Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 77)

— Це дуже цінно,— сказав Страйк.— Можете згадати щось ще, що вони казали одне одному?

— Так,— спокійно відповіла Лола,— він кричав: «То все Фенкорт і його гадська млява кабака!»

Страйк і Ал з подивом глянули на неї.

— «То все Фенкорт і його гадська млява кабака»? — перепитав Страйк.

— Так,— кивнула Лола.— На цьому місці весь ресторан замовк.

— Не дивно,— пирхнув Ал.

— Жінка намагалася його залякати, втихомирити, була зла мов чорт, але він не здавався. Насолоджувався увагою. Аж пив її. Слухайте, мені час іти,— сказала Лола,— вибачте.— Вона підвелася і зав’язала фартух.— До зустрічі, Але.

Страйка на ім’я Лола не знала, але усміхнулася йому, а тоді поквапилася геть.

Денієл Чард уже йшов; над натовпом знову з’явилася його лиса голова в оточенні гурту людей десь такого самого віку й стилю. Вони йшли разом, розмовляли, кивали одне одному. Страйк дивився на них, але думками був далеко. Він навіть не помітив, як офіціант забрав порожню тарілку.

«То все Фенкорт і його гадська млява кабака».

Дивина.

«Я не можу відкинути божевільну думку, що Оуен це сам собі заподіяв. Що сам усе влаштував...»

— Бро, що з тобою? — спитав Ал.

Записка з цілунком: «Час нам обом заплатити...»

— Все гаразд,— озвався Страйк.

«Кров, кишки і таємничі символи...» «Потурай його марнославству — і матимеш від того чоловіка що завгодно...» «Два гермафродити, два закривавлені мішки...» «Прекрасна заблукана душа — так мені й сказав...» «Шовкопряд — то метафора письменника, який мусить пройти через агонію, щоб видати гідний твір...»

Як гвинтик, що нарешті підійшов до різьби, сила-силенна розрізнених фактів, якими повнилися Страйкові думки, стала на свої місця, непомильно правильні, незворушно правдиві. Він крутив свою теорію і так, і сяк: ідеальна, щільна, міцна.

Проблема полягала лише в тому, що він поки що не знав, як її довести.

41

Think'st thou my thoughts are lunacies of love? No, they are brands fier’d in Plutos forge...

Robert Greene, Orlando Furioso[48]

Наступного дня Страйк прокинувся рано-вранці після тривожного сну втомлений, збентежений, розбитий. Перш ніж іти митися і вдягатися, переглянув повідомлення на телефоні. Спустився в порожній офіс, роздратувався, що в суботу тут немає Робін; її відсутність безпідставно здалася йому нестачею відданості справі. Корисно було б спитатися її думки. Страйк був не проти товариства після одкровень учорашнього вечора. Подумав, чи не подзвонити їй — але набагато приємніше буде все розповісти віч-на-віч, і щоб Метью не підслуховував.

Страйк зробив собі чай, але той прохолов, поки він переглядав справу Квайна.

В тиші відчуття безсилості тільки наростало. Раз у раз він перевіряв мобільний.

Кортіло діяти, але Страйк був скутий відсутністю офіційного статусу, не мав влади обшукувати приватні володіння чи примушувати свідків до співпраці.

Він нічого не міг удіяти аж до розмови з Майклом Фенкортом у понеділок, хіба тільки... Чи слід подзвонити Анстису і викласти свою теорію? Страйк насупився, провів товстими пальцями по густій чуприні, уявив зверхню реакцію Анстиса. Немає буквально й крихти доказів. Усе — тільки умовиводи. «Але я правий,— зверхньо подумав Страйк,— а він обкрався». Анстис не має ні розуму, ні уяви, щоб оцінити теорію, яка пояснює всі дивні елементи цього вбивства, але видасться йому надто складною, коли вже є просте рішення, хай навіть звинувачення проти Леонори сповнені суперечностей і питань без відповідей.

«Поясни,— звернувся Страйк до уявного Анстиса,— як жінка, якій стало розуму заховати його кишки, що й кінців немає, зробила б таку дурість і купила мотузки й паранджу з власної кредитки? Поясни — нащо матері, яка не має родичів і чия єдина турбота в житті — це добробут доньки, наражатися на довічне ув’язнення? Поясни — чому вона стільки років терпіла невірність Квайна і його сексуальні дивацтва, а тут раптом вирішила вбити?»

Але на останнє питання Анстис міг би дати резонну відповідь: Квайн збирався покинути дружину заради Кетрин Кент. Життя письменника було застраховане: можливо, Леонора вирішила, що фінансова стабільність у статусі удови краща за непевну злиденність, бо необачний колишній витрачатиме гроші на другу дружину. Присяжні пристануть на цю версію подій, надто якщо Кетрин Кент виступить і підтвердить, що Квайн обіцяв з нею побратися.

Страйк боявся, що проґавив свій шанс із Кетрин Кент, коли отак несподівано прийшов до неї на поріг — тепер цей учинок видавався незграбним, нерозумним. Він її налякав, поставши з темряви на балконі, й Піппа Міджлі легко намалювала картинку лихого Леонориного посіпаки. Треба було діяти тонше, увійти до неї в довіру, як-от він це зробив із секретаркою лорда Паркера, щоб вирвати зізнання, мов зуби під анестезією турботи й симпатії. А не виносити двері з ноги, мов судовий виконавець.

Страйк знову глянув на мобільний. Повідомлень не було. Глянув на годинник. Була ледве дев’ята тридцять. Мимохіть Страйк відчув, що його увага перемикається з предмету, на якому він хотів і мусив її зосередити — з убивці Квайна і засобів, якими можна домогтися арешту,— на каплицю сімнадцятого сторіччя в замку Крой...

Шарлотта якраз одягається — понад сумнів, у весільну сукню, яка коштує тисячі фунтів. Страйк легко уявив її: оголена, фарбує перед дзеркалом обличчя. Він сто разів бачив, як вона це робить; як змахує пензликом перед трюмо у спальні чи перед дзеркалом у готелі, так гостро свідома того, що її жадають, аж робить це майже недбало.

Чи Шарлотта теж дивиться на мобільний, поки спливають хвилини і вже так близько недовга хода до вівтаря, більше схожа на прогулянку по дошці? Чи вона ще чекає, чи сподівається, що Страйк щось відповість на її вчорашнє повідомлення з трьох слів?

А якщо відповісти просто тепер... то чого їй вартуватиме відвернутися від весільної сукні (він уявляв, що та висить у кутку, мов привид), надягнути джинси, закинути трохи речей у дорожню сумку і втекти з чорного ходу? Сісти в машину, вдарити по газах, помчати на південь, до чоловіка, який завжди означав утечу...

— К бісу,— пробурмотів Страйк.

Він підвівся, поклав мобільний у кишеню, допив холодний чай і натягнув пальто. Робота — ось єдина відповідь: активні дії завжди були його улюбленими ліками.

Попри впевненість, що Кетрин Кент утекла від уваги преси до когось із друзів, і попри жаль за свій неочікуваний прихід, Страйк повернувся на Клемент-Аттлі-корт — і виявив, що вгадав правильно. Дверей ніхто не відчинив, світло не горіло, всередині було ніби тихо.

Цегляним балконом гуляв крижаний вітер. Страйк уже йшов, коли з сусідніх дверей визирнула сварлива сусідка. Цього разу вона хотіла побалакати.

— Нема її. А ви преса чи хто?

— Преса,— підтвердив Страйк, бо видно було, що сусідку думка про це захоплює, а ще не бажаючи, щоб Кент знала, що він повертався.

— Таке ваша братія понаписувала,— з погано прихованою радістю мовила сусідка.— Таке про неї написали! Не, нема її.

— Не знаєте, коли повернеться?

— Нє,— озвалася сусідка, явно жалкуючи, що не знає. Крізь ріденьке й міцно завите сиве волосся проглядала рожева шкіра.— Але можу вас попередити,— запропонувала вона.— Якщо повернеться.

— Це буде дуже корисно,— запевнив Страйк.

Його ім’я зовсім недавно з’являлося у пресі, тож лишити візитівку він не міг. Страйк видер аркуш із записника, записав свій номер і віддав жіночці разом з двадцятифунтовою банкнотою.

— Дяка,— діловим тоном сказала вона.— Побачимося.

Спускаючись, він зустрів кішку — понад сумнів, ту ж саму, якій намагалася дати копняка Кетрин Кент. Кішка придивилася до нього — сторожко, але зверхньо. Зграйка підлітків, яких він бачив минулого разу, десь зникла; день був надто холодний для людей, які не мали нічого теплішого за спортивну кофту.

Кульгати у слизькому сірому снігу було нелегко, і фізичні зусилля заважали думати, тож уже неважливо було, чи перебирає він підозрюваних заради Леонори — чи через Шарлотту. Хай іде до тюрми, яку сама для себе обрала: він не писатиме, не дзвонитиме.

Дійшовши до метро, Страйк дістав телефон і набрав Джері Вальдгрейва. Він був упевнений, що редактор володіє потрібного йому інформацією,— того, що потрібно саме це, Страйк до вчорашнього прозріння в «Річковому кафе» просто не знав,— але Вальдгрейв не взяв слухавки. Страйк не здивувався. У Вальдгрейва розпадався шлюб, хиталася кар’єра, були проблеми з донькою; нащо йому ще дзвінки від детектива? Нащо ускладнювати собі життя, коли ускладнення можна уникнути, коли є вибір?

Холод, неприйняті дзвінки, мовчання квартир із замкненими дверима; сьогодні робити більше не було чого. Страйк купив газету, пішов до «Тоттенгему» і сів під однією з пишних дівиць пензля вікторіанського декоратора, з квітами у складках легкого одягу. Сьогодні у Страйка було дивне відчуття — ніби він чекає у приймальному покої, гає час. Пам’ять — мов шрапнель, що засіла в тілі, а потім почалося запалення... слова кохання, обіцянки вічної відданості, миті піднесеного щастя, брехня, брехня на брехні... раз у раз він відволікався від статей, які намагався читати.

Люсі, його сестра, одного разу запитала у відчаї: «Чому ти це терпиш? Чому? Тільки тому, що вона красуня?»

А Страйк відповів: «Це не шкодить».

Звісно, Люсі чекала, що він скаже «ні». Жінки багато часу приділяють тому, щоб зробити себе красивими, але не можна визнавати, що жіноча врода має значення. А Шарлотта таки була красуня — вродливішої жінки він у житті не бачив,— і Страйк так і не зміг позбутися зачудованості її зовнішністю, вдячності за цю красу, гордості за те, що вона поруч.