спуск до підвалу.
Крізь безлюдний підземний лекторій пройшли мовчки. Тайо відімкнув одні з дверей у залі з екраном, за якими Робін ще не бувала. За ними була порожня кімнатка з маленьким столом і двома пластиковими стільцями з металевими ніжками.
— Сядь отуди, — показав Тайо на один зі стільців, — і чекай.
Робін підкорилася. Тайо вийшов, замкнувши по собі двері.
Перелякана Робін намагалася боротися із бажанням заплакати, а тоді здалася. Поклавши руки на стіл, вона сховала у них побите обличчя й розридалася. Чому вона не поїхала з Барклеєм тиждень тому? Нащо лишилася?
Проплакавши невідомо скільки часу, вона зібралася й постаралася дихати повільно та глибоко. Жахіття утоплення мерхнуло в порівнянні зі страхом перед тим, що станеться далі. Вона підвелася, посмикала двері, навіть знаючи, що вони замкнені, а тоді розвернулася й окинула поглядом кімнату: самі лише глухі стіни, — ні вентиляції, ні вікна, ні якогось отвору, тільки крихітна чорна камера в кутку під стелею.
Робін знала, що треба ввімкнути мізки й підготувалася до подальших подій — хоч які вони будуть — але після доби без їжі просто не могла змусити себе думати. Тягнулися хвилини, Робін тремтіла у своїй мокрій рясі й не розуміла, чому так довго. Може, у басейні так само притоплюють інших? Безперечно, на Чапмен-Фарм скоювали переступи й інші віряни, з якими вона навіть ніколи не розмовляла.
І ось нарешті у щілині провернувся ключ, і до кімнатки ввійшли четверо: Джонатан, Мадзу, Тайо та Бекка. Вейс сів навпроти Робін. Решта троє стали під стінкою, спостерігаючи.
— Як гадаєш, чому Дайю така незадоволена тобою, Ровено? — тихо і розважливо, ніби засмучений учитель, спитав Вейс.
— Не знаю, — прошепотіла Робін.
Вона б усе віддала за можливість зазирнути Вейсові у голову й дізнатися, що йому вже відомо.
— Насправді знаєш, — м’яко відповів Вейс.
На хвилину запала тиша. Нарешті Робін промовила:
— Я думала про те, щоб… піти.
— Але це не розсердило б Дайю, — зі смішком відказав Вейс. — Члени церкви можуть вільно йти. Ми нікого не примушуємо. Ти ж знаєш про це, правда?
Робін вирішила, що він грає на камеру під стелею, яка, мабуть, також записувала й звук.