Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 35)

— Так, звісно. Вона була...

Насправді місіс Канліфф була важкою людиною, іпохонд-ричкою — чи принаймні так здавалося Робін. Протягом останньої доби вона відчувала докори сумління за ці думки.

— ...чудова,— закінчила Робін.— А як справи в бідолашної місіс Квайн?

Страйк розповів про візит до Леонори, згадавши про появу Джері Вальдгрейва і про свої враження від Орландо.

— Що саме в неї? — спитала Робін.

— Затримка розвитку — наче так це називають.

Він примовк, згадуючи наївну усмішку Орландо і її улюбленого орангутанга.

— Поки я там був, Орландо сказала дещо дивне — і її мати явно це почула вперше. Вона сказала нам, що одного разу ходила з батьком на роботу і там директор видавництва її помацав. Назвала Денієла Чарда.

На обличчі Робін Страйк побачив відбиток того страху, який постав тоді у брудній кухоньці.

— Тобто як це — помацав?

— Вона не сказала точно. Просто сказала: «Він мене помацав» і «Я не люблю, коли мене мацають». А потім він ще подарував Орландо пензлика. Можливо, то інше,— додав Страйк, реагуючи на багатозначне мовчання Робін і напружений вираз на її обличчі.— Може, Чард випадково зачепив Орландо і подарував їй пензлика, щоб заспокоїти. Орландо все говорила про це, поки я був у них, і кричала, бо не отримала того, що хотіла,— чи, може, через те, що мати на неї нагримала.

Страйк був голодний і тому розгорнув подарунок Робін, дістав шоколадку і зняв обгортку. Робін мовчала, міркуючи.

— Річ у тім,— порушив тишу Страйк,— що в «Бомбіксі Морі» Квайн натякає, що Чард — гей. Ну, так мені здалося.

— Гм-м,— не дуже пройнялася Робін.— А ти віриш усьому, що Квайн написав у тій книзі?

— Судячи з того, що Чард напустив на Квайна юристів, він таки образився,— відповів Страйк, відламуючи великий шмат шоколадки і кладучи собі до рота.— Але май на увазі,— додав він, жуючи,— що в «Бомбіксі Морі» Чард також убивця, очевидно, ґвалтівник, а ще в нього причандал відгниває, тож його не натяк на гейство міг зачепити.

— Сексуальний дуалізм — це постійна тема у творчості Квайна,— сказала Робін, і Страйк подивився на неї і звів брови, не перестаючи жувати.— Я дорогою на роботу зайшла до книгарні й купила «Гріх Гобарта»,— пояснила вона.— Це книжка про гермафродита.

Страйк ковтнув.

— Мабуть, то якийсь пунктик; у «Бомбіксі Морі» теж є такий персонаж,— сказав він, роздивляючись картонну упаковку шоколадки.— Вироблено в Мулліоні. Це на узбережжі, неподалік містечка, де я зростав... І що цей «Гріх Гобарта» — добра книжка?

— Я б не прочитала більше кількох сторінок, якби автора не вбили,— зізналася Робін.

— Так, смерть явно підвищить йому продаж.

— Я хочу сказати,— вперто провадила Робін,— що не можна довіряти Квайну, коли йдеться про статеве життя людей, бо його герої ладні переспати з будь-ким і з будь-чим. Я прочитала про нього статтю на «Вікіпедії». Одна з ключових рис його творчості — це зміна статі й сексуальної орієнтації персонажів.

— У «Бомбіксі Морі» цього повно,— буркнув Страйк і відламав собі ще шоколадки.— Смачна, будеш?

— Я маю сидіти на дієті,— сумно відповіла Робін.— До весілля.

На думку Страйка, худнути їй було ні до чого, але він змовчав. Робін відламала шматочок і собі.

— Я тут міркувала,— сором’язливо мовила Робін,— про вбивцю.

— Завжди цікаво послухати думку психолога.

— Та я не психолог,— розсміялася Робін.

Вона вчилася на психолога, але покинула університет. Страйк ніколи не розпитував чому, а Робін не розповідала. Ця риса в них була спільна — обоє покинули університет. Страйк пішов, коли його мати таємничо померла від передозування, і, мабуть, через те гадав, що і Робін покинула навчання через якусь травматичну подію.

— Я думала про те, чому вбивця прив’язав — чи прив’язала — свій злочин до книжки настільки очевидним чином. На перший погляд, це свідома помста та злоба, спроба показати світові, що Квайн отримав по заслузі за те, що написав таке.

— Схоже, що так і є,— погодився Страйк, і досі голодний; він потягнувся до сусіднього столика і поцупив меню.— Я буду стейк і смажену картоплю, а ти щось їстимеш?

Робін обрала якийсь салат, а тоді, щоб не навантажувати Страйкове коліно, сама пішла до шинкваса зробити замовлення.

— Але з іншого боку,— провадила вона, знову сідаючи,— копіювання останньої сцени книжки — це добрий спосіб приховати інший мотив, як гадаєш?

Робін примушувала себе говорити спокійно, ніби йшлося про щось абстрактне, але ніяк не могла забути фотографії Квайнового тіла: темну порожнечу посеред вишкрябаного тулуба, випалені западини на місці очей і вуст. Якщо вона почне замислюватися над тим, що зробили з Квайном, то не зможе їсти чи якимось чином викаже Страйку свій переляк — а його темні очі й так стежили за нею з занепокійливо проникливим виразом.

— Нічого ганебного в тому, щоб зізнатися, що тебе нудить на думку про заподіяне йому,— сказав він, жуючи шоколад.

— Не нудить,— автоматично збрехала Робін. Тоді додала: — Ну тобто — це було справді жахливо...

— Справді.

У товаристві колег з відділу спеціальних розслідувань Страйк, напевно, вже жартував би про це. Він міг пригадати чимало днів, заповненим чорним, мов сажа, гумором: деякі розслідування інакше неможливо було витримати. Робін, однак, поки що не була готова до професійного самозахисту цинізмом — на це вказувало її намагання беземоційно говорити про чоловіка, якому вирвали кишки.

— Мотив — то маячня, Робін. У дев’ятьох випадках з десятьох визначити причину вдається не раніше, ніж знайдеш виконавця. Нам потрібна наявність засобу і можливості. Особисто я,— він зробив ковток пива,— гадаю, що треба шукати людину з медичною освітою.

— Медичною?

— Або знанням анатомії. Те, що зробили з Квайном, не було схоже на аматорство. Його могли на шмаття посікти, намагаючись вийняти нутрощі, але я не помітив жодних невдалих спроб: тільки один чіткий, рівний надріз.

— Так,— погодилася Робін, ледь утримуючи видимість об’єктивності й безсторонності.— Це правда.

— Хіба що ми маємо справу з реальним маніяком, який просто добув добрий підручник,— далі міркував Страйк.— Трохи фантастично, але знаєш... якщо Квайна зв’язали і накачали наркотиком, а людина мала достатньо міцні нерви, то могла уявити, що це урок біології...

Робін не могла більше стримуватися.

— Я пам’ятаю, ти кажеш, що мотиви — для юристів,— мовила вона з тінню відчаю (Страйк дійсно неодноразово повторював цю максиму, відколи вона почала в нього працювати),— але зроби мені ласку. Вбивця мусив вирішити, що вбити Квайна точно в такий спосіб, як у книзі, з якоїсь причини варте очевидних незручностей...

— Це яких?

— Ну,— сказала Робін,— логістичних ускладнень, пов’язаних з виконанням такого... такого хитромудрого вбивства, а ще ж і коло підозрюваних буде обмежене людьми, які читали книжку...

— Або чули про сюжет у деталях,— заперечив Страйк,— а ще ти кажеш «обмежене», але там не так уже мало людей. Крістіан Фішер доклав чималих зусиль, щоб розповсюдити зміст книжки чимширше. Копія рукопису, яка зберігалася в «Ропер-Чарді», лежала в сейфі, до якого мали доступ геть усі.

— Але...— почала Робін.

Вона замовкла, бо похмурий бармен прийшов жбурнути їм на стіл обідні набори й серветки.

— Але,— провадила вона, коли бармен пішов,— Квайна не могли вбити так нещодавно, правда ж? Я, звісно, не експерт у цьому...

— Я теж,— відповів Страйк, доїдаючи шоколад і без особливого ентузіазму поглядаючи на ґозинаки з арахісом,— але розумію, про що ти. Тіло мало такий вигляд, ніби пролежало там принаймні тиждень.

— Плюс,— провадила Робін,— мав минути якийсь час між тим, коли вбивця прочитав книжку і коли вбив Квайна. Треба було чимало речей організувати. Треба було привезти до покинутого будинку мотузку, кислоту, посуд...

— І якщо ця людина не знала точно, що Квайн збирається на Тальгарт-роуд, то мусила його вистежити,— погодився Страйк, вирішуючи не їсти ґозинаки, бо уже несли стейк з картоплею,— або заманити його туди.

Бармен поставив перед Страйком тарілку, а перед Робін — миску з салатом, відповів на їхні подяки нерозбірливим бурчанням і пішов.

— Отже, коли взяти до уваги час на планування та приготування, здається малоймовірним, щоб убивця прочитав книжку пізніше, ніж за два-три дні після зникнення Квайна,— сказав Страйк, набираючи їжу на виделку.— Одна біда: що далі ми відкладаємо в часі момент, коли вбивця почав планувати злочин, то гірше для моєї клієнтки. Леонорі варто було зробити кілька кроків коридором; вона могла прочитати рукопис, щойно Квайн його закінчив. Якщо подумати, Квайн міг розказати їй, чим закінчить роман, уже кілька місяців тому.

Робін їла салат, не відчуваючи його смаку.

— А чи Леонора Квайн схожа на...— несміло почала вона.

— На жінку, здатну випатрати власного чоловіка? Ні, але поліція до неї приглядається, а якщо шукати мотив, то в неї їх аж кишить. Квайн був паскудним чоловіком: ненадійним, зрадливим, та ще й писав про неї бридоту в книжках.

— Але ти не думаєш, що то вона зробила, ні?

— Ні,— відповів Страйк,— але щоб вона не потрапила до в’язниці, моєї думки замало.

Робін не питаючи віднесла їхні склянки до шинкваса по нову порцію; коли вона поставила перед Страйком свіжу пінту, той відчув глибоку приязнь.

— Слід також розглянути можливість, що когось зачепила погроза Квайна поширити книжку через Інтернет,— провадив Страйк, нагрібаючи повен рот картоплі,— погроза, яку він буцімто виголосив на цілий ресторан людей. За правильних обставин з цього теж може вийти мотив для вбивства.