Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 93)

Тассел хитала головою, її легені боролися за повітря, але мертві очі все вдивлялися Страйкові в обличчя.

— Квайн приніс книжку. Ви почекали кілька днів — до ночі Гая Фокса, коли буде багато галасу — а тоді розіслали примірники власного рукопису Фішеру (щоб пішло більше пліток), Вальдгрейву і ще Майклу. Влаштували гучну сварку, тоді пішли за Квайном на Тальгарт-роуд...

— Ні,— вимовив Фенкорт, ніби нездатний стриматися.

— Так,— безжалісно кивнув Страйк.— Квайн не розумів, що має боятися Елізабет — адже вона була його спільницею у запланованому поверненні століття. Гадаю, він на той час уже забув, що багато років шантажував вас? — спитав Страйк у Тассел.— Набув собі звичку просити у вас гроші й отримувати їх. Не думаю, що ви взагалі згадували в розмовах з Квайном про ту пародію, хоч вона і зруйнувала ваше життя... А знаєте, що, на мою думку, сталося, коли він вас впустив, Елізабет?

Мимохіть Страйк пригадав ту сцену: велике арочне вікно, під ним — тіло, ніби якийсь моторошний натюрморт.

— Гадаю, ви умовили того наївного нарциса стати в позу для рекламного фото. Він опустився навколішки, так? Герой справжнього роману, мабуть, десь про щось благає чи молиться? Чи його зв’язують, як вашого Бомбікса? Квайнові, мабуть, сподобалася ідея — позувати зв’язаним. А вам було дуже легко зайти йому за спину і пробити голову металевою підпорою для дверей, так? За феєрверками навколо не було чути, як ви вдарили Квайна, зв’язали, розрізали черево і...

Фенкорт випустив задушений, зляканий зойк, але Тассел знову затуркотіла — кошмарна травестія жалості:

— Вам треба звернутися до лікаря, містере Страйк. Біднесенький містер Страйк,— і на превеликий подив Страйка, вона простягнула велику руку до його засипаного снігом плеча.

Пам’ятаючи, що скоїли ці руки, Страйк інстинктивно відступив на крок, і тоді рука Тассел опустилася, завмерла; жінка рефлекторно стиснула й розслабила кулак.

— Ви поклали в дорожню торбу кишки Оуена і справжній рукопис,— провадив детектив. Тассел підійшла так близько, що він відчував запах парфумів і застарілого цигаркового диму.— Далі ви надягнули плащ і капелюх Квайна й пішли. І рушили до оселі Кетрин Кент, щоб покласти в її поштову щілину четверту копію фальшивого «Бомбікса Морі». Так ви хотіли збільшити коло підозрюваних і кинути тінь на жінку, яка мала те, чого ніколи не мали ви: секс. Яка мала товариство, мала принаймні одного друга.

Тассел вдавано засміялася, але сміх вийшов маніакальний.

Її пальці все стискалися й розтискалися.

— Ви з Оуеном пречудово знайшли б спільну мову,— прошепотіла вона.— Авжеж, Майкле? Хіба він не потоваришував би

з Оуеном? Хворобливі фантазії... містере Страйка, вас люди візьмуть на кпини,— Тассел дихала дедалі важче, з білого обличчя дивилися незворушні, мертві, порожні очі.— Бідний каліка намагається повторити колишній успіх, женеться за славою батька...

— Ви маєте докази цих тверджень? — спитав з-за віхоли Фенкорт; його голос був хрипкий від бажання не вірити. Це була не трагедія на папері, не сценічна смерть у театральному гримі. Тут, поруч з ним, стояла подруга студентських літ, і хай що зробило з ними життя, думка про те, що кремезна й негарна закохана дівчина, яку він знав у Оксфорді, могла перетворитися на жінку, здатну на таке моторошне вбивство, була майже нестерпна.

— Так, я маю докази,— тихо відповів Страйк.— У мене є загорнута в чорну паранджу друга друкарська машинка — та сама модель, що й у Квайна,— і заплямований кислотою комбінезон, для ваги набитий камінням. Мій знайомий норець-аматор кілька днів тому дістав їх з моря. Машинка, паранджа й інше лежали на дні під горезвісними скелями у Гвітіані: у Пащі пекла, що її зображено на обкладинці книжки Доркас Пенджеллі. Гадаю, вона показувала вам це місце, коли ви приїхали в гості, так, Елізабет? І ви пішли туди на самоті з мобільним, а їй сказали, що ловите кращий сигнал?

Тассел випустила моторошний низький стогін — зойк людини, яку вдарили в живіт. Якусь мить усі стояла нерухомо, а тоді Тассел незграбно розвернулася й побігла, спотикаючись, у бік клубу. Здригнувся яскраво-жовтий прямокутник світла, тоді зник: двері відчинилися і зачинилися.

— Але ж,— мовив Фенкорт, зробивши кілька кроків уперед, а тоді приголомшено озирнувшись на Страйка,— ви не можете... ви маєте її зупинити!

— Я б її не зупинив, навіть якби хотів,— відповів Страйк, відкидаючи недопалок у сніг.— Коліно болить.

— Вона бозна-що накоїть!..

— Мабуть, укоротить собі віку,— погодився Страйк, дістаючи мобільний.

Письменник витріщився на нього.

— Ви... та ви просто холоднокровний покидьок!

— Ви не перший це кажете,— озвався Страйк, натискаючи кнопки на мобільному.— Готова? — спитав він у телефон.— Ми виходимо.

49

Dangers, like stars, in dark attempts best shine.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[58]

Крізь натовп курців під фасадом клубу проштовхалася кремезна жінка, яка ніби не бачила, куди йде, і ковзала на снігу. Вона помчала темною вулицею; хутряний комір пальта злітав і опадав.

З провулку виїхало таксі, над яким сяяв напис «Вільно», і жінка зупинила його, дико вимахуючи руками. Кеб негайно загальмував. Фари посилали в темряву два конуси світла, які обривав щільний снігопад.

— Фулгем-Пелес-роуд,— мовив хрипкий низький голос, змішаний з риданнями.

Таксі зрушило з місця. Кеб був старий, скляна перегородка між водієм і пасажиром укрита плямами, бо водій багато років курив. Щоразу як у салон падало світло вуличних ліхтарів, у дзеркалі заднього огляду виринала Елізабет Тассел: вона тихо плакала, ховаючи обличчя у великих долонях.

Водійка не питала, у чому справа, тільки озирнулася на темну вулицю позаду, де до червоної спортивної машини квапилося двоє чоловіків.

Таксі звернуло за ріг, а Елізабет Тассел усе плакала в долоні. Товста вовняна шапка на водійці кололася, але за довгі години чекання жінка встигла не раз подякувати шапці. Таксі мчало вздовж Кінгз-роуд, приминаючи шинами товстий пухнастий сніг, який відмовлявся перетворитися на сльоту. Навколо вирувала безжалісна віхола; на дорогах чигала смертельна небезпека.

— Ви не туди їдете.

— Вулиці перекрили,— збрехала Робін.— Через снігопад.

їхні з Елізабет погляди зустрілися у дзеркалі заднього огляду. Літагентка озирнулася через плече. Червоний «альфа-ромео» був надто далеко — не роздивитися. Тассел дико роззирнулася на будівлі навколо. Робін чула моторошний свист, що виривався з її грудей.

— Ми їдемо у протилежному напрямку!

— Я за хвилину розвернуся,— пообіцяла Робін.

Вона не бачила, як Елізабет Тассел смикає дверцята, але почула.

Дверцята всі були заблоковані.

— Можете висадити мене тут,— гучно наказала Тассел.— Я сказала, висадіть мене!

— Ви за такої негоди іншого таксі не зловите,— відповіла Робін.

Розрахунок був на те, що збентежена Тассел помітить, що таксі їде не туди, трохи пізніше. Кеб тільки наближався до Слоун-скверу. До Нового Скотланд-Ярду була ще миля. Очі Робін метнулися до дзеркала заднього огляду. «Альфа-ромео» крихітною червоною цяткою виднілася удалині.

Елізабет розстебнула пасок безпеки.

— Зупиніть таксі! — заволала вона.— Зупиніться, випустіть мене!

— Я не можу тут зупинитися,— відповіла Робін зі спокоєм, якого не відчувала, бо Літагентка злізла з сидіння і великими руками смикала за скляну перегородку.— Мадам, я мушу просити вас сісти...

Скляний екран від’їхав. Руки Елізабет вчепилися в шапку й волосся Робін, її обличчя опинилося майже поруч; погляд був отруйний. Волосся Робін пітними пасмами упало їй на обличчя.

— Пустіть мене!

— Ти хто така? — заволала Тассел, смикаючи Робін за волосся.— Ральф сказав, що бачив, як якась блондинка рилася в нашому смітті... Ти хто така?!

— Пустіть! — закричала Робін, а Тассел вільною рукою схопила її за горло.

За двісті ярдів від них Страйк кричав на Ала:

— Тисни, тисни на газ, там щось не те, ти тільки глянь...

Таксі попереду водило по всій дорозі.

— От не їде по льоду нормально,— застогнав Ал, коли «альфа-ромео» не загальмувала вчасно, а таксі звернуло за ріг на Слоун-сквер і зникло з очей.

Тассел майже вилізла на переднє сидіння і кричала на все своє понівечене горло, а Робін однією рукою відбивалася від неї, а другою утримувала кермо. Вона не бачила, куди їде, за волоссям і снігопадом, ще й руки Тассел зімкнулися на її горлянці й тиснули, тиснули. Робін спробувала намацати гальмо, але таксі рвонуло уперед. Вона зрозуміла, що натиснула газ. Дихати не було чим. Відпустивши кермо, Робін обома руками спробувала розтиснути хватку літагентки. Крики пішоходів, машина смикається уперед, тріщить скло; обпалює тіло, врізаючись у нього, пасок безпеки... Таксі у щось врізалося, а Робін зісковзнула в морок, усе почорніло...

— К бісу машину, кидай її, швидше, швидше! — закричав на Ала Страйк, перекриваючи виття сирени у крамниці й зойки наляканих перехожих. Ал так-сяк загальмував посеред дороги за сотню ярдів від місця, де таксі в’їхало у вітрину. Ал вискочив з машини, поки Страйк тільки намагався підвестися. Група святкувальників у вечірньому вбранні, які розбіглися навсібіч, коли на тротуар виїхало таксі, шоковано споглядали, як Ал біжить до місця аварії, ковзаючи й мало не падаючи.

Задні дверцята таксі відчинилися. Елізабет Тассел вискочила з машини і пустилася навтьоки.