Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 84)

Мовчки вони роздивлялися обличчя парубка, чию беззаперечну красу не псували великі вуха, що їх він отримав у спадок від батька. Червоно-чорно-золотий однострій личив йому. Його усмішка була трохи крива, вилиці — високі, нижня щелепа — квадратна, темна шкіра мала червонуватий відтінок, мов свіжозапарений чай. Його оточувала аура безтурботного шарму, який мала і Лула Лендрі,— чогось невизначеного, через що всі очі затримувалися на її фотографіях.

— Він схожий на неї,— притишено мовила Робін.

— Так, схожий. Щось ще було тут без мене?

Робін негайно підібралася.

— О Боже, так... Півгодини тому дзвонив Джон Бристоу, казав, що не може до тебе додзвонитися, а ще тричі телефонував Тоні Лендрі.

— Я підозрював, що він це зробить. Що він сказав?

— Він був цілковито... першого разу він попростив тебе, а коли я сказала, що тебе немає на місці, повісив слухавку, не встигла я продиктувати твій мобільний. Другого разу заявив, що ти маєш негайно йому подзвонити, але знову кинув слухавку, не дослухавши, що тебе досі немає. А от третього разу — о, тут він був дико розлючений. Горлав на мене.

— Сподіваюся, нічого образливого він тобі не сказав,— насупився Страйк.

— Ні. Нічого образливого для мене — тільки для тебе.

— Що саме він казав?

— Сенсу там було небагато, але він назвав Джона Бристоу «тупорилим», а далі поскаржився, що Елісон пішла, і це, вочевидь, було пов’язано з тобою, бо він кричав, що подасть на тебе позов у суд, щось про наклеп і таке інше.

— Елісон пішла з роботи?

— Так.

— А він не казав, куди вона... ох, ну звісно, не казав, звідки йому знати? — закінчив Страйк, звертаючись не так до Робін, як до себе.

Він глянув на годинник. Схоже, його дешевий годинник теж ударився під час падіння, бо показував п’ятнадцять хвилин на першу.

— Котра година?

— За десять п’ята.

— Уже?

— Так. Тобі щось потрібно? Я можу трохи затриматися.

— Ні. Мені треба, щоб ти пішла.

Його тон був такий, що, замість потягнутися по тренч і сумочку, Робін уклякла на місці.

— А що має статися?

Страйк обмацував ногу під коліном.

— Нічого. Просто ти останнім часом затримуєшся на роботі. Упевнений, що Метью буде радий побачити тебе раніше.

Поправити протез крізь холошу штанів не виходило.

— Робін, прошу, йди,— мовив він, звівши очі.

Вона завагалася, тоді взяла сумочку і тренч.

— Дякую,— кивнув Страйк.— Побачимося завтра.

Вона вийшла. Страйк чекав, коли кроки Робін затихнуть на сходах, щоб закасати холошу, але не почув нічого. Скляні двері відчинилася, і Робін зазирнула у приміщення.

— Ти на когось чекаєш,— промовила вона, тримаючись за двері.— Так?

— Можливо,— погодився Страйк.— Але це не має значення.

Він змусив себе усміхнутися у відповідь на напружений, нервовий вираз її обличчя.

— Не хвилюйся за мене.

Її обличчя лишалося напруженим, і тоді Страйк додав:

— Я в армії трохи займався боксом.

Робін майже розсміялася.

— Так, ти казав.

— Казав? Коли?

— Кілька разів казав. Отого вечора, коли... ну...

— А. Так. Ну, я не збрехав.

— Але на кого ти...

— Метью мені не подякує, якщо я розповім. Іди додому, Робін. Побачимося завтра.

Цього разу вона пішла, хоч і неохоче. Страйк почекав, поки зачиняться вхідні двері, тоді закасав холошу штанів, відчепив протез і оглянув набрякле коліно й кінець кукси, запалений, у синцях. Страйк не знав точно, якої шкоди собі заподіяв, але можливості звернутися до спеціаліста сьогодні не було.

Тепер він майже шкодував, що не попросив Робін принести йому щось поїсти. Незграбно, тримаючись то за стіл, то за шафу, то за диван, щоб не впасти, він спромігся запарити собі чаю. Пив його, сидячи на стільці Робін, і з’їв півпакета печива, все роздивляючись обличчя Джони Аджимена. Парацетамол майже не притишив болю в нозі.

Доївши печиво, Страйк перевірив мобільний. Було багато пропущених дзвінків від Робін і два — від Джона Бристоу.

З тих трьох людей, на яких чекав сьогодні у своєму офісі Страйк, Бристоу був найбажанішим гостем. Якщо поліція хотіла конкретних доказів того, що мало місце вбивство, то лише його клієнт — хай навіть Бристоу того не усвідомлював — міг їх надати. А якщо прийде Тоні Лендрі чи Елісон Кресвелл, доведеться просто... тут Страйк пирхнув у тиші офісу, бо на думку йому спав вираз «думати на ходу».

Настала шоста година, тоді шоста тридцять, але у дзвоник унизу ніхто не дзвонив.

Страйк втер у куксу крем і прикріпив протез. Боліло нестерпно. Він покульгав до кабінету, хрякаючи від болю, упав у крісло і, здавшись, знову зняв штучну ногу, а тоді похилив голову на руки, плануючи лише дати трохи відпочити утомленим очам.

2

Кроки на металевих сходах. Страйк аж підскочив, не знаючи, проспав п’ять хвилин чи всі п’ятдесят. Хтось постукав у скляні двері.

— Заходьте, відчинено! — закричав Страйк. Глянув, чи непристебнутий протез заховано холошею штанів.

На превелике полегшення, до кімнати увійшов Джон Бристоу, який моргав за товстими скельцями окулярів і загалом здавався знервованим.

— Привіт, Джоне. Заходьте, сідайте.

Бристоу рушив просто до нього. Його обличчя пішло плямами, сам він кипів гнівом так само, як у день, коли Страйк відмовився братися за справу. Він схопився за спинку запропонованого стільця.

— Я казав вам,— вимовив він, тицяючи у Страйка кістлявим пальцем, а рум’янець то набігав на його худе обличчя, то відступав,— я вам чітко казав, що не хочу, щоб ви бачилися з моєю матір’ю без мене!

— Так, Джоне, ви казали, але...

— Вона неймовірно засмучена. Не знаю, що ви їй наговорили, але по обіді вона дзвонила мені й плакала!

— Дуже прикро це чути. Вона не була проти моїх питань, коли...

— Вона в жахливому стані! — закричав Бристоу, виблискуючи передніми зубами.— Як ви посміли йти до неї без мене? Як ви посміли?

— Бо я вам, Джоне, казав після похорону Рошель: я вважаю, що ми маємо справу з убивцею, який може вбити знову,— відповів Страйк.— Ситуація небезпечна, і я хочу, щоб вона закінчилася.

— Хочете, щоб закінчилася? А я, по-вашому, як почуваюся? — закричав Бристоу, і його голос зламався, перетворившись на фальцет.— Ви хоч уявляєте, скільки шкоди заподіяли? Моя мама в розпачі, моя дівчина зникла, і Тоні покладає провину за це на вас! Що ви зробили Елісон? Де вона?

— Не знаю. Ви їй не дзвонили?

— Вона не бере слухавки. Що в біса відбувається? Я весь день ганяюся за привидом, а коли повертаюся...

— За привидом? — перепитав Страйк, соваючи ногою, щоб протез не упав.

Бристоу всівся у крісло навпроти нього, важко дихаючи і мружачись на Страйка, за спиною якого лилося у вікно проміння яскравого вечірнього сонця.