Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 29)

— Мабуть, він дуже прудкий.

— Чому це?

— Ви сказали: «Я вибігла з квартири попри Фреді й помчала вниз». Тобто коли ви бігли сказати Дерику про те, що сталося, він уже був у кімнаті?

Запала мить мовчання.

— Саме так,— нарешті погодилася Тенсі, знову розгладжуючи бездоганну зачіску і затуляючи обличчя рукою.

— Тобто він спокійно собі спав, а за лічені секунди уже підскочив і був у вітальні? Бо з того, що ви сказали, виходить, що ви майже водночас і закричали, і побігли?

Ще одна коротесенька пауза.

— Так,— сказала вона.— Ну... тобто не знаю. Гадаю, я кричала... кричала якийсь час, застигнувши на місці — якусь мить... я була в такому шоці... І за цей час Фреді вибіг зі спальні, і я промчала повз нього.

— Ви спинилися сказати йому, що бачили?

— Не пам’ятаю.

Бристоу явно зібрався влізти з непроханими питаннями. Страйк підніс руку, спиняючи його; але Тенсі вмить перемкнулася на інше, рада облишити, як йому здалося, тему свого чоловіка.

— Я все собі думала й думала, як убивця міг потрапити всередину, і надумала, що він увійшов слідом за нею, бо Дерик Вілсон був не на своєму місці, а в туалеті. Я взагалі вважаю, що того Вілсона за таке треба вигнати з роботи к бісовій матері. Як хочете знати мою думку, то він спав собі десь у підсобці. Не знаю, звідки убивця довідався код, але певна, що увійшов він саме за кодом.

— Як гадаєте, ви впізнали б той голос, якби почули його знову? Голос чоловіка, який кричав нагорі?

— Сумніваюся,— зізналася Тенсі.— То був просто собі чоловічий голос. Чий завгодно. Нічого незвичайного в ньому не було. Я потім усе думала — може, то Дафілд? — мовила вона, уважно дивлячись на Страйка,— бо колись раніше я чула, як Дафілд кричить нагорі, на сходах. Вілсон його тоді викинув, бо Дафілд ломився у Лулині двері. Ніколи не розуміла, як дівчина з такою зовнішністю могла обрати такого, як Дафілд,— додала Тенсі між іншим.

— Деякі жінки вважають його привабливим,— погодилася Урсула, виливаючи рештки вина з пляшки собі у келих,— але я нічого такого не бачу. Страшний як казна-що.

— Та в нього навіть,— сказала Тенсі, знову покрутивши діамантову каблучку,— грошей немає.

— Але ви не думаєте, що тієї ночі чули його голос?

— Як я уже казала, то міг бути і його голос,— нетерпляче відповіла вона, злегка знизавши худими плечима.— Але н нього алібі, так? Купа людей бачила, що в ніч, коли вбили Лулу, на Кентигерн-Гарденз і духу його не було. Частину ночі він провів у К’яри Портер, так. Сучка,— додала Тенсі, злегка всміхнувшись.— Спала з хлопцем найкращої подруги.

— А вони спали разом? — спитав Страйк.

— А самі як думаєте? — засміялася Урсула, ніби питання було таке наївне, що й відповіді не потребувало.— Я знаю К’яру Портер, вона була моделлю на благодійному показі мод, в організації якого я брала участь. Вона абсолютно дурноверха, та ще й шльондра.

Принесли каву і фініковий пудинг з карамеллю, який замовив Страйк.

— Вибач, Джоне, але смак на друзів у Лули був препоганий,— сказала Тенсі, відпивши еспресо.— Ця К’яра, ця Бріо-ні Радфорд. Не сказати, щоб то була подруга, але я б її до себе і на гарматний постріл не підпустила.

— Бріоні — це хто? — вдавано зацікавився Страйк, бо пам’ятав, хто це така.

— Візажистка. Бере страшні гроші, а сама просто стерво,— пояснила Урсула.— Я скористалася якось її послугами перед одним з балів Фонду Горбачова, то вона потім усім розпатякала, що...

Раптом Урсула замовкла, відставила вино і схопилася за каву. Страйк, якого, попри незначущість цієї інформації для справи, зацікавило, що ж там і кому розпатякала Бріоні, почав говорити, але Тенсі голосно його перебила.

— Ой, там ще була та кошмарна дівка, яку Лула привозила до себе, пам’ятаєш, Джоне?

Вона знову зверталася до Бристоу, але той ніби не реагував.

— Ну пам’ятаєш, ота кошмарна, з такою страшною шкірою дівчина, яку вона з собою подеколи тягала. Якась бомжиха. Ну, тобто вона реально смерділа. Якщо вона заходила в ліфт, то після неї лишався запах. Лула її ще в басейн водила. Хіба чорні уміють плавати?

Бристоу швидко моргав, його обличчя порожевіло.

— Бозна навіщо вона була потрібна Лулі,— провадила Тенсі.— Джоне, ти маєш її пам’ятати. Така жирна, обшарпана. На вигляд не дуже нормальна.

— Я не...— пробурмотів Бристоу.

— Ви говорите про Рошель? — спитав Страйк.

— А, так, гадаю, її так звали. Хай там як, вона приходила на похорон,— сказала Тенсі.— Я її помітила. Сиділа у задньому ряду. Але ж ви пам’ятаєте,— додала вона, спрямовуючи на Страйка всю силу своїх темних очей,— що це все не можна записувати? Бо не можна, щоб Фреді дізнався, що я з вами говорила. Не буду я знову мучитися з пресою. Рахунок, будь ласка! — гукнула вона до офіціанта.

Коли рахунок принесли, Тенсі без слів простягнула його Бристоу.

Коли сестри вже збиралися йти, відкидаючи сяйливе каштанове волосся за спину і надягаючи дорогі куртки, двері ресторану відчинилися, й увійшов високий худий чоловік при костюмі, років шістдесятьох на вигляд, роззирнувся і рушив просто до їхнього столика. Срібне волосся, прикметна зовнішність, бездоганний стиль — і холод у блакитних очах. Його хода була стрімка, цілеспрямована.

— Оце так сюрприз,— промовив він, стаючи між стільцями жінок. Ані вони, ані Бристоу не бачили, як він підходив, і всі, крім Страйка, при його появі виказали подив і навіть незадоволення, коли не більше. На мить Тенсі й Урсула завмерли, причому остання не встигла до кінця витягнути з сумочки темні окуляри.

Першою оговталася Тенсі.

— Кипріян,— мовила вона, підставляючи обличчя для поцілунку.— Що за приємний сюрприз!

— Урсуло, люба, ти ж наче на шопінг збиралася? — зронив Кипріян, не зводячи очей з дружини і водночас буденно цілуючи Тенсі в обидві щоки.

— Ми вирішили попоїсти, Кипе,— озвалася Урсула й почервоніла. Страйк відчув, що назрівають неприємності.

Літній чоловік окинув оком Страйка, далі його погляд зупинився на Бристоу.

— Тенсі, твоїм розлученням наче займається Тоні? — спитав він.

— Саме таке,— відповіла Тенсі.— Кипе, це не ділова зустріч. Ми просто спілкуємося.

Кипріян холодно всміхнувся.

— Дайте-но я вас проводжу, любі мої,— сказав він.

Недбало попрощавшись із Бристоу, а до Страйка і слова не сказавши, дві сестри дозволили Урсулиному чоловікові вивести їх з ресторану. Коли за трійцею зачинилися двері, Страйк спитав у Бристоу:

— Що то було?

— То був Кипріян,— пояснив Бристоу. Він крутив у руках рахунок і кредитку і мав стривожений вигляд.— Кипріян Мей. Урсулин чоловік. Старший партнер у фірмі. Йому не сподобається, що Тенсі з вами розмовляла. Не знаю, як він дізнався, де ми. Мабуть, витягнув це з Елісон.

— Чому йому не сподобається, що вона зі мною розмовляла?

— Тенсі — його своячка,— пояснив Бристоу, надяга-ючи пальто.— Він не хоче, щоб вона знову робила з себе посміховисько — як він уважає. Мені, мабуть, конкретно влетить за те, що умовив її поговорити з вами. Гадаю, що просто зараз він телефонує моєму дядькові, щоб поскаржитися.

Страйк помітив, що у Бристоу трусяться руки.

Юрист поїхав на таксі, яке йому замовив метрдотель. Страйк пішов з «Кіпріані» пішки, розпускаючи дорогою краватку, такий задуманий, що з цієї задумливості його висмикнув лише гучний сигнал машини, яка мало не наїхала на нього, коли він перетинав Гросвенор-стріт.

Отримавши це цілюще нагадування про небезпеку, що чигає на вулиці, Страйк випірнув з потоку пішоходів і підійшов до білої стіни, яка належала червонодверному спа-салону Елізабет Арден, притулився до неї, запалив цигарку і витягнув мобільний. Трохи послухавши і прокрутивши запис уперед, він знайшов ту частину свідчень Тенсі, де вона говорить про хвилини, що безпосередньо передували падінню Лули Лендрі за її вікном.

...до спальні, коли почула крики. Вона — Лула — кричала: «Запізно, я вже це зробила». А тоді долинув чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він їі скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він чітко розчув, як тихо дзенькнув, опускаючись на стіл, келих Бристоу. Страйк перемотав і знову послухав.

...чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він її скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він пригадав, як Тенсі копіювала, як Лендрі вимахувала руками, пригадав жах на її застиглому обличчі. Поклавши мобільний до кишені, Страйк дістав записника і почав робити нотатки для себе.

Страйк спілкувався з незчисленною кількістю брехунів; він їх відчував на нюх і точно знав, що Тенсі належить до їхньої породи. Зі своєї квартири вона не могла чути того, що буцімто чула: поліція довела, що це неможливо. Та попри Страйкові сподівання, попри те, що всі почуті ним досі свідчення вказували на те, що Лула Лендрі вкоротила собі віку, він несподівано для себе упевнився, що Тенсі Бестиґі дійсно вірить, що перед падінням Лендрі чула сварку. З усього, що вона казала, лише ця частина звучала правдиво, і правдивість ця яскраво сяяла серед фальші, якою Тенсі її оздобила.

Страйк відштовхнувся від стіни і пішов по Гросвенор-стріт на схід, звертаючи мимолітну увагу на машини, але в голові прокручуючи вираз обличчя Тенсі, її тон, її жести, коли вона говорила про останні миті життя Лули Лендрі.

Чому в головному вона казала правду, але оточила цю правду брехнею, яку так легко викрити? Чому брехала про те, чим займалася в ту мить, коли почула крики з квартири Лендрі? Страйк пригадав Адлера: «У брехні не було б сенсу, якби правда не вважалася небезпечною». Сьогодні Тенсі прийшла заради останньої спроби бодай когось переконати — і водночас нагодувати брехнею, у яку вона вперто загортала свої свідчення.