Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 44)

Подумки застогнавши від перспективи довгої прогулянки серед холоду й сирості, Страйк обміркував варіанти. Поблизу була «Кенсингтон-Олімпія», але перехід на лінію «Дистрикт», куди йому було потрібно, тут здійснювався лише у вихідні. «Гаммерсміт», наземна станція, була не така заплутана, як «Беронз-корт», тож він вирішив пройтися аж туди.

Страйк тільки-то звернув на Блайт-роуд, кривлячись на кожному кроці, як задзвонив мобільний: Анстис.

— Бобе, в яку це ти гру затіяв грати?

— Тобто? — спитав, кульгаючи, Страйк; коліно прошивав біль.

— Ти вештався навколо місця злочину.

— Прийшов і подивився собі. Вулицею всім можна ходити. Жодних порушень.

— Ти намагався поговорити з сусідом...

— Я не знав, що він відчинить двері,— відповів Страйк.— Про Квайна жодного слова не сказав.

— Слухай, Страйку...

Почувши, що друг назвав його на справжнє ім’я, детектив не засмутився. Прізвиська, яке Анстис йому дав, він не любив.

— Я ж тобі казав, не лізь у це.

— Не можу, Анстисе,— буденно відповів Страйк.— Я ж тобі казав, моя клієнтка...

— Та облиш ти свою клієнтку,— не витримав Анстис.— З кожним новим доказом вона здається дедалі більше схожою на вбивцю. Я тобі раджу звільнити себе від клопоту, бо ти собі наживаєш ворогів. Я тебе попереджаю...

— Попереджаєш,— погодився Страйк.— Так, що ясніше нема куди. Анстисе, тебе ніхто ні в чому не звинуватить.

— Я тебе попереджаю не тому, що хочу прикрити власну дупу,— різко відповів Анстис.

Страйк мовчки простував уперед, незручно притискаючи мобільний до вуха. Після короткої паузи Анстис сказав:

— Ми отримали фармакологічну експертизу. У крові трохи алкоголю, і все.

— Гаразд.

— І ще сьогодні вдень відішлемо кінологів до Макінзьких боліт. Хочемо обігнати негоду. Кажуть, що збирається на сніг.

Страйк знав Макінзькі болота як найбільше звалище у Британії; туди звозили вниз по Темзі на потворних баржах відходи, муніципальні й комерційні, з усього Лондона.

— Ти думаєш, нутрощі викинули у смітник?

— У вантажівку. На розі Тальгарт-роуд ремонтують будинок; до восьмого числа там стояло два причепи під сміття. За такої холодної погоди мухи навряд чи злетілися б на тельбухи. Ми вивчили питання — все будівельне сміття везуть на Макінзькі болота.

— Ну, щасти в цьому,— сказав Страйк.

— Друже, я тобі хочу час та енергію зекономити.

— Авжеж. Дуже вдячний.

Нещиро подякувавши Анстису ще й за учорашню гостинність, Страйк поклав слухавку. Тоді спинився, притулився до стіни і зібрався набрати інший номер. Мініатюрна азіатка з візочком, яка йшла слідом — Страйк її і не чув — мусила його об’їжджати, але, на відміну від чоловіка на мосту в метро, вона його не лаяла. Ціпок, мов паранджа, мав захисні властивості; жінка злегка усміхнулася йому, проходячи повз.

Леонора Квайн взяла слухавку після трьох дзвінків.

— Знову поліція приперлася,— повідомила вона замість привітання.

— І що їм треба?

— Просять дозволу обшукати будинок і садок,— відповіла вона.— Пускати?

Страйк завагався.

— Гадаю, розумно буде дозволити їм робити все, що буде треба. Слухайте, Леоноро,— без докорів сумління звернувся він до військової прямоти,— у вас є адвокат?

— Ні, а нащо? Я не під арештом. Поки що.

— Гадаю, адвокат вам знадобиться.

Пауза.

— А ти знаєш пристойних? — спитала вона.

— Так,— відповів Страйк.— Подзвоніть Ільзі Герберт. Зараз надішлю її номер.

— Орландо не подобається, що поліція тут нишпорить...

— Я відішлю вам повідомлення з номером і хочу, щоб ви негайно подзвонили Ільзі. Добре? Негайно!

— Гаразд,— пробурчала Леонора.

Страйк повісив слухавку, знайшов у мобільному номер давньої подруги і надіслав есемескою. Тоді сам подзвонив Ільзі, вибачився і все пояснив.

— Не розумію, за що ти просиш вибачення,— бадьоро сказала та.— Ми любимо людей, у яких проблеми з поліцією. То наш хліб з маслом.

— Вона може претендувати на безкоштовний захист у суді.

— Нині мало хто навіть намагається,— відповіла Ільза.— Сподіваймося, що вона достатньо бідна.

У Страйка заніміла рука, а ще він був дуже голодний. Поклавши мобільний у кишеню пальта, він покульгав у бік Гаммерсміт-роуд. Там на протилежному боці вулиці знайшовся затишний на вигляд паб: чорні стіни, металева вивіска зображає галеон під вітрилами. Страйк рушив просто туди, відзначаючи, наскільки терплячішими стають водії, коли бачать людину з ціпком.

Два дні — два паби... але погода була жахлива, а коліно страшенно боліло; Страйк не спромігся на докори сумління. Всередині «Альбіону» було так затишно, як і здавалося ззовні. Довге вузьке приміщення, у дальньому кінці — відкритий коминок; верхня галерея з балюстрадою, багато полірованого дерева. Під чорними металевими гвинтовими сходами на другий поверх стояло дві колонки й мікрофон. На одній з кремових стін висіли чорно-білі фото відомих музикантів.

Місця біля коминка були зайняті. Страйк купив собі пінту пива, взяв меню на шинквасі й попрямував до високого столу в оточенні барних стільців біля вікна. Всівшись між фотографіями Дюка Еллінгтона й Роберта Планта, він помітив свого батька: довге волосся, весь пітний після концерту, жартує з басистом, якого, за словами Страйкової матері, колись намагався задушити.

(«На спідах Джонні був не дуже»,— пояснювала Леда восьмирічному сину, який не розумів, про що вона).

Знову задзвонив мобільний. Не зводячи очей з батькового фото, Страйк узяв слухавку.

— Привіт,— сказала Робін.— Я вже в офісі. А ти де?

— В «Альбіоні» на Гаммерсміт-роуд.

— У тебе тут дивний дзвінок. Я знайшла повідомлення, коли прийшла.

— Кажи.

— Це Денієл Чард,— відповіла Робін.— Хоче з тобою зустрітися.

Насупившись, Страйк відвів очі від батькового шкіряного комбінезона й оглянув паб, освітлений миготінням вогню.

— Денієл Чард хоче зі мною зустрітися? Звідки Денієл Чард узагалі знає про моє існування?

— Та Боже праведний, ти знайшов тіло! Про тебе в усіх новинах писали.

— А, авжеж, так і є. Він сказав навіщо?

— Каже, що має до тебе пропозицію.

У Страйковій голові, ніби на проекторі, промайнув образ голого лисого чоловіка з ерегованим гнилим прутнем, та він цей образ відкинув.

— Я думав, він застряг у Девоні зі зламаною ногою.

— Застряг. Питає, чи не проти ти до нього поїхати.

— Аж так?

Страйк обміркував пропозицію, подумав про роботу, про зустрічі на цьому тижні. Нарешті сказав:

— Зможу поїхати у п’ятницю, якщо скасую зустріч з Бернетт. Що йому в біса треба? Доведеться орендувати машину. З автоматичною коробкою передач,— додав він; ногу під столом сіпав біль.— Зможеш це зробити?