Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 83)
Як і описувала К’яра, в руках у нього опинився шарф з металевими краями, і стало видно грубі зрізи білої шкіри всередині. Нічого не було видно, але Страйк придивився пильніше і побачив краєчок чогось блакитного, що стирчало з-під прямокутної обтягнутої тканиною картонки, завдяки якій сумка тримала форму. Піднявши картонку, Страйк побачив під нею складений блакитний папірець, списаний неакуратним почерком.
Страйк швидко поклав сумку назад на полицю, запхавши підкладку всередину, й зі внутрішньої кишені піджака дістав прозорий поліетиленовий пакет, у який поклав блакитний папірець, розгорнутий, але непрочитаний. Він зачинив дверцята червоного дерева і почав відчиняти інші. За передостанніми знайшовся сейф з цифровою клавіатурою.
Страйк дістав з кишені інший пакет, надягнув на руку і почав натискати кнопки, та не встиг закінчити, бо почув з кімнати якийсь рух. Поспішно запхавши зібганий пакет назад у кишеню, він якнайтихіше зачинив дверцята, вийшов з гардеробної і побачив медсестру, що схилилася над Івет Бристоу. Почувши його, жінка озирнулася.
— Не ті двері,— пояснив Страйк.— Думав, що це ванна кімната.
І він увійшов до маленької ванної, замкнувся і, перш ніж змити воду й відкрутити крани, щоб медсестра нічого не запідозрила, прочитав останню волю й заповіт Лули Лендрі, написаний на добутому в матері папері й засвідчений Рошель Оніфаде.
Коли він повернувся до спальні, Івет Бристоу досі лежала з заплющеними очима.
— Вона спить,— м’яко пояснила медсестра.— Вона багато спить.
— Так,— озвався Страйк, у якого кров гупала у вухах.— Будь ласка, коли вона прокинеться, перекажіть, що я попрощався. Мені час іти.
Вони разом рушили коридором.
— Леді Бристоу здається дуже хворою,— промовив Страйк.
— О так, вона дуже хвора,— відповіла медсестра.— Може щомиті померти. Дуже слаба.
— Здається, я забув свій...— непевно мовив Страйк, зайшов у жовту кімнату, став так, щоб медсестра не бачила, і поклав слухавку телефону на місце.
— Ой, ось він! — вигукнув Страйк і вдав, що бере щось маленьке і кладе в кишеню.— Дуже дякую за каву.
Уже поклавши руку на дверну клямку, він розвернувся до медсестри.
— Її залежність від валіуму прогресує, так? — спитав він.
Нічого не підозрюючи, медсестра довірливо й терпляче усміхнулася.
— Так, але тепер вона їй уже не зашкодить. Але щоб ви знали,— додала вона,— я тим лікарям скажу все, що думаю, їй, судячи з ярличків на коробках, аж троє лікарів його виписували багато років поспіль.
— Дуже непрофесійно,— погодився Страйк.— Ще раз дякую за каву. До побачення!
Він, вихопивши з кишені мобільний, побіг сходами вниз
— Чорт. Чорт!
— Ви не забилися? — закричала медсестра, дивлячись на нього з-за поруччя з комічно перевернутим обличчям.
— Усе добре! Добре! — гукнув Страйк.— Я посковзнувся! Не хвилюйтеся! Чорт, чорт, чорт,— стогнав він пошепки, поки піднімався, тримаючись за балясину, бо боявся опертися на протез.
Він покульгав униз, максимально спираючись на поруччя; проплигав фойє, повиснув на масивних вхідних дверях, вибираючись на ґанок.
Удалині блакитно-синьою вервечкою зникали діти, повертаючись до школи обідати. Страйк постояв, опираючись на теплу цеглу, лаючись і не знаючи, яку шкоду собі заподіяв. Боліло страшенно, шкіра, і так уже запалена, здається, луснула; її пекло під гелевою прокладкою, яка мала захищати куксу, і сама думка про те, щоб пішки йти до метро, була болісна.
Страйк сів на сходинку і викликав таксі, після чого зробив ще кілька дзвінків — Робін, тоді Вордлу, потім до офісу фірми «Лендрі, Мей і Патерсон».
З-за рогу виїхав чорний кеб. Уперше Страйкові подумалося, що ці поважні чорні автівки схожі на мініатюрні катафалки. Він підхопився і покульгав тротуаром, а боліло дедалі дужче.
Частина п'ята
Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи*.
Переклад М. Зерова.
1
— Я собі гадав,— повільно промовив Ерик Вордл, дивлячись на заповіт у поліетиленовому пакеті,— що ти спершу хотів би це показати своєму клієнту.
— Показав би, але він у Раї,— відповів Страйк,— а справа нагальна. Кажу ж тобі, я хочу не допустити ще двох убивств. Вордле, ми тут маємо справу з маніяком.
Він аж пітнів від болю. Сидячи на сонечку біля вікна у «Пір’ї» і спонукаючи поліціянта до дії, Страйк усе думав, що, падаючи зі сходів у будинку Івет Бристоу, міг вивернути коліно чи зламати ту частину кістки, що лишалася в куксі. Він не хотів роздивлятися ногу в кебі, який зараз чекав на нього біля тротуару. Лічильник жер аванс, який видав Страйкові Бристоу, а решти грошей за справу він уже не побачить, бо сьогодні відбудеться арешт — хай тільки Вордл нарешті встане.
— Погоджуюся, це могло б стати мотивом...
— Могло б? — перепитав Страйк.— Могло б? Усього-на-всього десять мільйонів «могли б» стати мотивом? Та чорт забирай...
— ...але мені потрібні докази, які я зможу показати в суді, а ти мені таких не надав.
— Я тобі щойно сказав, де їх шукати! Хіба досі я помилявся? Я тобі казав, що є бісів заповіт, і ось,— Страйк тицьнув пальцем у пакет,— ось він, щоб його, той заповіт. Добувай ордер!
Вордл потер своє красиве обличчя так, ніби у нього болів зуб, і насупився, дивлячись на заповіт.
— Господи Ісусе,— не витримав Страйк,— та скільки ще разів казати? Тенсі Бестиґі була на балконі й чула, як Лендрі сказала, що вже все зробила!..
— Друже, ти тут ступаєш по дуже тонкому льоду,— попередив Вордл.— Захист рубає на капусту тих, хто бреше підозрюваним. Коли Бестиґі дізнається, що ніяких фото немає, він усе заперечуватиме.
— Хай заперечує. Жінка підтвердить. Вона так чи так дозріла, щоб розповісти. Але якщо ти, Вордле, такий тюхтій, що боїшся починати,— сказав Страйк, відчуваючи, як по спині котиться холодний піт, а залишки правої ноги пече вогнем,— і ще хтось, близький до Лендрі, загине, я піду просто до клятої преси. Скажу їм, що розповів тобі все, що знав, що ти мав усі шанси зупинити вбивцю. Зароблю грошей, продавши права на цю історію, а ти за мене перекажеш ці слова Карве-ру. Ось,— він підсунув до Вордла клапоть паперу, на якому нашкрябав кілька шестизначних номерів.— Спробуй спершу оці. А тепер добувай уже ордер.
Він підсунув до Вордла заповіт і зліз із високого дзиґлика. Йти від пабу до таксі було нестерпно. Що більше він тиснув на праву ногу, то сильніший ставав біль.
Робін з першої години дзвонила Страйкові що десять хвилин, але він не брав слухавки. Вона знову подзвонила, коли він піднімався — з величезними складнощами — металевими сходами до офісу, допомагаючи собі руками. Вона почула рингтон на сходах і вибігла з офісу.
— Ось ти де! Я тобі дзвоню й дзвоню, тут купа... Що з тобою?
— Яв нормі,— збрехав Страйк.
— Ні, ти... Що з тобою сталося?
Вона вибігла на сходи йому назустріч. Страйк був білий, пітний і, на думку Робін, вигляд мав такий, ніби його зараз знудить.
— Ти що — п’яний?
— Та не п’яний я! — огризнувся Страйк.— Я... вибач, Робін. Мені дуже боляче. Мені просто треба сісти.
— Що сталося? Дай-но тобі...
— Я сам. Нічого. Я впораюся.
Підтягуючись на руках, він дістався дверей офісу і важко покульгав до старого дивана. Коли він упав на нього всією вагою, Робін, як їй здалося, почула, що всередині щось зламалося. «Треба буде купити новий»,— подумала вона, а потім згадала: «Але ж я йду».
— Що сталося? — спитала вона.
— Впав зі сходів,— відповів Страйк трохи задихано; пальта він так і не зняв.— Як повний лох.
— З яких сходів? Що трапилося?
Притлумлюючи біль, Страйк усміхнувся на її вираз обличчя: водночас і наляканий, і збуджений.
— Робін, я ні з ким не бився. Просто посковзнувся.
— А, розумію. Ти трохи.... трохи блідий. Ти впевнений, що нічого серйозно не пошкодив? Я можу викликати таксі — можливо, тобі треба до лікаря.
— В цьому немає потреби. У нас тут ще є знеболювальне?
Робін принесла йому води й парацетамолу. Страйк випив ліки, витягнув ноги, скривився від болю і спитав:
— А ти що тут робила? Грем Гардакр надіслав тобі фото?
— Так,— відповіла вона і швидко підійшла до монітора.— Ось.
Поводивши й клацнувши мишкою, Робін відкрила фото лейтенанта Джони Аджимена.