Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 45)

— Без проблем,— відповіла Робін. Страйк почув, як вона пише.

— Мені треба багато всього тобі розповісти,— сказав він.— Не хочеш підійти на обід? Тут пристойне меню. Якщо візьмеш таксі, доїдеш хвилин за двадцять.

— Вдруге за два дні? Нам не по кишені таксі й обіди в пабах,— відповіла Робін, хоча здавалося, що ідея їй сподобалася.

— Та нічого. Бернетт любить витрачати гроші свого колишнього чоловіка. Запишу це на її рахунок.

Страйк поклав слухавку, обрав у меню пиріг з м’ясом в елі й покульгав до шинкваса.

Повернувшись, він звернув неуважний погляд на батька у вузьких шкіряних штанях, з прилиплим до усміхненого вузького обличчя волоссям.

«Дружина про мене знає, але вдає, що не знає... не відпустить його, хай навіть так було б краще для всіх...»

«Я знаю, куди ти йдеш, Оуене!»

Погляд Страйка блукав по чорно-білих світлинах суперзірок на стіні навпроти.

«Може, я сам себе обманюю?» — спитав він подумки у Джона Леннона, який дивився на нього крізь окуляри згори вниз, затискаючи носа з сардонічною усмішкою.

Чому він не вірив, що Леонора вбила свого чоловіка,— навіть перед лицем фактів, які, треба було визнати, вказували якраз на це? Чому лишався упевненим, що до його офісу вона прийшла не задля прикриття, а тому, що справді сердилася на Квайна, який утік, мов ображена дитина? Страйк ладен був заприсягтися: їй і на думку не спало, що чоловік міг загинути... Замислившись, він непомітно для себе допив пиво.

— Привіт,— сказала Робін.

— Оце ти швидко! — здивувався Страйк.

— Та не дуже,— відповіла Робін.— На дорогах затори. Я піду щось замовлю?

Поки вона йшла до шинкваса, чоловіки оберталися, але Страйк не помічав — думав про Леонору Квайн: худу, негарну, сиву, загнану в кут.

Повернувшись із пінтою пива для Страйка і склянкою томатного соку для себе, Робін показала йому фотографії, які зробила вранці під час мандрівки до лондонської оселі Денієла Чарда. То була потинькована білим вілла з балюстрадою і блискучими чорними дверима за колонами.

— Там є маленький внутрішній двір, якого не видно з вулиці,— сказала Робін, показуючи Страйкові фото. У бокастих грецьких урнах росли кущисті деревця.— Гадаю, Чард міг в одну з цих ваз викинути нутрощі,— недбало мовила Робін.— Витягнув деревце і закопав у землю.

— Не уявляю, щоб Чард робив таку енергозатратну та брудну роботу, але це продуктивний напрям думки,— озвався Страйк, згадавши бездоганний костюм та екстравагантну краватку видавця.— А що Клемент-Аттлі-корт — там, наскільки я пам’ятаю, було чимало схованок?

— Купа,— погодилася Робін, показуючи йому нові фото.— Смітники, кущі, що хочеш. Я от тільки не уявляю, як там можна щось сховати непомітно — чи так, щоб його не знайшли одразу. Там постійно люди, за тобою повсякчас спостерігають із сотні вікон. Хіба що спробувати посеред ночі, але там і камери є. Проте я помітила ще дещо. Ну... просто спало таке на думку...

— Кажи.

— Прямо перед будинком — шпиталь. Вони, напевно, інколи викидають...

— Людські рештки! — сказав Страйк, опускаючи пиво.— Чорт, а добре придумала.

— Мені зайнятися цим питанням? — спитала Робін, намагаючись приховати радість і гордість, які відчула від захвату на обличчі Страйка.— Спробувати дізнатися, як і коли...

— Обов’язково! — відповів Страйк.— Це набагато краща зачіпка, ніж в Анстиса. Він думає,— пояснив Страйк, коли Робін питально глянула на нього,— що нутрощі вкинули у вантажівку з будівельним сміттям на Тальгарт-роуд. Що вбивця доніс тельбухи до рогу вулиці й там викинув.

— Могло бути й так,— почала Робін, але Страйк насупився точно так само, як супився Метью, коли вона ділилася з ним якимись Страйковими думками.

— Це вбивство було сплановане до найменших дрібниць. Ми маємо справу не з такою людиною, яка могла б викинути повну торбу людських нутрощів за рогом від місця вбивства.

Вони трохи посиділи мовчки. Робін невесело подумала, що антипатія Страйка до теорій Анстиса може завдячувати суперництву, а не об’єктивній оцінці. Робін дещо знала про чоловічу гордість; і не лише через Метью — вона мала трьох братів.

— А які в тебе враження від осель Елізабет Тассел і Джері Вальдгрейва?

Страйк розповів їй, як дружина Вальдгрейва вирішила, що він стежить за будинком.

— Вельми занервувала з цього приводу.

— Дуже дивно,— зазначила Робін.— Якби я побачила, як людина дивиться на нашу квартиру, мені б не спало одразу на думку, що вона за нами стежить.

— Пиячка, як і чоловік,— відповів Страйк.— За запахом відчув. А от в Елізабет Тассел просто ідеальне місце, щоб сховати сліди вбивства.

— Ти про що? — спитала Робін, якій було водночас і цікаво, і лячно.

— Дуже потайне місце, заховане від чужих поглядів.

— Ну, я все одно не думаю...

— ...що це жінка. Ти казала.

Хвилину чи дві Страйк мовчки пив пиво, обмірковуючи курс дій, який точно сильно розсердить Анстиса. Він не мав права розпитувати підозрюваних. Йому було сказано не втручатися в роботу поліції.

Діставши мобільний, він хвильку поміркував, а тоді набрав «Ропер-Чард» і попросив покликати Джері Вальдгрейва.

— Анстис просив тебе не плутатися під ногами в поліції! — захвилювалася Робін.

— Просив,— погодився Страйк, чуючи на тому кінці тишу,— і навіть ще раз повторив, але я тобі й половини не сказав того, що відбувається. Розповім, щойно...

— Алло? — озвався на тому кінці голос Джері Вальдгрейва.

— Містере Вальдгрейв,— промовив Страйк і назвався — хоча помічникові Вальдгрейва свого імені не говорив.— Ми вчора бачилися з вами в оселі місіс Квайн.

— Так, пригадую,— відповів Вальдгрейв увічливо-здивованим тоном.

— І місіс Квайн вам, здається, сказала, що найняла мене, бо боїться, що поліція звинуватить її.

— Упевнений, що це неправда,— одразу озвався Вальдгрейв.

— Що її підозрюють чи що вона вбила чоловіка?

— Ну... і те, і те,— відповів Вальдгрейв.

— Як правило, коли вмирає чоловік, його дружина опиняється під підозрою,— сказав Страйк.

— Вірю, що так і є, але не можу навіть... власне, я в це просто не вірю,— заявив Вальдгрейв.— Це все так страшно і неймовірно.

— Авжеж,— погодився Страйк.— Я от подумав — чи могли б ми зустрітися, щоб я поставив вам кілька питань? Був би радий,— додав детектив, глянувши на Робін,— зайти до вас у гості після роботи — якщо вам це буде зручно.

Вальдгрейв відповів не зразу.

— Я, звісно, зроблю все, щоб допомогти Леонорі, але що я можу вам розповісти?

— Мене цікавить «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— Містер Квайн змалював у книзі вкрай неапетитні портрети.

— Так,— погодився Вальдгрейв,— змалював.

Страйк не знав, чи Вальдгрейва вже допитувала поліція, чи його питали вже, що означає вміст того кривавого мішка, що символізує та утоплена карлиця.

— Гаразд,— сказав Вальдгрейв.— Я не проти з вами зустрітися. Але цього тижня в мене все розписано. Може, вам буде зручно... так, погляньмо... пообідати в понеділок?

— Чудово,— озвався Страйк, невесело думаючи, що платити доведеться йому і що краще б він роздивився у Вальдгрейва вдома.— Де?

— Мені б десь ближче до роботи. У другій половині дня повно справ. Що думаєте про «Симпсон» на Стренді?

Страйк подумав, що це дивний вибір, але погодився, не зводячи очей з Робін.

— О першій? Мій секретар це запише. Побачимося.

— Він з тобою зустрінеться? — спитала Робін, коли Страйк поклав слухавку.

— Так,— відповів Страйк.— Чую фальш.

Робін похитала головою, мало не сміючись.

— З того, що я почула, Вальдгрейв не дуже тішиться з цього. Ти не думаєш, що його згода зустрітися означає, що його сумління чисте?

— Ні,— відповів Страйк.— Я тобі вже казав: люди часто намагаються триматися ближче до мене, щоб бути в курсі перебігу розслідування. Просто не можуть облишити цю справу, їх тягне раз у раз пояснювати, що зробили й чому. Так, мені треба в туалет... не йди, я тобі ще багато всього розповім...