Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 9)
Та сама камера спостереження зафіксувала, як о 2:12 Бігун промчав у зворотному напрямку і знову зник.
«За ним біжить ще один чорний — можл., сторожив? Чи крав машину, і його сполохали? За рогом у цей час увімкнулася сигналізація на авто»,— писав Бристоу.
Пізніше ще одна камера спостереження зафільмувала «чорного чоловіка, дуже схожого на Бігуна», який ішов вулицею неподалік Грей-Інн-скверу, за кілька миль від місця подій, у ніч смерті Лендрі. «Його обличчя теж не було видно»,— додавав Бристоу.
Страйк відірвався від нотаток і потер очі. Скривися — забув, що одне око підбите. Він перебував у стані запаморочення й неспокою, характерному для глибокої втоми. Тяжко, хрипко зітхнувши, Страйк повернувся до читання нотаток Бристоу, стискаючи у волохатій руці ручку, готовий робити примітки.
Може, Бристоу і тлумачив закон об’єктивно й безпристрасно у конторі, яка видала йому стильну бізнесову візитівку, але вміст конверта лише підтвердив Страйкові підозри: особистим життям його клієнта керує невиправдана одержимість.
Хай яка причина зацикленості Бристоу на постаті Бігуна — чи його мучить таємний страх міського бабая — чорношкірого злочинця, чи він керується іншими, глибшими, більш особистими мотивами — годі було уявити, щоб поліція не провела розслідування щодо цього Бігуна і його можливого супутника (який чи то сторожив, чи то крав машину). І вже напевно були вагомі причини зняти з нього підозру.
Широко позіхаючи, Страйк узявся за другу сторінку нотаток Бристоу.
— І як же,— пробурмотів Страйк, потираючи чоло,— він розгледів крізь вхідні двері, що охоронець пішов до нужника?
Можу закластися, ти йому заплатив, подумав Страйк, побачивши поруч з цими останніми словами телефон охоронця.
Він відклав ручку, якою планував нотувати власні міркування, і прикріпив записи Бристоу до справи. Далі вимкнув настільну лампу і пошкутильгав попісяти в загальному туалеті біля сходів. Почистивши зуби над потрісканою раковиною, Страйк замкнув скляні двері, виставив будильник і роздягнувся.
У неоновому світлі вуличного ліхтаря Страйк розстебнув кріплення протезу, стягнув його з кукси — та сильно боліла — і зняв гелеву прокладку, яка більше не притлумлювала болісних відчуттів. Поклавши штучну ногу біля поставленого на зарядку мобільника, він вліз у спальник і ліг, підклавши руки під голову і дивлячись у стелю. Як Страйк і боявся, свинцевої утоми тіла виявилося недосить, щоб заспокоїти зболений розум. Стара хвороба повернулася, знову мучила його, сіпала.
Що вона там зараз робить?
Учора ввечері — в іншому світі — він ще мешкав у ошатній квартирі в найбажанішому районі Лондона з жінкою, глянувши на яку, будь-який чоловік ставився до Страйка з недовірливою заздрістю.
«Чому ти просто не оселишся зі мною? Блуї, та Господи Боже, це ж розумно. Чому ні?»
Страйк від самого початку знав, що то помилка. Вони вже чинили так раніше, і кожного чергового разу колотнечі було більше, ніж попереднього.
«Боже, та ми ж заручені, чому б тобі не жити у мене?»
Шарлотта казала слова, які мали довести, що, мало не втративши його назавжди, вона змінилася так само сильно, як і сам Страйк, який тепер мав півтори ноги.
«Мені не треба обручки. Не сміши мене, Блуї. Гроші потрібні тобі на нову справу».
Страйк заплющив очі. Після того, що сталося вранці, повертатися немає куди. Вона збрехала один зайвий раз — про одну надто важливу річ. Але Страйк повертався до ситуації знову і знову, мов до давно розв’язаного рівняння, боячись, що зробив якусь елементарну помилку. Він з болем пригадував, що дати повсякчас змінювалися; пригадував її небажання звернутися до лікаря; її лють, з якою вона відкидала всі прохання пояснити, що відбувається, а потім несподівану заяву, що все позаду, хоча і близько не було доказів, що взагалі щось колись мало місце. Окрім інших підозрілих обставин, був ще один чинник: на власному гіркому досвіді Страйк
переконався, що Шарлотта — міфоманка, яка потребує провокувати, дражнити, випробовувати.
«І не смій, чорти б тебе вхопили,
Але та брехня була вплетена в саму її природу, в її життя; жити з Шарлоттою і кохати її означало повільно вплутуватися у брехню, боротися за правду, боротися за зв’язок з реальністю. Як же так сталося, що він, який від перших років життя прагнув розслідувати, дошукуватися, збирати правду з найменших проблисків, міг отак відчайдушно й надовго закохатися у дівчину, яка брехала так легко, як інші жінки дихають?
— Крапка,— мовив Страйк до себе.— Це мусило статися.
Але він не хотів говорити Анстису — нікому поки що не здатен був сказати. По всьому Лондону у Страйка були друзі, які радо пустили б його до себе, відчинили для нього гостьові кімнати і холодильники, поспівчували б, підтримали. Але ціною за зручне ліжко і домашню їжу буде сидіння за столом на кухні, коли діточки
Він і досі відчував стопу, якої не мав — її відірвало два з половиною роки тому. Нога була там, під спальником; за бажання Страйк міг поворушити відсутніми пальцями. Хай який утомлений він був, заснув не одразу, а коли нарешті поринув у сон, до нього прийшла Шарлотта — розкішна, зло-язика, непозбувна.
Частина друга
Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати1.
1
«На обговорення смерті Лули Лендрі вже витрачено галони друкарських чорнил і години ефірного часу, але ніхто не задається питанням: чому це нас так зачепило?
Звісно, вона була красуня, а гарні дівчата підвищують наклади газет, відколи Чарльз Дейна Гібсон почав малювати для „Нью-Йоркера“ сирен з важкими повіками.
Крім того, вона була чорношкіра — точніше, її шкіра мала чарівний відтінок кави з молоком, а це — як нам постійно підкреслюють — вказує на прогрес в індустрії, де править зовнішність. (Але не знаю: може, цього сезону тон кави з молоком просто у моді? Хіба слідом за Лендрі в модельну індустрію прийшло багато чорних жінок? Хіба її зовнішність призвела до революції у нашому сприйнятті жіночої вроди? Хіба чорні Барбі почали продаватися краще за білих?)
Звісно ж, родина і друзі справжньої Лендрі вражені горем, і їм я висловлюю найщиріші співчуття. Але ми — читачі й глядачі — не горюємо настільки, щоб це виправдало нашу надмірність. Щодня молоді жінки гинуть за трагічних (читай — „неприродних") обставин: в аваріях, від передозування, іноді навіть заморюють себе голодом, намагаючись наблизитися до тілесного ідеалу, що його пропагували Лендрі та їй подібні. Та хіба ми приділяємо котрійсь із тих дівчат більш ніж мимолітну увагу, а після того хіба не перегортаємо сторінку і не забуваємо їхні звичайні обличчя?»
Робін зупинилася, щоб відпити кави і прочистити горло.
— Поки що суцільне лицемірство,— пробурмотів Страйк.
Він сидів скраю за столом Робін — складав у розгорнуту папку фотографії, спершу кожну з них нумеруючи і додаючи на звороті короткий опис. Робін продовжила читати з монітора.
«Наша надмірна цікавість — навіть згорьованість — потребує дослідження. Рівно до того моменту, як Лендрі здійснила свій фатальний стрибок, можна було твердити, що десятки тисяч жінок були б раді помінятися з нею місцями. А не встигли прибрати її розбите тіло, як заплакані дівчатка почали приносити квіти під балкон її пентгаузу, який коштує чотири з половиною мільйони фунтів. Та чи хоч одну модель-початківицю відстрашили від скандальної слави злет і жорстоке падіння Лули Лендрі?»
— Ой, та завалися,— бовкнув Страйк.— То я їй, не вам,— поспішно додав він.— То ж жінка пише, так?
— Так, така собі Мелані Телфорд,— відповіла Робін і погортала сторінку вгору, щоб показати фото жилавої білявки середніх літ.— Мені далі не читати?
— Ні-ні, читайте.
Робін знову прочистила горло і провадила.
«Відповідь, звісно ж, ні».
— То вона про відстрашення моделей.
— Ага, зрозумів...
«Минуло сто років від ери Еммелін Панкгерст, і нинішнє покоління юнок мріє про не що інше, як про статус ляльки, пласкої аватарки, чиї вигадані пригоди приховують таку збентеженість і розгубленість, що вона стрибає з вікна четвертого поверху. Зовнішність — це все: дизайнер Ґі Соме одразу ж повідомив пресі, що стрибнула Лендрі в одній з його суконь,