Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 31)

Були ще свідчення, які підтверджували сказане Дафілдом: одні дала жінка, яка, за її словами, бачила, як Дафілд піднімався до свого дилера, другі дав сам дилер — Вікліф. Страйк пригадав, як Вордл висловив думку, що Вікліф заради Дафілда ладен брехати. Жінці з нижнього поверху могли заплатити за її слова. Інші свідки, які бачили, як Дафілд блукав лондонськими вулицями, чесно казали, що бачили чоловіка у масці вовка.

Страйк закурив цигарку і ще раз перечитав свідчення Дафілда. То був чоловік з шаленим норовом, який сам зізнавався, що намагався втримати Лулу у клубі силою. Синці на її плечах майже напевно були від його рук. Та якщо він дійсно прийняв героїн у Вікліфа, то, як знав Страйк, шанси, що Дафілд був у стані пробратися в будинок номер вісімнадцять на Кентигерн-Гарденз, були майже нульові. Страйк знався на поведінці героїнозалежних; в останньому сквоті, де жила його мати, він на них удосталь надивився. Наркотик перетворював своїх рабів на пасивних, сумирних істот; повна протилежність галасливим, агресивним алкоголікам чи нервовим, схильним до параної кокаїністам. Страйкові зустрічалися любителі речовин усіх штибів — як в армії, так і поза нею. Романтизація Дафілдової залежності у пресі викликала у нього огиду. Ніяких чарів у героїні не було. Страйкова мама померла на брудному матраці в кутку, і цілих шість годин ніхто не розумів, що вона мертва.

Страйк підвівся, перетнув кімнату і відчинив темне задощене вікно; бамкання басів з кафе «12 тактів» унизу стало ще гучнішим. Продовжуючи курити, Страйк дивився на Чаринг-Кросс-роуд, що блимала фарами й калюжами; п’ятничні гультяї дибали повз Денмарк-стріт; хиталися парасолі, над гулом машин підносився сміх. Коли, подумав Страйк, йому наступного разу вдасться випити пива з друзями у п’ятничний вечір? Це поняття було ніби з іншого світу, з життя, до якого годі повернутися. Дивний лімб, що в ньому він жив, спілкуючись хіба що з Робін, не міг тривати вічно, але Страйк досі не відчував готовності повернутися до нормального соціального життя. Він утратив армію, Шарлотту, півноги і відчував глибоку потребу звикнути до чоловіка, на якого перетворився, перш ніж зможе виставляти себе напоказ, щоб інші дивувалися й жаліли його. Жовтогарячий недопалок полетів на темну вулицю і погас у калюжі; Страйк відштовхнувся від підвіконня, повернувся за стіл і рішуче підтягнув до себе папку.

Зі свідчень Дерика Вілсона нічого нового він не дізнався. Жодних згадок про Коловас-Джонса чи таємничий блакитний папірець у папці не було. Далі Страйк не без цікавості прочитав свідчення двох жінок, з якими Лула провела свій останній день,— К’яри Портер і Бріоні Радфорд.

Візажистка згадувала, що Лула була весела і нетерпляче очікувала на скорий приїзд Дібі Макка. Але Портер зазначала, що Лула була «не схожа на себе», здавалася «тихою та стривоженою», проте відмовлялася говорити про те, що її непокоїло. Зі свідчень Портер Страйк довідався цікаву деталь, про яку раніше ніхто при ньому не згадував. Модель запевняла, що того дня Лендрі обмовилася про своє бажання відписати «все» своєму братові. Контекст був незрозумілий, однак лишалося виразне відчуття, що дівчина думала про смерть.

Чому, подумав Страйк, його клієнт не сказав, що сестра висловлювала намір усе йому залишити? Звісно ж, Бристоу уже мав трастовий фонд. Можливо, отримання додаткових великих статків не здавалося йому таким важливим, як Страйкові, який зроду й одного пенні не успадкував.

Позіхаючи, Страйк запалив ще одну цигарку, щоб не заснути, і почав читати свідчення Лулиної матері. За її власним зізнанням, після операції леді Івет Бристоу була сонна й хвора, але наполягала на тому, що донька, коли вранці заходила неї, здавалася «абсолютно щасливою» і лише висловлювала занепокоєння станом матері й перспективами одужання. Можливо, винна була пряма неемоційна проза поліційного звіту, але у Страйка від свідчень леді Бристоу лишилося враження цілеспрямованого заперечення реальності. Тільки вона наполягала на тому, що смерть Лули була нещасним випадком, що дівчина просто випадково посковзнулася на балконі; у ту ніч, казала леді Бристоу, намерзло багато криги.

Страйк побіжно переглянув свідчення Бристоу, які підтвердили все, що Страйк чув від нього особисто, і перейшов до свідчень Тоні Лендрі — дядька Джона й Лули. Він відвідував леді Івет Бристоу в той сам час, що й Лула, напередодні смерті останньої, і запевняв, що небога поводилася «нормально». Потім Лендрі поїхав до Оксфорда на конференцію, присвячену міжнародним аспектам сімейного права, і лишився ночувати у готелі «Малмезон». Після уточнення місцеперебування йшло щось незрозуміле про якісь телефонні дзвінки. Щоб розібратися, Страйк зазирнув у роздруківку дзвінків.

Протягом тижня, що передував її смерті, Лула майже не користувалася домашнім телефоном і взагалі не торкалася його напередодні падіння. Але з мобільного в останній день життя вона зробила аж шістдесят шість дзвінків. Спершу о 9:15 ранку вона телефонувала Евану Дафілду; потім о 9:35 — К’ярі Портер. Далі кількагодинна перерва, протягом якої вона ні з ким не говорила по мобільному, а потім, о 13:21, почався шквал дзвінків на два номери — Лула набирала їх майже по черзі. Перший номер належав Дафілду; другий, згідно з малорозбірливою позначкою поруч з його першою згадкою,— Тоні Лендрі. Знову і знову Лула набирала двох чоловіків. Раз у раз траплялися перерви хвилин по двадцять, коли вона не дзвонила нікому; потім вона дзвонила знову, натискаючи, понад сумнів, кнопку повторного набору. Як виснував Страйк, це гарячкове дзвоніння почалося тоді, коли в товаристві Бріоні Радфорд і К’яри Портер Лула повернулася до своєї квартири, хоча жодна з жінок не згадувала у свідченнях про її численні дзвінки.

Страйк повернувся до свідчень Тоні Лендрі, але вони не пролили світла на причини, через які племінниці так нетерпеливилося з ним зв’язатися. Перебуваючи на конференції, він вимкнув звук на мобільному і лише набагато пізніше виявив, що вдень небога багато разів набирала його. Тоні Лендрі гадки не мав, чому вона це робила, і не передзвонив, пояснивши, що на той час, коли він побачив, що вона дзвонила, Лула вже припинила це робити і, мабуть — тут здогад був правильний — була десь у нічному клубі.

Страйк уже позіхав що кілька хвилин; подумав, що треба зварити собі кави, але не мав на це сили. Мріючи про ліжко, але корячись звичці доводити справу до кінця, від звернувся до записів журналу охорони, де було зафіксовано, хто заходив до будинку номер 18 і виходив з нього напередодні смерті Лули Лендрі. Ретельне вивчення підписів та ініціалів виявило, що до записів Вілсон ставився не так ретельно, як, мабуть, сподівалося його керівництво. Як Вілсон уже казав Страйку, переміщення мешканців будинку не фіксувалися, тож про те, коли заходили й виходили Лендрі й Бестиґі, у журналі не було нічого. Перший запис Вілсон зробив о 9:10, коли прийшов листоноша; далі о 9:22 мала місце «доставка від флориста для кв. 2»; нарешті, о 9:50, «налашт. сигнал.». Коли саме пішов працівник, що перевіряв сигналізацію, вказано не було.

А так це був (як і казав Вілсон) спокійний день. У 12:50 приїхала К’яра Портер; о 13:20 — Бріоні Радфорд. Від’їзд Радфорд, завірений її власним підписом, було записано о 16:40, далі Вілсон додав запис про приїзд бенкетного сервісу до Бестиґі о 19:00, вихід К’яри з Лулою о 19:15 і від’їзд представників сервісу о 21:15.

Страйк засмутився через те, що поліція зняла копію лише сторінки, присвяченої дню безпосередньо перед смертю Лендрі, бо сподівався знайти десь на сторінках журналу прізвище невловимої Рошель.

Близько опівночі Страйк звернувся до поліційного звіту про те, що було знайдено на ноутбуці Лендрі. Шукали, вочевидь, головно листи, з яких можна було зробити висновки про суїцидальні настрої, і успішними ці пошуки не назвеш. Страйк проглянув листи, які протягом останнім двох тижнів життя відсилала й отримувала Лендрі.

Дивно, але факт: через незчисленні фотографії, які закарбували потойбічну Лулину красу, Страйкові було не простіше, а важче повірити у те, що Лендрі дійсно існувала. Повсюдність її обличчя робила її ніби абстрактнішою, якоюсь узагальненою, хай навіть саме обличчя було позначене унікальною вродою.

Але нині з сухих чорних рядків на папері, з так-сяк сформульованих повідомлень, густо пересипаних незрозумілими сторонньому жартами та прізвиськами, у темряві офісу перед ним постав привид мертвої дівчини. Її листи дали Страйкові те, чого не змогла дати сила-силенна фото: відчуття — десь у нутрі, не в голові,— що на засніженій лондонській вулиці розбилася на смерть реальна, жива людина, яка уміла сміятися і плакати. На аркушах, видобутих з папки, Страйк сподівався ухопити примарну тінь убивці, а натомість з них з’явився привид Лули, який дивився на нього з-поміж уламків перерваного життя, як це іноді роблять жертви жорстоких злочинів.

Тепер він бачив, чому Джон Бристоу не вірив, що його сестра могла думати про смерть. Дівчина, яка друкувала ці слова, видавалася приязною подругою, компанійською, імпульсивною, заклопотаною справами, які були їй до душі; захопленою своєю роботою, у захваті — як і казав Бристоу — від перспективи поїхати до Марокко.