Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 56)

З неї аж перло обурення, яке Робін кілька тижнів тримала в собі. Байдуже, що вона почує у відповідь — аби правду. Хто вона — машиністка, секретарка чи щось більше? Вона для того лишилася зі Страйком, для того допомогла йому вилізти зі злиднів, щоб нею попихали, мов служницею?

— Плани? — перепитав Страйк, дивлячись на неї.— В якому сенсі — плани?

— Я думала, що ти хочеш... що ти плануєш мене навчати,— відповіла Робін, вся червона, з незвичним блиском в очах.— Ти кілька разів про це казав, але останнім часом почав говорити, що візьмеш ще одного працівника. Я згодилася на меншу зарплатню,— боязко додала вона.— Я відмовилася від вигідніших пропозицій. Я гадала, ти планував мене...

Від давно стримуваного гніву сльози вдарили в повіки, але Робін рішуче була налаштована не дати їм пролитися. Неіснуюча партнерка Страйка, що її вона собі нафантазувала, ніколи б не заплакала; вона не така — діловита колишня поліціянтка, в будь-якій кризовій ситуації сувора, непіддатна емоціям...

— Я гадала, що ти планував для мене... що я не буду просто відповідати на дзвінки...

— Ти не просто відповідаєш на дзвінки,— сказав Страйк, який щойно доїв перший бургер і з-під насуплених брів дивився, як Робін намагається опанувати власний гнів.— Цього тижня ти зі мною оглядала місця, де проживають підозрювані в убивстві. Ти нам обом життя врятувала на трасі.

Але Робін не планувала поступатися.

— Коли ти лишив мене в себе — то які мав плани?

— Я не мав жодного конкретного плану,— повільно й нещиро озвався Страйк.— Я гадки не мав, що ти так серйозно ставишся до роботи, що хочеш учитися.

— Як я могла бути несерйозною? — голосно спитала Робін.

Сім’я за столиком у кутку крихітного ресторану витріщалася на них. Робін навіть не звернула уваги. Вона раптом впала в лють. Довга подорож по морозу, те, що Страйк поїв усі харчі, а потім здивувався, що вона взагалі вміє водити, а потім ще її відіслали сидіти на кухні з Чардовою челяддю, тепер ще це...

— Ти мені платиш половину — половину! — коштів, які мені пропонували в кадровій агенції! Як гадаєш, нащо я лишилася? Я тобі допомогла. Допомогла розкрити справу Лули Лендрі...

— Гаразд,— мовив Страйк, піднімаючи велику волохату руку.— Гаразд, так і є. Але не ображайся, якщо тобі не сподобається те, що я зараз скажу.

Робін дивилася на нього — червона, з прямою спиною. Своєї їжі вона навіть не торкнулася.

— У тебе великі здібності до цієї справи,— сказав Страйк,— але ти виходиш заміж за чоловіка, який проти такої професії для тебе.

Робін розтулила рота і стулила його. Їй раптом забракло повітря й відняло мову.

— Ти щодня йдеш рівно о п’ятій...

— Неправда! — розгнівалася Робін.— Якщо ти не помітив, я відмовилася від вихідного і привезла тебе аж у Девон...

— Бо він далеко,— відповів Страйк.— Бо він не дізнається.

Подих знову не перехопило. Звідки Страйк дізнався, що вона бреше Метью — ну добре, недоговорює?

— Навіть якщо це... Незалежно від того, правда це чи ні,— нервово сказала Робін,— це мені вирішувати, що... це не Метью вирішувати, яку я собі оберу професію.

— Я був з Шарлоттою шістнадцять років — то разом, то порізно,— сказав Страйк, беручи наступний бургер.— Головно порізно. Вона ненавиділа мою професію. Саме через це ми повсякчас розбігалися... тобто це була одна з причин,— виправився він зі скрупульозною чесністю.— Вона не розуміла, що таке покликання. Деякі люди нездатні цього зрозуміти; робота для них — то в кращому разі статус і гроші. Власної цінності вона не має.

Він почав розгортати бургер. Робін сердито дивилася на нього.

— Мені потрібен партнер, який може працювати понаднормово,— сказав Страйк.— Може працювати на вихідні. Я не винувачу Метью — він піклується про тебе...

— Та не піклується він.

Робін бовкнула це бездумно. Всеохопне бажання не погоджуватися з будь-чим, що скаже Страйк, змусило її випадково висловити цю неприємну істину. Це був факт: Метью бракувало уяви. Він не бачив Страйка закривавленим після того, як убивця Лули Лендрі вдарив його ножем. Навіть коли Робін описала йому зв’язаного й вительбушеного Квайна, цей образ розмили густі міазми ревнощів, крізь які Метью сприймав усе, пов’язане зі Страйком. Його неприязнь до її роботи не мала нічого спільного з бажанням захистити, і досі вона не визнавала цього навіть для себе.

— Те, що я роблю, може бути небезпечним,— сказав Страйк, жуючи черговий шмат бургера, ніби і не чув її.

— Я приношу тобі користь,— вимовила Робін нерозбірливіше, ніж він, хоча нічого не жувала.

— Знаю. Без тебе я не пішов би так далеко,— сказав Страйк.— Не знаю людини, яка була б така вдячна агенції тимчасового працевлаштування за помилку. Ти неймовірна, я навіть і мріяти не міг... чорт, та не плач, бо ті четверо вже й так витріщаються.

— Повилазить,— відповіла Робін у паперову серветку, і Страйк розсміявся.

— Якщо ти цього хочеш,— сказав він її золотавій маківці,— то можеш піти на професійні курси, коли я матиму на це гроші. Але якщо ти будеш моїм молодшим партнером, то точно виникатимуть ситуації, коли я проситиму тебе робити речі, яких Метью не схвалить. Я тільки це й хочу сказати. І вирішувати це тобі доведеться самій.

— Та вирішу,— відповіла Робін, стримуючи бажання заридати вголос.— Я дуже цього хочу. Я заради цього лишилася.

— Тоді давай уже усміхнися, чорт забирай, і їж свій бургер.

Робін важко було їсти, бо в горлі стояв клубок. Її трусило, але настрій був піднесений. Вона не помилялася: Страйк бачив у ній те, що сам мав у собі. Вони обоє були людьми, що працювали не тільки заради грошей...

— То розкажи мені про Денієла Чарда,— попросила вона.

Страйк розказав, а цікаве сімейство зібрало речі й пішло, все потай поглядаючи на пару, яка видалася такою незрозумілою (що то було — коханці посварилися? полаялося подружжя? як вони так швидко помирилися?).

— Схильний до параної, ексцентричний, занурений у себе,— за п’ять хвилин підбивав підсумок Страйк,— але щось у цьому є. Джері Вальдгрейв міг співпрацювати з Квайном.

З іншого боку, він міг звільнитися, бо більше не витримував Чарда — гадаю, працювати з ним нелегко. Будеш каву?

Робін глянула на годинник. Сніг усе падав; вона боялася заторів, через які не встигне на поїзд до Йоркшира, але після цієї розмови прагнула довести свою відданість роботі, тож погодилася. Хай там що, вона хотіла дещо розповісти Страйкові, поки отак сидить з ним лицем до лиця. За кермом це буде і наполовину не так приємно — хочеться бачити його реакцію.

— Я теж дещо дізналася про Чарда,— сказала вона, повернувшись із двома чашками і яблучним пирогом для Страйка.

— Слуги пліткували?

— Ні,— відповіла Робін.— Вони мені ледве одне слово сказали, поки я сиділа в кухні. Вони ніби обидва були не в гуморі.

— За словами Чарда, їм не подобається Девон. Більше люблять Лондон. Це брат і сестра?

— Гадаю, мати й син,— відповіла Робін.— Він на неї казав «Маму». Хай там як, я попросилася до вбиральні, а вбиральня для слуг якраз поруч з майстернею художника. Денієл Чард чимало знає про анатомію,— провадила вона.— Там всюди на стінах анатомічні рисунки Леонардо да Вінчі, а в кутку — анатомічна модель. Моторошна, з воску. А на мольберті,— додала вона,— дуже детальний портрет служника Менні. Він лежить. Оголений.

Страйк відставив каву.

— Це дуже цікава інформація,— повільно сказав він.

— Подумала, що тебе це зацікавить,— скромно усміхнулася Робін.

— Це проливає несподіване світло на заяву Менні, що він нікого не штовхав зі сходів.

— їм дуже не сподобався твій приїзд,— мовила Робін,— але тут, можливо, є моя провина. Я сказала, що ти — приватний детектив, але Неніта — вона не так добре знає англійську, як Менні — не зрозуміла, тож я пояснила, що ти ніби поліціянт.

— І вони дійшли висновку, що Чард запросив мене з метою поскаржитися, що Менні на нього напав.

— Чард про це згадував?

— І словом не обмовився,— відповів Страйк.— Він більше переймається буцімто зрадою з боку Вальдгрейва.

Сходивши до вбиралень, повернулися на мороз. До парковки довелося йти, мружачись від густого снігу. На даху «тойоти» з’явилася тоненька біла глазур.

— Ти хочеш встигнути на вокзал, так? — спитав Страйк, дивлячись на годинник.

— Якщо не буде проблем на трасі,— відповіла Робін, непомітно торкаючись дерев’яної обшивки на дверях.

Вони виїхали на М4, де всюди були попередження про негоду, а швидкість руху обмежено до шістдесятьох миль на годину, коли у Страйка задзвонив мобільний.

— Ільзо? Що там?

— Привіт, Корме. Ну, могло бути гірше. Її не арештували, але допит був серйозний.

Страйк увімкнув гучний зв’язок, щоб і Робін чула, і вони вдвох слухали, дуже схоже хмурячи брови, а машина мчала крізь вир сніжинок, що вдарялися об лобове скло.

— Вони, понад сумнів, вважають винною Леонору,— сказала Ільза.

— На якій підставі?

— Можливість,— відповіла Ільза,— і її поведінка. Вона собі абсолютно не допомагає. Дуже незадоволена допитом, повсякчас говорить про тебе, що їх теж розізлило. Каже, що ти знайдеш справжнього вбивцю.

— Ох же чорт,— у відчаї мовив Страйк.— А що там у сейфі?

— А, це. Обпалена, закривавлена ганчірка серед різного мотлоху.

— Теж мені велика справа,— сказав Страйк.— Може, вона гам кілька років лежить.