Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 22)
— Ви журналіст?
— Ні, я знайомий знайомого.
— Тоді ви мусите знати, як її точно звати, ні?
— Рейчел? Ракель? Щось таке.
У кіоску за спиною недовірливої жінки з’явився лисуватий чоловік.
— Я приватний детектив,— пояснив Страйк, підвищуючи голос, і лисий роззирнувся з зацікавленим виглядом.— Ось моя картка. Мене найняв брат Лули Лендрі, й мені треба поговорити з...
— А, то ти Рошель шукаєш? — спитав лисий, підходячи до ґрат.— Ні, друже, її тут нема. Виїхала.
Його колега, явно не дуже задоволена готовністю лисого говорити зі Страйком, звільнила місце і зникла з очей.
— І давно вона виїхала?
— Та вже кілька тижнів. Та ні, кілька місяців.
— Не знаєте, куди вона поїхала?
— Гадки не маю, друже. Мабуть, знову живе на вулиці. Вона кілька разів отак поверталася і зникала. Непроста дівчина. З головою не все гаразд. Каріанна, мабуть, щось знає. Зажди-но. Каріанно! Агов! Каріанно!
Зморена дівчина з розбитою губою зайшла з сонця в приміщення і примружила очі.
— Шо?
— Рошель не бачила?
— На біса мені бачитися з тією кінченою сукою?
— Тобто не бачила її? — спитав лисий.
— Нє. Курити є?
Страйк пригостив її цигаркою; дівчина заклала її за вухо.
— Десь тут має вештатися. Жанін каже, бачила її,— розповіла Каріанна.— Рошель щось таке верзла, ніби квартиру має чи шо. Сука брехлива. Ніби Лула Лендрі все лишила їй. Нє! А нащо тобі та Рошель? — поцікавилася Каріанна у Страйка, і зрозуміло було, що їй кортить знати, чи не дають тут грошей і чи не заплатять їй замість Рошель.
— Хочу поставити кілька питань.
— Про шо?
— Про Лулу Лендрі.
— О,— промовила Каріанна, і в її жадібних очах з’явився вогник.— Не такі вони вже були й великі подруги. Не треба вірити всьому, шо каже Рошель, то брехлива сучара.
— А про що вона брехала? — поцікавився Страйк.
— Та про все. Зуб даю, вона вкрала половину тих речей, шо Лула їй типу купила.
— Та ну, Каріанно,— м’яко заперечив лисий.— Вони були подруги,— сказав він до Страйка.— Лендрі часто приїздила по неї на машині. Через це,— він глянув на Каріанну,— виникли певні образи.
— Я не ображалася,— огризнулася Каріанна.— Я вважала ту Лендрі просто вискочкою. Та сучка навіть гарна не була.
— Рошель казала, що має тітку в Кілбурні,— зазначив лисий.
— Вони постійно сварилися,— додала дівчина.
— Ви знаєте ім’я чи адресу тієї тітки? — спитав Страйк, але обоє похитали головами.— А яке у Рошель прізвище?
— Я не знаю. А ти, Каріанно? Ми тут багатьох знаємо лише на ім’я,— пояснив Страйкові лисий.
Більше з них нічого не вдалося витягнути. Останнього разу Рошель була у притулку понад два місяці тому. Лисий знав, що вона колись відвідувала клініку Святого Фоми, але чи ходить туди зараз — не знав.
— Вона мала психічні напади. Приймала купу ліків.
— Срати вона хотіла, коли Лула померла,— раптом сказала Каріанна.— Їй те було до дупи.
Чоловіки глянули на неї. Каріанна знизала плечима з виглядом людини, яка просто повідомила неприємну істину.
— Слухайте, якщо Рошель раптом з’явиться, дасте їй мої контакти і попросите подзвонити?
Страйк дав обом по візитівці, й обоє зацікавлено втупилися у картки.
Зайнявши отак їхню увагу, Страйк вихопив з-під ґрат примірник «Ньюс оф зе ворлд», який читала жінка з жуйкою, і заховав під пахву. Тоді бадьоро попрощався з обома і пішов.
Стояла тепла весняна днина. Страйк енергійно прямував у бік мосту Гаммерсміт, чий сіро-зелений колір і химерні оздоби мальовничо мінилися під сонцем. Уздовж протилежного берега Темзи чимчикував самотній лебідь. Офіси й крамниці ніби лишилися десь за сотні миль звідси. Звернувши праворуч, Страйк пішов тротуаром між річковою огорожею і рядами невисоких будинків, подеколи оздоблених балконами чи заростями гліцинії.
У «Синьому якорі» Страйк купив собі пінту пива й сів надворі на дерев’яну лаву, лицем до річки і спиною до синьо-білого фасаду. Запаливши цигарку, він розгорнув газету на четвертій сторінці й виявив кольорове фото Евана Дафілда (похилена голова, букет білих квітів у руках, чорне пальто розмаялося на вітрі) й заголовок: «ДАФІЛД ВІДВІДУЄ ЛУЛИНУ МАМУ НА СМЕРТНОМУ ЛОЖІ».
Стаття була ні про що — просто трохи розширений текст заголовка. Підведені очі, розвіяне вітром пальто, ніби не від світу сього вираз обличчя — в такому самому вигляді Дафілд ходив на похорон своєї покійної дівчини. У статті його називали «проблемний актор і музикант Еван Дафілд».
У кишені завібрував мобільний; витягнувши його, Страйк виявив текстове повідомлення з невідомого номера.
Широко всміхнувшись, Страйк заховав телефон назад
10
Робін хиталася в такт з рештою пасажирів у забитому поїзді метро на лінії «Бейкерлоо». Обличчя у всіх були скорботні й напружені, як і личить у понеділок уранці. В кишені задзижчав телефон, і Робін не без труднощів видобула його, неприємно упершись ліктем у котрусь із ділянок дряблого тіла свого сусіди — чоловіка при костюмі та з галітозом. Побачивши, що повідомлення від Страйка, вона відчула захват — майже такий самий, як коли вчора натрапила у газеті на новину про Дафілда. Відкривши повідомлення, вона прочитала:
Робін не стала ховати телефон у кишеню і так і тримала його в руці, поки поїзд торохкотів темними тунелями, а вона намагалася не вдихати сморід з рота дряблого чоловіка. Настрій зіпсувався. Вчора вони з Метью вечеряли в товаристві двох університетських друзів Метью в його улюбленому гаст-ропабі — у «Вітряку-на-Коммоні». Коли Робін побачила фото Евана Дафілда у розгорнутій газеті на сусідньому столику, то, мало не задихнувшись, вибачилася і просто посеред чергової оповіді Метью вийшла, щоб написати Страйкові повідомлення.
Метью потім дорікав їй за погані манери, а надто за те, що вона не пояснила, нащо виходить,— тільки б зберегти оту свою сміховинну таємницю.
Робін міцно вхопилася за поруччя, адже поїзд почав сповільнюватися, і сусіда навалився на неї. Вона почувалася безглуздо і злилася на обох чоловіків — а надто на детектива, який, здавалося, геть не зацікавився незвичною поведінкою колишнього бойфренда Лули Лендрі.
Поки Робін дійшла до офісу через звичний розгардіяш на Денмарк-стріт, поки видобула з-за бачка ключ і поки знову отримала відмову від зверхньої секретарки в офісі Фреді Бестиґі, настрій у неї геть спаскудився.
Страйк у цей час проходив повз місце, де трапилася одна з найромантичніших митей у житті Робін, хоч сам і гадки про те не мав. Сьогодні вранці під п’єдесталом статуї Ерота товпилися італійські підлітки, а Страйк прямував у бік собору Святого Якова — на Ґласгаус-стріт.
Вхід до «Казарми», нічного клубу, який настільки сподобався Дібі Макку, що він там провів аж три години, щойно зійшовши з літака з Лос-Анджелеса, був неподалік площі Пікадиллі. Фасад бетонний, ніби у промислової будівлі, назва лискучими чорними літерами написана вертикально. Клуб займав чотири поверхи. Як і очікував Страйк, над входом розміщувалися камери спостереження, кут огляду яких охоплював майже всю вулицю. Страйк обійшов будівлю, відзначаючи наявність пожежних виходів, і склав собі приблизний план прилеглих територій клубу.
Вчора ввечері, після другої тривалої сесії в інтернеті, Страйк склав повне враження щодо публічно висловленої цікавості Дібі Макка до Лули Лендрі. Репер згадував модель у текстах трьох треків на двох окремих альбомах; згадував про неї і в інтерв’ю — як про ідеальну жінку і рідну душу. Важко було визначити, наскільки серйозно Макк відпускав ті коментарі; з прочитаних інтерв’ю Страйк зробив висновок, що тут слід брати до уваги і Макків специфічний гумор — обачний і двозначний; і ту повагу на межі з острахом, яку Макк вселяв у мало не в усіх, хто брав у нього інтерв’ю.
Колишній бандит, який у рідному Лос-Анджелесі сидів за зброю і наркотики, нині Макк став мультимільйонером і не тільки зробив кар’єру в музиці, а й володів кількома прибутковими бізнесами. Без сумніву, преса була «у захваті» (як висловилася Робін), коли просочилися новини, що студія звукозапису зняла Маккові помешкання просто під Лулиною квартирою. Ходило чимало шалених теорій про те, що станеться, коли Дібі Макк опиниться по сусідству з жінкою своєї мрії, і як цей новий скандальний штрих вплине на буремні стосунки Лендрі й Дафілда. Статті ні про що рясніли явно облудними коментарями «друзів» обох фігурантів: «Він уже дзвонив їй і запросив на вечерю», «Вона влаштовує для нього невелику вечірку на честь прибуття до Лондона». Ці фантазії майже заглушили хор обурених виступів різноманітних колумністів, які вважали, що двічі засудженого Макка, чия музика — за їхніми словами — уславлювала його кримінальне минуле, не слід пускати до країни.
Вирішивши, що більше нічого корисного на вулицях навколо «Казарми» не побачить, Страйк пішки рушив далі, занотовуючи розташування подвійних жовтих ліній, де машинам можна підбирати і висаджувати пасажирів, паркувальні обмеження у п’ятницю й наявність камер спостереження на навколишніх будинках. Завершивши нотатки, Страйк вирішив, що заслужив на чашку чаю і сандвіч з шинкою, якими і поласував у невеличкій кав’ярні, читаючи покинутий кимсь примірник «Дейлі мейл».