Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 75)

Моя. Авжеж-авжеж. Якщо взагалі існувала.

— Що? — перепитав Страйк, наче тільки зараз розчувши, що Робін про щось питає.

— Що з тобою?

— Та все нормально,— відповів він, збираючись на думці.— Що ти в мене питала?

— Нащо ти йдеш до «Річкового кафе»?

— А. Ну,— сказав Страйк, потягнувшись до пакета з чіпсами,— шансів небагато, але я хочу поговорити зі свідками сварки між Тассел і Квайном. Хочу зрозуміти, чи він це відрепетирував, чи спланував власне зникнення.

— Ти хочеш знайти працівника, який там був того вечора? — спитала Робін, явно сповнена сумнівів.

— Саме тому я йду з Алом,— пояснив Страйк.— Він знає всіх офіціантів у всіх модних рестораціях Лондона. Всі діти мого батька знають.

Доївши, Страйк забрав каву до себе в кабінет і зачинив двері. По вікну знову пльопала сльота. Він не стримався і визирнув на замерзлу вулицю, наполовину чекаючи (сподіваючись?) побачити там її — чорне волосся хмарою здіймається над бездоганним блідим обличчям, ліщиново-зелені очі вмовляють, кличуть... але на вулиці не було нікого, крім незнайомців, що боролися з нещадною негодою.

То було з усіх боків божевілля. Шарлотта в Шотландії, і так набагато, набагато краще.

Пізніше, коли Робін уже пішла, Страйк надягнув італійський костюм, який Шарлотта подарувала йому рік тому, напередодні вечері в ресторані на честь його тридцятип’ятиріччя. Накинувши пальто, він замкнув двері квартири і по морозу пішов до метро, спираючись на ціпок.

З кожнісінького вікна його атакувало Різдво. Гірлянди вогників, купки нових товарів, іграшок, пристроїв, штучний сніг на склі, розмаїті повідомлення про передріздвяний розпродаж — все це вносило скорботну нотку в глибоку рецесію. У п’ятничному метро було повно ранніх святкувальниць: дівчат в абсурдно маленьких блискучих сукнях, що ризикувати заробити переохолодження заради веселощів у товаристві хлопця з відділу фасування. Страйк був утомлений і нерадісний. Ідучи вздовж Фулгем-Пелес-роуд, він зрозумів, що опинився зовсім неподалік будинку Елізабет Тассел. Мабуть, вона обрала ресторан, до якого від помешкання Квайнів на Ледброк-Грові їхати далеченько, саме через зручність для себе.

За десять хвилин Страйк завернув праворуч і крізь пітьму попростував лункими порожніми вулицями в бік верфі; дихання вихоплювалося з рота димною хмаркою. Парк біля річки, де влітку сиділи б за столиками з білими скатертинами люди, засипало снігом. За білим килимом тьмяно виблискувала Темза — холодна, мов залізо, загрозлива. Страйк завернув на перебудований під ресторан цегляний склад і опинився серед світла, тепла й гамору.

Просто за дверима, опершись ліктем на сталеву поверхню шинкваса, дружньо теревенив з барменом Ал.

На зріст він був п’ять футів десять дюймів — низький, як на сина Рокбі — і мав трохи зайвої ваги. Темно-русяве волосся зачесане назад; Ал мав вузьку щелепу матері, але успадкував також легку «русалчину» косоокість, що надавала принадної екзотичності красивому обличчю Рокбі й непомильно позначала Ала як його сина.

Помітивши Страйка, Ал вітально заревів, кинувся вперед і обійняв його. Страйк заледве відповів на обійми — заважали ціпок і пальто, яке він якраз намагався зняти. Ал відсунувся, зніяковів.

— Як ти, брате?

Попри комічну англійськість, його акцент являв собою дивний трансатлантичний гібрид, що свідчив про роки, прожиті між Європою та Америкою.

— Та нічого,— відповів Страйк,— а сам?

— Теж нічого,— озвався Ал.— Нічого. Буває й гірше.

З галльською нарочитістю він знизав плечима. Ал вчився в Ле-Росеї, міжнародній школі-інтернаті в Швейцарії, і його тілесна мова і досі позначалася континентальними манерами, яких він там нахапався. Втім, було в цій реакції і ще дещо, що Страйк помічав при кожній зустрічі: Алове відчуття провини, готовність захищатися, відповідати на звинувачення, що, мовляв, він має солодке й легке життя в порівнянні з братовим.

— Що будеш? — запитав Ал.— Пиво? Може, «Пероні»?

Вони сіли поруч біля шинкваса, де було повно людей, лицем до скляних полиць і пляшок, чекаючи, поки звільниться столик. Оглядаючи довгий і дуже залюднений ресторан з промисловою сталевою стелею у стилізованих хвилях, лазуровим килимовим покриттям і схожою на велетенський вулик дров’яною пічкою в дальньому кінці зали, Страйк помітив славетного скульптора, знамениту архітекторку і принаймні одного відомого актора.

— Чув про тебе й Шарлотту,— мовив Ал.— Шкода.

Страйк подумав, що Ал може мати з нею спільних знайомих. Брат обертався серед багатих тусовщиків, і ця компанія краєм могла зачіпати майбутнього віконта Кроя.

— Ну,— знизав плечима Страйк,— усе на краще.

(Вони з Шарлоттою сиділи тут, у чудовому ресторані на березі річки, і насолоджувалися останнім щасливим вечором разом. За чотири місяці стосунки розпалися. Чотири місяці, сповнені спустошливої агресії і страждань... Дитина була твоя).

Симпатична молода жінка, яку Ал, вітаючись, назвав на ім’я, провела їх до столика; так само симпатичний молодик приніс меню. Страйк зачекав, поки Ал замовить вино й офіціанти підуть, а тоді пояснив, нащо вони прийшли сюди.

— Чотири тижні тому,— сказав він Алу,— письменник на ім’я Оуен Квайн посварився тут зі своєю агенткою. Вочевидь, це бачив весь ресторан. Він вибіг геть, а невдовзі по тому — за кілька днів, а може, навіть тієї самої ночі...

— ...його вбили,— підхопив Ал, який слухав Страйка з роззявленим ротом.— Я в газеті читав. Ти знайшов тіло.

Його тон виражав бажання дізнатися деталі, яке Страйк проігнорував.

— Може, тут і нічого шукати, але є...

— То ж його дружина зробила,— не зрозумів Ал.-— її он замкнули.

— Його дружина цього не робила,— відповів Страйк, зазираючи в паперове меню. Він уже помічав, що Ал, який зріс в оточенні численних облудних історій про батька і родину, не переносив здорової недовіри до британської журналістики на інші теми.

(Школа, де вчився Ал, мала два корпуси: влітку уроки були на Женевському озері, а взимку учні жили в горах, у Гштаді; вдень каталися на лижах і ковзанах. Ал зростав, дихаючи коштовним гірським повітрям, у м’якому оточенні інших зіркових дітей. Далеке гарчання таблоїдів у його житті було лише фоновим гамором... так принаймні Страйк потрактував ті нечисленні відомості про дитячі роки Ала, які чув від нього).

— Дружина цього не робила? — перепитав Ал, коли Страйк знову звів очі.

— Ні.

— Ого. Хочеш влаштувати другу Лулу Лендрі? — спитав Ал, і широка усмішка надала чарівності його трохи навіженим очам.

— План саме такий,— відповів Страйк.

— Хочеш послухати офіціантів? — спитав Ал.

— Саме так,— озвався Страйк.

Його і насмішило, і зворушило те, як Ал зрадів, що має можливість йому допомогти.

— Без проблем, без проблем. Зараз знайду тобі когось тямущого. Де вже Лола поділася? Вона розумниця.

Зробили замовлення. Ал пішов до вбиральні, щоб дорогою подивитися, чи немає де розумниці Лоли. Страйк сидів на самоті, пив замовлене Алом «Тінганелло», спостерігав за кухарями в білому, що працювали на відкритій кухні. Молоді, вправні, працьовиті. Спалахувало полум’я, виблискували ножі, туди-сюди совалися важкі залізні пательні.

«А він не дурний,— подумав про брата Страйк, побачивши, що Ал повертається з чорнявою дівчиною в білому фартуху.— Він просто...»

— Оце Лола,— сказав Ал, знову сідаючи за столик.— Вона того вечора тут працювала.

— Ви пам’ятаєте сварку? — спитав Страйк, розвертаючись до дівчини, яка була надто зайнята, щоб присісти, і просто стояла, усміхнена, біля столика.

— О так,— відповіла вона.— Дуже гучно сварилися. Всі аж уклякли.

— Пам’ятаєте, який був той чоловік? — спитав Страйк, бажаючи переконатися, що вона чула саме потрібну сварку.

— Такий товстий, на голові капелюх, так,— відповіла Лола.— Кричав на сиву жінку. Так, скандал був гучний. Вибачте, мені тут треба...

Вона відійшла, щоб прийняти замовлення в іншого столика.

— Перехопимо, як вертатиметься,— запевнив Страйка Ал.— До речі, Едді переказує вітання. Жалкує, що не зміг прийти.

— Як у нього справи? — з удаваною цікавістю спитав Страйк. Ал виказував бажання зав’язати дружбу, а от його молодший брат Едді здавався байдужим. Він мав двадцять чотири роки, співав у власному гурті. Страйк тієї музики не слухав.

— У нього все чудово,— озвався Ал.

Запала мовчанка. Принесли закуски, і вони мовчки почали їсти. Страйк знав, що Ал був відмінником у своєму Міжнародному бакалавраті. Одного вечора в солдатському шатрі в Афганістані він дивився те фото: двадцятиоднорічний Ал у кремовому піджаку з гербом на кишені, з довгим волоссям, що золотаво блищить під сонцем Женеви. Його обіймає за плечі Рокбі — аж сяє батьківською гордістю. Фото потрапило в пресу, бо ніколи раніше Рокбі не фотографували в костюмі й при краватці.

— Привіт, Але,— промовив знайомий голос.

На превеликий подив Страйка, біля них зупинився Денієл Чард — на милицях, лиса голова відбиває джерела світла, заховані у хвилястій стелі. У темно-червоній сорочці з розстебнутим коміром і сірому костюмі видавець вигляд мав дуже стильний на тлі решти гостей, убраних більш богемно.

— О,— озвався Ал, і Страйк зрозумів, що він намагається згадати, що це за один,— е-е... добривечір...

— Ден Чард,— нагадав видавець.— Ми зустрічалися, коли я говорив з вашим батьком про його автобіографію.

— О... так-так! — Ал підвівся і потиснув йому руку.— Це мій брат Корморан.