Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 49)
— ...шлак, який подарував нам Інтернет,— закінчила вона з повними сліз очима.— Ба більше, вона гадала, що я прийму її бік і засуджу студентів, які нападають на їхні лабораторії. Я — донька ветеринара; я виросла в оточенні тварин і люблю їх значно більше, ніж людей. Кетрин Кент видалася мені жахливою людиною.
— Не знаєте, кого зображує донька Гарпії на ім’я Епікойне? — спитав Страйк.
— Ні,— відповіла Елізабет.
— А карлиця в Різника в мішку?
— Не буду я більше нічого пояснювати про цю паскудну книжку!
— Вам не відомо, чи Квайн знав жінку на ім’я Піппа?
— Не знаю жодної Піппи. Але він викладав на курсах письменницької майстерності; жінки середніх літ ходять туди шукати сенс життя. Там він підчепив Кетрин Кент.
Елізабет пригубила каву і подивилася на годинник.
— Що ви можете розповісти мені про Джо Норта? — спитав Страйк. Вона підозріло глянула на нього.
— А нащо вам?
— Просто цікаво,— відповів Страйк.
Він не знав, чому Елізабет відповіла; мабуть, через те, що Норт давно помер, а може, через оту сентиментальність, яку Страйк запідозрив ще в її захаращеному кабінеті.
— Він був з Каліфорнії,— пояснила вона.— Приїхав до Лондона в пошуках свого англійського коріння. Він був гей, на кілька років молодший за нас із Майклом та Оуеном, і написав досить відвертий перший роман про своє життя в Сан-Франциско. Нас познайомив Майкл. Він вважав, що Джо — першокласний письменник, і так воно й було, але писав він повільно. Джо багато розважався, а ще — хоча ми про це дізналися не одразу — він був ВІЛ-позитивний і не піклувався про себе. Настав момент, коли його уразив повномасштабний СНІД,— Елізабет прочистила горло.— Ну, ви пам’ятаєте, яка навколо СНІДу була істерія, коли про нього тільки-но дізналися.
Страйк звик, що його вважають на десять років старшим, ніж насправді. І насправді чув від матері (яка не стежила за язиком і не жаліла дитячих почуттів) про вбивчу хворобу, що вражала людей, які вільно злягалися і спільно користувалися шприцами.
— Джо фізично розпадався, і люди, які хотіли дружити з ним, поки він був перспективний, розумний і красивий, покинули його. Окрім — тут я мушу віддати їм належне,— пробурчала Елізабет,— Майкла й Оуена. Вони приглядали за Джо, але він помер, так і не дописавши роман. Майкл хворів і не зміг прийти на похорон Джо, але Оуен ніс його труну. На знак вдячності за те, що вони піклувалися про нього, Джо лишив їм той доволі гарний будинок, де вони колись вечіркували і цілі ночі обговорювали книжки. То були... щасливі часи,— мовила Елізабет.
— Вони користувалися будинком по смерті Норта?
— За Майкла не скажу, але не думаю, що він багато бував там після сварки з Оуеном, яка сталася незабаром після похорону Джо,— знизала плечима Елізабет.— Оуен туди не ходив, бо боявся натрапити на Майкла. Умови заповіту Джо були специфічні; гадаю, це називається обмежувальним договором. Саме тому Майкл довгі роки не давав його продати; Квайнам не вдалося знайти митця чи митців, які б його купили. Якийсь час будинок орендував скульптор, але з того нічого не вийшло. Звісно, Майкл дуже прискіпливо обирав орендарів, щоб Оуен не дуже заробляв, і він має гроші, щоб платити юристам, які втілюють його примхи в життя.
— А що сталося з незакінченою книжкою Норта? — спитав Страйк.
— О, Майкл покинув роботу над власною книжкою і дописав книгу Джо після його смерті. Називається «До мети», видав Гарольд Вівер: культова класика, постійно перевидається.
Елізабет знову глянула на годинник.
— Мені час іти,— сказала вона.— Маю о другій тридцять зустріч. Подайте пальто, будь-ласка,— гукнула вона до офіціанта.
— Мені хтось казав,— мовив Страйк, який чудово пам’ятав, що то був Анстис,— що якийсь час тому ви керували ремонтом на Тальгарт-роуд?
— Так,— байдуже озвалася вона,— ще одне незвичне завдання від Оуена для його літературної агентки. Я займалася координацією ремонту, наглядала за робітниками. Відправила Майклу рахунок на половину оплати, він сплатив через юристів.
— І ви мали ключ?
— Який давала виконавцю робіт,— холодно відповіла Елізабет,— а тоді повернула Квайнам.
— Ви не ходили самі дивитися на роботу?
— Звісно ж, ходила; треба було перевіряти, що і як. Здається, двічі заходила.
— Ви не знаєте, чи використовували в ході ремонту соляну кислоту?
— Поліція теж питала мене про соляну кислоту,— відповіла вона.— У чім річ?
— Я не можу сказати.
Вона насупилася. Мабуть, нечасто люди відмовляли Елізабет Тассел в інформації.
— Ну, скажу вам тільки те, що сказала поліції: її, мабуть, залишив Том Гаркнесс.
— Хто?
— Скульптор, про якого я казала — який орендував майстерню. Оуен знайшов його, а юристи Фенкорта не змогли заперечити. Але ніхто не знав, що Гаркнесс працював головно з зістареним металом і використовував ядучі хімікалії. Поки його не попросили поїхати, він устиг сильно пошкодити майстерню. Той ремонт робила сторона Фенкорта, а рахунок вислали нам.
Офіціант подав пальто, на яке прилипло трохи собачої шерсті. Страйк чув хрипкий свист у грудях Елізабет, коли та вставала. Для годиться потиснувши йому руку, Елізабет Тассел пішла.
До офісу Страйк повернувся на таксі, маючи намір вибачитися перед Робін; вранці вони якось не знайшли спільної мови, але чому — він не зрозумів. Однак до дверей офісу Страйк дійшов пітний від болю, а перші слова Робін вибили всяку думку про люб’язність із його голови.
— Щойно дзвонили зі служби оренди авто. Кажуть, що автоматів немає, але можуть...
— Треба автомат! — вигукнув Страйк, падаючи на диван. Шкірозамінник знову перднув, і це його ще більше розсердило.— Я не можу в такому стані водити авто з ручною коробкою! Ти не дзвонила...
— Звісно, я дзвонила в інші місця,— холодно відповіла Робін.— Я всім дзвонила. Ніде не можуть дати автомат на завтра. Втім, прогноз погоди жахливий. Гадаю, тобі краще...
— Я мушу поговорити з Чардом,— відповів Страйк.
Він злився через біль і страх: страх, що доведеться зняти протез і знову взяти милиці, заколовши порожню холошу, і люди будуть дивитися, жаліти. Він ненавидів тверді пластикові стільці в пропахлих дезінфекцією коридорах; ненавидів, коли діставали й читали його пухку медичну картку, бурмотіли, що і як переробити у протезі, ненавидів поради медиків відпочивати, дбати про ногу, мов про хворе дитя, яке всюди доводиться носити з собою. У своїх снах Страйк не був одноногим; там він був цілим.
Запрошення від Чарда стало подарунком, на який він навіть не чекав; не можна було його проґавити. Він багато що хотів спитати у Квайнового видавця. Саме запрошення було разюче дивне. Страйк хотів почути, як Чард пояснить, чому потягнув його аж до Девону.
— Ти мене чуєш? — спитала Робін.
— Що?
— Я кажу, що можу тебе відвезти.
— Ні,— невдячно заперечив Страйк.
— Чому ні?
— Ти маєш бути в Йоркширі.
— Я маю бути на вокзалі Кінг-Кросс завтра об одинадцятій.
— Буде страшний снігопад.
— Поїдемо рано-вранці. Або,— знизала плечима Робін,— можеш скасувати зустріч з Чардом. Тільки прогноз на наступний тиждень теж невтішний.
Важко було перейти від невдячності до її протилежності під сталевим поглядом сіро-блакитних очей Робін.
— Добре,— стримано сказав Страйк.— Дякую.
— Тоді я піду обирати машину,— сказала Робін.
— Ага,— вимовив крізь зціплені зуби Страйк.
Оуен Квайн гадав, що жінкам не місце в літературі; сам Страйк теж мав таємну упередженість — але який вибір він мав, коли коліно кричало «Змилуйся!», а машину з коробкою-автоматом годі було знайти?
28
Наступного ранку о п’ятій Робін у шарфі й рукавичках сіла на один з перших поїздів метро. На її волоссі блищали сніжинки, за плечима вона мала маленький рюкзак, а ще несла сумку, в яку склала чорну сукню, пальто і черевики на похорон місіс Канліфф. Робін не наважувалася думати, що встигне після мандрівки до Девону повернутися додому, і розраховувала одразу після того, як поверне орендовану машину, піти на Кінг-Кросс. Сидячи в порожньому вагоні, вона звернулася до своїх почуттів щодо прийдешнього дня і виявила, що почуття неоднозначні. Головною емоцією був захват, бо Робін була упевнена, що Страйк має якусь дуже важливу підставу отак нагально їхати на бесіду з Чардом. Робін звикла довіряти судженням та інтуїції свого шефа; це, серед іншого, дуже дратувало Метью.
Метью... Сховані в рукавички пальці Робін стиснули ручку сумки. Вона продовжувала брехати Метью. Робін була правдивою людиною і жодного разу за ті дев’ять років, що вони були разом, не збрехала йому — а тепер почала. Подеколи вона просто недоговорювала. У середу в телефонній розмові Метью спитав, що вона робила на роботі, й Робін видала йому стислий перелік своїх занять, з якого багато що викинула — включно з прогулянкою в Страйковому товаристві до будинку, де було вбито Квайна, обідом в «Альбіоні» і, звісно ж, пригодою на мосту на станції «Вест-Бромптон», коли важка рука Страйка лежала на її плечах.
Але була і відверта брехня. Буквально вчора Метью питав її (точно як Страйк), чи не краще б їй узяти вихідний і приїхати на ранішому поїзді.
— Я намагалася,— відповіла Робін, і брехня легко злітала їй з вуст,— але вони всі повні. Через негоду, так? Гадаю, люди не ризикують сідати в машини і їдуть залізницею. Довелося брати нічний.