Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 13)
За п’ять хвилин постать Кетрин з’явилася на балконі, де чекав Страйк. Коли вона підійшла ближче, напнуті ґудзик на пальті засвідчили, що жінка має дебелий торс, круглий мов яблуко. Страйка Кетрин помітила, аж коли опинилася вже за десять ярдів від нього, а коли підвела голову, він побачив одутле й зморшкувате лице, якого не чекав. Різко зупинившись, вона ахнула:
— Ти!
Страйк зрозумів, що через погасле світло вона бачить тільки його силует.
— Ах ти ж гад паскудний!
Торби впали на бетонну підлогу; почувся брязкіт розбитого скла. Кетрін кинулася на нього, розмахуючи кулаками.
— Ах ти ж гад, покидьок, я ніколи тобі не пробачу, забирайся геть від мене!
Страйкові довелося відбити кілька ударів. Він відступив на крок, а вона все верещала і далі завдавала неефективних ударів, намагаючись пробити його боксерський захист.
— От зажди тільки! Піппа тебе, гада, уб’є! Зажди!
Знову відчинилися сусідні двері; на порозі стояла та сама жінка з цигаркою на губі.
— Агов! — гукнула вона.
Світло з квартири пролилося на Страйка, показавши, хто він. Напівахнувши-напівзойкнувши, руда відступила від нього.
— Що тут, бляха, за біда? — поцікавилася сусідка.
— Гадаю, декого з кимсь переплутали,— люб’язно пояснив Страйк.
Жінка захряснула двері, й детектив і нападниця знову опинилися в пітьмі.
— Хто ви? — зашепотіла вона.— Чого вам треба?
— Ви — Кетрин Кент?
— Чого вам треба? — А тоді панічно додала: — Якщо це те, про що я подумала, то я над тим не працюю!
— Перепрошую?
— Тоді хто ви такий? — спитала вона ще з більшим переляком.
— Мене звати Корморан Страйк, і я — приватний детектив.
Страйк був звичний до різних реакцій з боку людей, які несподівано виявляли його біля своїх дверей. Реакція Кетрин — приголомшене мовчання — була цілком типова. Жінка ще трохи відступила від нього і мало не перечепилася через покинуті торби.
— Хто послав до мене приватного детектива? Це вона, га? — з люттю спитала вона.
— Мене найняли, щоб знайти письменника Оуена Квайна,— сказав Страйк.— Він зник майже два тижні тому. Я знаю, що ви його подруга, і...
— Ні, не подруга,— відповіла Кетрин і нахилися підібрати свої торби; там щось дзенькнуло.— Можете так їй і переказати. Хай забирає його собі.
— Отже, ви більше не дружите? І ви не знаєте, де він?
— Чхати мені, де він.
Поруччям балкону зі зверхнім виглядом пройшла кішка.
— Чи можу я спитати, коли востаннє...
— Ні, не можете,— розлючено махнула торбою Кетрин; Страйк сахнувся і подумав, що зараз вона скине вниз кішку, яка саме порівнялася з нею. Та засичала і зіскочила на підлогу. Кетрин спробувала дати їй копняка.
— Тварюка паскудна! — виплюнула вона. Кішка побігла геть.— Відійдіть з дороги, мені треба зайти додому.
Страйк на кілька кроків відступив від дверей, щоб її пропустити. Кетрин ніяк не могла знайти ключ. Кілька секунд вона незграбно обмацувала кишені, не випускаючи торб з рук, а тоді була змушена поставити їх на підлогу.
— Містер Квайн зник після сварки з літагенткою через його останню книжку,— мовив Страйк, поки Кетрин обмацувала пальто.— Я подумав, що ви...
— Чхати мені на його книжку. Я її не читала,— додала вона. Руки в жінки трусилися.
— Місіс Кент...
— Міз[13],— виправила вона.
— Міз Кент, дружина містера Квайна сказала, що до неї приходила якась жінка, яка його шукала. Судячи з опису зовнішності, це...
Кетрин Кент знайшла ключ, але впустила його. Страйк нахилився підняти; вона аж вихопила ключ у нього з руки.
— Не знаю, про що ви говорите.
— Ви не приходили до його оселі й не шукали його минулого тижня?
— Я ж уже сказала, я не знаю, де він, я нічого не знаю,— різко відказала вона, встромила ключ у замок і прокрутила. Тоді схопила свої торби; в одній знову дзенькнуло. Страйк звернув увагу, що то пакети з місцевої крамниці сантехніки.
— Важкі у вас торби.
— Бо стояк відвалився! — з люттю озвалася Кетрин. А тоді хряснула дверима в нього перед обличчям.
10
Наступного ранку Робін вийшла з метро з непотрібною парасолькою у руках, спітніла і загалом з неприємним відчуттям. Дощило вже кілька днів, метро просякло запахом мокрого одягу, тротуари були слизькі, вікна — заплакані від дощу, і раптова ясна і суха погода заскочила її зненацька. Хтось інший, може, і зрадів би просвіту серед суцільного потопу і низьких сірих хмар, але не Робін. Вони з Метью серйозно посварилися.
Вона відчула майже полегшення, коли відчинила скляні двері з ініціалами і назвою професії Страйка і виявила, що бос уже на місці — розмовляє по телефону в своєму кабінеті за зачиненими дверима. Робін гадала, що треба зібратися на думці, перш ніж вона його побачить, бо саме Страйк був предметом учорашньої сварки.
«Ти запросила його на весілля?» — різко спитав Метью.
«Та я збиралася тобі сказати. Думала, що сказала». Тут Робін розсердилася сама на себе; вона ніколи не брехала Метью. «Він же мій шеф, він очікував би, що його запросять!»
Це була неправда; Робін сумнівалася, що Страйку взагалі є до цього діло.
«Ну, я буду рада, якщо він прийде»,— сказала вона, і це вже була правда. їй хотілося поєднати роботу, яка ще ніколи не приносила їй стільки задоволення, якнайтісніше з особистим життям, яке ніяк не хотіло з роботою гармонізуватися; хотіла пов’язати першу та друге в якесь прийнятне ціле, побачити Страйка в церкві, щоб він схвалив (схвалив! з якого дива він має щось схвалювати?) її шлюб з Метью.
Робін здогадувалася, що Метью не зрадіє, але сподівалася, що доти чоловіки вже познайомляться і заприязняться — і не вона була винна в тому, що цього досі не сталося.
— І це після тієї колотнечі — як я, мовляв, можу запрошувати Сару Шедлок! — сказав Метью; це, на думку Робін, був удар нижче пояса.
— Ну то запрошуй! — сердито відповіла вона.— Але це геть не те саме — Корморан ніколи не намагався затягнути мене в ліжко... а чого це ти пирхаєш?
Сварка сягнула апогею, аж тут подзвонив батько Метью і сказав, що «дивна штука», яка трапилася з мамою Метью за тиждень перед тим, виявилася мікроінсультом.
Після цього продовження суперечки про Страйка здалося і Метью, і Робін поганим тоном, тож вони лягли спати — невдоволень теоретично помирившись, але насправді, як знала Робін, однаково обурені.
Страйк вийшов з кабінету лише опівдні. Сьогодні на ньому був не костюм, а брудний дірявий светр, джинси і кросівки. На обличчі в нього рясніла щетина, яка проростала, якщо він не голився бодай добу. Забувши про свої біди, Робін витріщилася на нього: ніколи, навіть коли він спав у власному кабінеті, вона не бачила Страйка схожим на волоцюгу.
— Дзвонив щодо справи Інглез і добув деякі номери зі справи Лонгмана,— сказав Страйк до Робін, передаючи їй старомодні папки з коричневого картону, на корінці кожної з яких було від руки записано серійний номер; Страйк користувався такими у відділі спеціальних розслідувань і звик збирати інформацію подібним чином.
— Це ти... навмисно так одягнувся? — спитала Робін, дивлячись на масні плями на колінах його джинсів.
— Так. Це для Ганфрея. Довго розповідати.
Поки Страйк запарював їм обом чай, обговорили деталі трьох поточних справ, і Страйк поділився з Робін новинами і подальшим розвитком розслідувань.
— А що Оуен Квайн? — поцікавилася Робін, беручи в нього горнятко.— Що каже його агентка?
Страйк сів на диван, який під ним звично рипнув так, ніби хтось перднув, і розповів усе, що дізнався з розмови з Елізабет Тассел і з візиту до Кетрин Кент.
— Коли вона мене тільки побачила, то вирішила, що я — це Квайн.
— Ти не такий товстий,— засміялася Робін.