Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 89)

Робін не треба було застережливих поглядів Страйка, щоб розуміти: тут потрібно мовчати і дати доброму гумору Кетрин, підживленому бренді, її радості з приводу неподільної уваги слухачів, її гордості від знання пікантних секретів літературних зірок зробити своє діло.

— Гаразд,— мовила вона.— Гаразд, річ ось у чому. Оуен мені розповів. Коли ми вже йшли. Джері в той вечір напився і скаржився, що його шлюб летить під три чорти, що завжди було тяжко... що напередодні вечірки вони з Фенеллою жахливо посварилися і жінка йому сказала, що донька, може, і не його. Що то, може, донька...

Страйк знав, що вона зараз скаже.

— ...Фенкорта,— по драматичній паузі закінчила Кетрин.— Карлиця з великою головою, дитина, яку вона хотіла абортувати, бо не знала, чия вона — розумієте? Рогоносець Різник... Оуен наказав мені мовчати. «Це не смішно,— сказав він.— Джері свою доньку любить, у нього в житті більше нічого доброго немає». А сам говорив про це весь час, поки ми їхали додому. Все торочив про Фенкорта, про те, як неприємно йому було б дізнатися про доньку, адже Фенкорт дітей не хотів... То брехня була — мовляв, хочу захистити Джері! Будь-що, аби тільки дошкулити Майклові Фенкорту. Що завгодно.

46

Leander strived; the waves about him wound, And pulled him to the bottom, where the ground Was strewed with pearl...

Christopher Marlowe, Hero and Leander[55]

Удячний за магію дешевого бренді й за надзвичайне поєднання теплоти та здорового глузду у виконанні Робін, за годину Страйк попрощався з нею, красно дякуючи. Робін поїхала додому й до Метью захоплена і задоволена, тепер уже не так скептично ставлячись до теорії Страйка щодо особи вбивці Оуена Квайна. Почасти це завдячувало тому, що нічого зі сказаного Кетрин Кент не спростовувало теорії, та головно Робін відчувала велику теплоту до свого шефа після цього спільного допиту.

Страйк повернувся до квартири на горищі в менш піднесеному настрої. Він пив тільки чай, а у свою теорію вірив міцніше, ніж доти, але з доказів мав тільки одну-єдину касету до друкарської машинки: цим не перебити справу, яку поліція відкрила проти Леонори.

Вночі в суботу й неділю був сильний мороз, але вдень крізь хмари проривалося сонячне проміння. Дощ перетворив снігові кучугури обабіч доріг на слизьку кашу. Страйк у похмурому усамітненні блукав між житлом та офісом, проігнорував дзвінок від Ніни Ласселз, відмовився, коли його запросили повечеряти Нік та Ільза; сказав, що треба працювати з паперами, хоча насправді хотів побути на самоті й ні з ким не обговорювати справу Квайна.

Страйк розумів, що поводиться за професійними стандартами, які після звільнення з відділу спеціальних розслідувань уже не мали сили. З погляду закону, він мав повне право розповідати про свої підозри хоч кому, але Страйк поводився так, ніби то все конфіденційне. Почасти це була давня звичка, але головно (хай когось це б насмішило) він серйозно розглядав можливість, що вбивця дізнається про його думки та дії. Страйк вважав, що найкращий спосіб убезпечити секретну інформацію — це тримати її при собі.

В понеділок до нього знову прийшов бос і коханець невірної міс Броклгерст, мазохізм якого тепер вилився в бажання дізнатися, чи має вона десь ще третього коханця. Страйк слухав, а сам усе думав про Дейва Полворта, який тепер здавався останньою надією. Зусилля Робін поки що були марними, хай навіть вона багато годин намагалася добути докази, про які попросив Страйк.

О шостій тридцять, коли Страйк сидів у квартирі й дивився прогноз, який обіцяв повернення арктичної повітряної маси наприкінці тижня, задзвонив телефон.

— Ану, Діду, вгадуй,— промовив крізь тріск на лінії Полворт.

— Та ти жартуєш,— відповів Страйк, у якого аж у грудях заціпило від передчуття.

— Все добув, друже.

— Ох чорт,— видихнув Страйк.

То була його власна теорія, але Страйк був такий здивований, ніби Полворт усе зробив сам.

— Склав тут у торбу, чекає на тебе.

— Я завтра з самого ранку когось пришлю...

— А я піду додому і прийму добрячу гарячу ванну,— відповів Полворт.

— Живчику, ти просто чортів...

— О, я такий. Потім поговоримо про мої заслуги. Я тут, Діду, зараз дуба дам. Усе, пішов додому.

Страйк подзвонив Робін і повідомив новини. Вона зраділа не менше.

— Так, так, завтра! — рішучо мовила вона.— Я завтра піду і все добуду!

— Не ризикуй,— застеріг її Страйк.— Ми не на змаганні.

Вночі він майже не спав.

Робін прийшла тільки о першій годині, та щойно Страйк почув грюкіт скляних дверей та її голос, він усе зрозумів.

— Ти що?..

— Так,— видихнула вона.

Робін була подумала, що він її зараз обійме — і це був би перехід межі, до якої Страйк раніше навіть не наближався,— але кинувся він насправді не до неї, а до телефону.

— Я дзвоню Анстису. Робін, ми це зробили.

— Корморане, я боюся, що...— почала Робін, але Страйк не почув. Він побіг до себе в кабінет і зачинив двері.

Робін опустилася на свій стілець, почуваючись украй непевно. За зачиненими дверима підносився й опадав нерозбірливий голос Страйка. Робін знервовано підвелася і вийшла до вбиральні, де помила руки і довго дивилася у брудне й потріскане дзеркало, роздивляючись своє незвично золоте волосся. Повернувшись до офісу, знову сіла, але ні на чому не могла зосередитися; помітила, що ялинка з блискіток не горить, ввімкнула гірлянду, а тоді почала чекати, розсіяно гризучи ніготь — чого не робила уже багато років.

За двадцять хвилин з кабінету вийшов Страйк — щелепа висунута уперед, вираз на обличчі потворний.

— Тупий клятий довбень! — такі були його перші слова.

— Ні! — зойкнула Робін.

— І чути нічого не хоче,— говорив Страйк; надто накручений, щоб сісти, він кульгав туди-сюди маленьким приміщенням.— У нього, бачте, є та ганчірка, а на ній кров Квайна — велика справа, та він сто років тому міг порізатися! Такий закоханий у свою псячу теорію...

— Ти йому казав, що досить просто отримати ордер, і...

— Довбень! — заревів Страйк і вдарив кулаком металеву шафку, аж та затрусилася, а Робін підскочила.

— Але він не зможе нічого відкинути, коли експертиза...

— Так у тому-то й річ, Робін! — розвернувся до неї Страйк.— Якщо вони не зроблять обшук до експертизи, то, може, і шукати не буде чого!

— А ти йому сказав про машинку?

— Якщо той простий факт, що вона там узагалі опинилася, до цього дурня не доходить...

Робін більше нічого не пропонувала, тільки дивилася, як Страйк, насупившись, дибає кімнатою, і боялася сказати про те, що непокоїло її саму.

— Та пішло воно,— сказав Страйк, ушосте розвернувшись до її столу.— Шок і трепет. Варіантів немає. Ал,— забурмотів він, знову дістаючи мобільний,— і Нік.

— Хто такий Нік? — спитала Робін, намагаючись встежити за ходом його думок.

— Він жонатий на адвокатці Леонори,— пояснив Страйк, натискаючи клавіші.— Давній приятель... працює гастроентерологом...

І він знову вийшов до свого офісу і ляснув дверима.

Не маючи інших справ, Робін налила в чайник води — серце її шалено калатало — і приготувала чай на двох. Горнятка холонули; вона чекала.

Коли за чверть години Страйк знову вийшов, то здавався спокійнішим.

— Гаразд,— сказав він, взявши своє горнятко й відпивши.— Я маю план, і мені потрібна ти. Ти готова?

— Звісно! — озвалася Робін.

Страйк стисло пояснив, що саме вона має зробити. План був амбітний і сильно спирався на талан.

— Ну що? — нарешті спитав Страйк.

— Без проблем,— відповіла Робін.

— Можливо, ти нам і не знадобишся.

— Можливо,— погодилася Робін.

— З іншого боку, саме ти можеш зіграти ключову роль.

— Так,— погодилася Робін.

— Точно все гаразд? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.

— Та без проблем,— запевнила Робін.— Я справді хочу взяти участь, просто...— вона завагалася,— боюся, що він...

— Що? — різко спитав Страйк.

— Боюся, що мені треба буде потренуватися,— відповіла Робін.

— А,— озвався Страйк, не зводячи з неї очей.— Так, це розумно. Часу маємо наче до четверга. Зараз ще раз перевірю Дату...