Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 79)

— Гаразд,— погодилася Робін. Ця частина Страйкової теорії їй видавалася найменш божевільною. Вона не знала, як пояснити йому, чому такою дивною здавалася решта припущень, але не стримала бажання вказати на дірки:

— Але хіба б він не сказав Леонорі, що задумав?

— Звісно, що ні. Вона не здатна прикидатися, навіть коли від цього залежить її життя. Квайн хотів, щоб вона щиро непокоїлася, бо так буде переконливіше, коли вона почне казати, що він зник. Може, піде в поліцію. Підніме видавця. Почне паніку.

— Але з того ніколи нічого не виходило,— заперечила Робін.— Квайн постійно зникав, а всім було байдуже,— навіть він мав розуміти, що не вийде здійняти галас, якщо просто втекти і сховатися у старому будинку.

— Ага, але цього разу він лишав по собі книжку, про яку, на його думку, мав пліткувати цілий літературний Лондон, хіба ні? Він привернув до неї максимум уваги, влаштувавши скандал зі своєю агенткою на очах цілого ресторану, і публічно погрожував видати роман самостійно. Квайн приходить додому, розігрує перед Леонорою велику образу і тікає на Тальгарт-роуд. А потім без жодної задньої думки впускає в будинок ту людину, гадаючи, що вони на одному боці.

По довгій паузі Робін хоробро (бо не звикла ставити під сумнів висновки Страйка, який жодного разу не помилявся) заперечила:

— Але ж у тебе немає жодних доказів того, що він узагалі мав спільників, тим паче що... Ну тобто, це ж просто твій... умовивід.

Страйк почав був повторювати вже названі аргументи, але Робін піднесла руку, зупиняючи його.

— Я це все вже почула, але... ти робиш висновки на основі того, що сказали люди. Немає... немає матеріальних доказів, жодних.

— Та звісно, що є,— не погодився Страйк.— «Бомбікс Морі».

— Це не...

— Це найбільший доказ, що ми маємо.

— Ти,— мовила Робін,— завжди мені повторював: засіб і можливість. Ти мені завжди казав, що мотив не...

— А я про мотив жодним словом не обмовився,— нагадав Страйк.— Власне, я навіть не знаю, який там мотив, хоча є певні здогади. А якщо хочеш матеріальних доказів, то ходи зараз по них зі мною.

Робін недовірливо глянула на нього. За весь час, що вони працювали разом, Страйк жодного разу не запрошував її збирати матеріальні докази.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною і допомогла знайти спільну мову з Орландо Квайн,— пояснив Страйк, піднімаючись із дивана.— Я не хочу діяти сам, бо вона... з нею складно. їй не подобається моє волосся. Орландо на Ледброк-Грові з сусідкою, тож краще не баритися.

— Це та донька з вадами розвитку? — спитала заінтригована Робін.

— Так,— кивнув Страйк.— У неї є така мавпа, носить на шиї. Я щойно бачив таких у «Гемлісі» — то насправді піжамні торбинки. Такі орангутанги.

Робін дивилася на нього, явно боячись за Страйків здоровий глузд.

— Коли я з нею спілкувався, Орландо мала на шиї таку мавпу і все діставала речі ніби нізвідки — малюнки, олівці, листівку, яку вона поцупила зі столу в кухні. До мене тільки тепер дійшло, що вона їх діставала з тієї торбинки. Вона цупить речі,— провадив далі Страйк,— і постійно заходила до кабінету батька, поки той був живий. Він їй давав папір для малюнків.

— Ти сподіваєшся, що вона має у тій мавпі-торбинці якісь докази, що вкажуть на вбивцю її батька? — спитала Робін.

— Ні, але гадаю, є чималий шанс, що вона поцупила частини «Бомбікса Морі», коли заходила до кабінету Квайна. Чи батько сам дав їй якусь чернетку для малювання. Я шукаю аркуші з нотатками, хай по одному абзацу, будь-що. Слухай, я знаю, що це вилами по воді писане,— сказав Страйк, правильно витлумачивши вираз обличчя Робін,— але в кабінет Квайна ми не потрапимо, поліція його вже обшукала і нічого не знайшла, а ті чернетки, що Квайн забрав із собою, напевно, вже знищені. Ця мавпа — це останній шанс, який спадає мені на думку, і,— Страйк глянув на годинник,— часу в нас обмаль, якщо хочемо встигнути на Ледброк-Гров до моєї зустрічі з Фенкортом... О, мало не забув...

Страйк вийшов з офісу. Робін почула кроки вгору сходами і вирішила, що то він піднімається до своєї квартири, а тоді до неї долинув інший гамір — Страйк рився в коробках на сходовому майданчику. Повернувся він з коробкою латексних рукавичок, які явно поцупив з військової поліції, виходячи у відставку, і з пластиковий пакетом для доказів точно такого розміру, який зазвичай авіакомпанії видають під туалетне приладдя.

— Є ще один важливий доказ, який мені потрібно добути,— сказав Страйк, дістаючи пару рукавичок і простягаючи їх Робін, яка нічого не розуміла.— Я подумав, що ти можеш спробувати, поки я обідатиму з Фенкортом.

І він стисло пояснив, що треба добути й навіщо.

Страйк не дуже здивувався, коли Робін відповіла на його інструкції шокованим мовчанням.

— Та ти жартуєш,— зрештою тихо вимовила вона.— Я цього не робитиму.

І знічено піднесла долоню до губ.

— Та це безпечно,— запевнив Страйк.

— Корморане, та мене бентежить не те. Це... Це бридко! Ти... ти серйозно?

— Якби ти бачила минулого тижня Леонору Квайн, то не питала б,— похмуро відповів Страйк.— Нам знадобиться чимало хитрості, щоб витягнути її звідти.

«Хитрості?» — подумки спитала Робін, яка так і стояла, вклякнувши, з м’якими рукавичками в руках. Страйкові плани на день видавалися дикими, химерними і — у випадку останньої пропозиції — огидними.

— Слухай,— сказав Страйк, раптово посерйознішавши.— Не знаю, як тобі це пояснити, Робін, але я просто відчуваю, що все так. Нюхом чую. За цими подіями стоїть хтось хворий і дуже небезпечний. Цей хтось змусив дурника Квайна зробити точно те, що треба було, зігравши на його нарцисизмі,— і так вважаю не лише я.

Страйк кинув Робін її тренч, і вона вдяглася; Страйк поклав у внутрішню кишеню пакет для доказів.

— Усі мені кажуть, що Квайн діяв не сам: Чард вказує на Вальдгрейва, Вальдгрейв — на Тассел, Піппа Міджлі надто дурна, щоб побачити очевидне, а Крістіан Фішер... У нього ширший погляд на речі, бо він сам не в книжці,— сказав Страйк.— Він до всього докметив, хоча сам того не розуміє.

Робін, яка намагалася не загубити плин Страйкової думки і скептично сприймала те, що вже зрозуміла, вийшла за ним на металеві сходи і далі на холод.

— Це вбивство,— провадив Страйк, підкурюючи; вони разом прошкували вздовж Денмарк-стріт,— це вбивство було сплановане за багато місяців, коли не років. Це геніальний витвір, якщо так подумати, але надто складний — і саме тому все розвалиться. Планувати вбивство — це не сюжет для роману вигадувати. В реальності завжди щось не сходиться.

Страйк бачив, що не може переконати Робін, але не переймався. Він і раніше працював з недовірливими підлеглими. Разом вони спустилися в метро і сіли на поїзд Центральної лінії.

— Що купив небожам? — спитала після довгої мовчанки Робін.

— Камуфляж та іграшкову зброю,— відповів Страйк, чий вибір було продиктовано винятково бажанням позлити шваґра,— а Тимоті Анстису я купив отакезний барабан. Хай уся родина потішиться о п’ятій годині різдвяного ранку.

Попри збентеженість, Робін пирхнула зо сміху.

Тиха вулиця, з якої місяць тому втік Оуен Квайн, була, як і решта Лондона, засипана снігом: на дахах — чистим й білим, під ногами — брудно-сірим. Коли Страйк і Робін проходили повз паб, щасливий інуїт весело всміхався їм з вивіски, ніби таке собі верховне божество зимової вулиці.

Біля дверей оселі Квайнів тепер стояв інший полісмен, поруч припаркувався білий фургон з відчиненими дверцятами.

— Кишки в садку копають,— пробурмотів до Робін Страйк, коли вони підійшли ближче і помітили всередині фургона лопати.— Нічого не знайшли на Макінзьких болотах, і в Леонори-них клумбах теж нічого не знайдуть.

— То лише твоя думка,— притишено озвалася Робін, яку трохи збентежив уважний погляд поліціянта — доволі вродливого.

— А ти мені сьогодні допоможеш її підтвердити,— так само тихо озвався Страйк.— Доброго ранку! — гукнув він до констебля, який усе приглядався до них. Той не відповів.

Страйка його божевільна теорія ніби окрилила; але, подумала Робін, коли є хоч найменший шанс, що він має рацію, то гротескний у цьому вбивстві не лише вигляд вительбушеного трупа...

Вони пройшли до дверей сусіднього з квайнівським будинку, опинившись за кілька футів від пильного констебля. Страйк подзвонив у дзвоник, і двері досить швидко відчинила невисока знервована жіночка років п’ятдесятьох чи старша, вбрана в домашній халат і вовняні капці.

— Ви — Една? — спитав Страйк.

— Так,— несміло відповіла жіночка, дивлячись на нього знизу вгору.

Коли Страйк представив себе і Робін, зморшки на Едниному чолі розгладилися, на обличчі проступило жалісне полегшення.

— Ой, це ви, та я про вас стільки чула! Ви допомагаєте Леонорі й витягнете її з в’язниці, правда ж?

Робін дуже гостро усвідомлювала той факт, що вродливий констебль стоїть усього за кілька футів від них.

— Заходьте, заходьте,—- припросила Една, задкуючи в коридор й енергійними жестами закликаючи гостей іти всередину.

— Місіс... пробачте, не знаю вашого прізвища,— почав Страйк, витираючи ноги об килимок під дверима (будинок був теплий, чистий і набагато затишніший, ніж у Квайнів, але за плануванням — такий самий).

— Кажіть на мене Една,— широко всміхнулася вона.

— Едно, дякую... але знаєте, слід питати в людини документи, перш ніж отак її впускати.