Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 111)

— Ше дише. В лікарні. Мій друган каже, був весь жовтий і обриганий, коли його знайшли.

— Хтось знає, нащо він це зробив?

— Так, йому тиждень тому подзвонила його жінка. І він одразу почав купувати все шо найшов, а тоді закинувся.

— Гаразд, — мовив Страйк. — Дяка, що повідомив.

— Нема за шо. Стіки всякого коїться оце.

— Що? А, — відповів Страйк, зрозумівши, що Шпеник говорить про Шарлотту. — Так, трохи є. Слухай, ти там своїм копняка не даси? Мені терміново треба щось на Літтлджона.

Страйк поклав слухавку і рушив за Коханчиком і його пані, згадуючи, яким бачив Рейні востаннє — як той відштовхнув фотографії з голими підлітками у масках свиней, а тоді підвівся, блідий і мокрий, щойно почув про Утоплену пророчицю.

Наступні чотири з половиною години він тягався за своїми об’єктами по універмагу.

— Розкрутив її на кілька костюмів і годинник, — повідомив він Барклею, коли той прийшов його підмінити о третій.

— Не там працюю, — зітхнув Барклей. — От би й мені хтось купиу «ролекса».

— Якщо ти здатен глянути тій жінці у вічі й назвати її красунею, ти заслуговуєш на нього.

Потому Страйк вийшов з універмагу і пішов уздовж Оксфорд-стріт, мріючи про кебаб. Він саме переходив дорогу, коли мобільний знову задзвонив. Цього разу номер був незнайомий.

— Страйк.

— Це я, — сказав жіночий голос.

— Хто «я»? — роздратовано спитав Страйк.

— Біжу. Не сердься тільки. Я знову попросила в Ільзи твій номер. Це серйозно, не кидай слухавку!

— Чого тобі треба?

— Це не телефонна розмова. Ми можемо зустрітися?

Поки Страйк вагався, його штовхнув підліток на скейті, від чого Страйку захотілося дати невихованому засранцю такого ляпаса, щоб аж упав.

— Я на Оксфорд-стріт. Можу за двадцять хвилин зустрітися в «Летючому коні», якщо поквапишся.

— Добре, — відповіла вона і поклала слухавку.

Страйк дійшов до пабу за чверть години, і там на нього вже чекала Біжу, яка сіла за високий столик під скляним склепінням, загорнулася в чорне пальто і тримала в руці склянку, в якій на вигляд була вода. Страйк купив собі пінту, вирішивши, щоб більш ніж заслужив, а тоді приєднався до Біжу за столиком.

— Кажи, — мовив він, не вітаючись.

Біжу роззирнулася, а тоді притишено повідомила:

— Хтось напхав Енді в кабінет жучків. Він думає, що це ти.

— Та бляха-муха, — відказав Страйк, розуміючи, що місячну норму непередбачених проблем та завад уже перевищено. — То якийсь довбаний таблоїд зробив. Або його дружина.

— Я йому те саме сказала, — закивала Біжу, а її яскраві очі наповнилися сльозами, — але він мені не вірить!

— А від мене ти чого хочеш?

— Поговори з ним, — схлипнула вона, — прошу.

— Якщо він тобі не вірить, то якого біса має повірити мені?

— Прошу, Корморане! Я… я вагітна!

На якусь мить нутрощі Страйка ніби наповнилися сухим льодом, і жах, вочевидь, проявився у нього на обличчі, бо Біжу поспіхом додала:

— Та не хвилюйся, не від тебе! Я щойно дізналася… це від Енді, але…

Обличчя Біжу пішло зморшками, а тоді вона сховала його в наманікюрених руках. Страйк виснував, що королівський адвокат Ендрю Гонболд не надто зрадів тому факту, що ембріон його роботи угніздився в хірургічно покращеному тілі коханки, яка, на його переконання, встановила в його кабінеті прослуховування.

— Останнім часом у Гонболда був хтось новий? Може, він мав зустріч із кимсь уперше?

— Не знаю, — відповіла заплакана Біжу. — Але думаю, що це клята Матільда. Ти поговориш із ним? Прошу!

— Я про це подумаю, — відповів Страйк. Не з великого співчуття до Біжу, а тому, що йому раптом спало на думку дещо водночас дуже прикре і вельми правдоподібне. Біжу потягнулася до його на стільниці, але Страйк відсунувся. Цей жест неприємно нагадав йому Шарлотту.

— Я тільки хотіла подякувати, — трохи надулася Біжу.

— Не треба. Я нічого не обіцяю.

Біжу злізла з високого стільця і на мить завмерла, дивлячись на нього, і навіть в цю мить він відчув, як вона виглядає знак, що він її досі хоче. Знову згадалася Шарлотта.

— Корморане…

— Я сказав, що подумаю.

Біжу схопила сумочку і пішла.

Страйк, на якого в офісі чекала паперова робота, пригубив пиво і спробував переконати себе, що насправді не хоче бургера з картоплею. Десь за очними яблуками пекло від утоми. В животі забурчало. Міріади проблем цього дня дзижчали навколо роєм комарів. Ендрю Гонболд, Біжу, Паттерсон: невже йому мало проблем, що на голову валяться ще й ці додаткові ускладнення?

Він поступився і пішов на бар замовити їжу. Повернувшись за столик під скляним склепінням, Страйк дістав телефон і, піддавшись духові мазохізму, зайшов на фейсбукову сторінку Керрі Кертіс Вудз, яка, звісно, не прийняла запиту на дружбу, а тоді на сторінку Міста Митарств на «Пінтересті», де нових коментарів теж не з’явилося. Втомившись від цього застою, він написав нове запитання для Міста, вирішивши силою вирвати бодай щось із власника обліковки, хто б то не був.

Ви колись знали жінку на ім’я Дейрдре Догерті?

Набравши текст, він натиснув кнопку «відправити». Якщо зображення білявої жінки у темній воді й справді натякало на Дейрдре, хоч якась реакція буде.

Далі Страйк знайшов номер манікюрного салону «Кутікулка», де працювала дружина Рейні. Попросивши покликати Аву, він кілька секунд почекав, а тоді почув, як вона наближається до телефона, голосно говорячи:

— …отак і сиди й не торкайся їх! Алло?

— Добридень, місіс Рейні, це знову Корморан Страйк. Приватний детектив.

— А, — не зраділа Ава. — Ви.

— Я щойно почув про Джор…

— Так, я знаю, шо він передознувся.

— Я чув, що за тиждень до того ви йому дзвонили. Йшлося про розлучення?

— Та не дзвонила я йому. На біса? Вже кілька місяців, як він знає про розлучення.

— Тобто тиждень тому йому дзвонили не ви?

— Я йому сто год не дзвонила. Номери всі поміняла, шоб він мене не смикав. То якась його хвойда дзвонила, а сказала, шо я, шоб точно взяв слухавку. Він свого прутня пхає в усе, шо рухається. Спершу трахне, а тоді дубасе. Хай та дівка його собі забирає, а мені такого не треба.

— Так-так, — відповів Страйк, швидко метикуючи. — Але якась надмірна реакція на дзвінок, якщо то була просто… подружка. Він раніше не намагався вкоротити собі віку?

— Та ні, а шкода. Слухайте, — додала вона тихішим голосом, — якшо по-чесному, то хай би він вмер, мені тільки легше. Не хочу решту життя ходити й оглядатися. Ясно?

— Ясно, — відповів Страйк. — Дякую за приділений час.

Іще хвилину він сидів, міркуючи. Звісно, дзвінок від невідомої жінки, яка назвалася дружиною Рейні, міг не мати жодного стосунку до вчиненого ним замаху на самогубство. Приятель Шпеника міг сам надумати зв’язок між двома подіями.

Знову задзвонив мобільний: офіс.

— Так, Пат.

— Добридень, — сказала вона. — Ви сьогодні будете в офісі?

— Скоро прийду. Зараз нарешті обідаю в «Летючому коні». А що?