Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 21)
Була перша ночі. Страйк уже майже не сприймав постійного притишеного гупання бас-гітари на два поверхи нижче й рипіння і шурхотіння з мансарди над головою, де менеджер пабу насолоджувався розкішшю регулярного душу й домашньої їжі.
Втомлений, та поки що не готовий залізти у спальник, Страйк продовжив копатися в інтернеті й добув домашню адресу Ґі Соме, відзначивши, що той мешкає неподалік Кентигерн-Гарденз. А потім набрав у рядку адреси «www.arrse.co.uk», мов чоловік, що після робочої зміни автоматично іде в улюблений паб.
На форум армійських пліток Страйк не заходив, відколи Шарлотта кілька місяців тому заскочила його за читанням
цього сайту і повелася так, як інша жінка могла б зреагувати, застукавши свого партнера за переглядом порно. Вибухнув скандал, бо вона вирішила, що він тягнеться до старого життя, адже нове його не задовольняє.
Сайт віддзеркалював армійську ментальність в усій своїй красі, ще й записану мовою, якою Страйк чудово володів. Тут були акроніми, які він знав напам’ять; жарти, яких не зрозуміли б чужі; всі проблеми життя на службі — від скарг батька, чийого сина цькують у школі на Кіпрі, до зловживань з боку прем’єр-міністра, відзначених у доповіді Чилкота. Страйк читав допис по допису, іноді пирхав, потішений, але розумів, що таким чином послаблює свій спротив привидові, який знову почав дихати в потилицю.
То був його рідний світ — світ, де Страйк почувався щасливим. Попри незручності й труднощі армійського життя, попри те, що на службі він втратив півноги, Страйк не жалкував про жоден день, проведений в армії. І все одно, навіть перебуваючи серед цих людей, він не був одним з них. Він був представником військової поліції: спершу «мавпеням», потім «костюмом», але і так, і так людиною, яку простий військовий боїться і зневажає.
Страйк востаннє хрюкнув зо сміху, а потім різко закрив сайт і вимкнув комп’ютер. Він був такий утомлений, що процес знімання протезу забрав удвічі більше часу, ніж зазвичай.
9
Недільного ранку, дуже погожого, Страйк пішов до Студентської спілки помитися. І знову, розпроставши плечі та скрививши сердиту гримасу, яка дуже пасувала до рис його обличчя, він набув достатньо загрозливого вигляду, щоб його не зупинили на вході. Він повештався біля роздягалень, чекаючи на мить спокою, щоб не митися на очах у студентів, бо така визначна риса, як протез, легко закарбувалася б у когось у пам’яті.
Помившись і поголившись, Страйк на метро доїхав до «Гаммерсміт-Бродвею», насолоджуючись несмілим сонячним промінням, що блимало крізь скляний дах торгівельного центру, через який він піднявся на вулицю. Далекі крамниці на Кінг-стріт повнилися людьми, мов у суботу. Тут був метушливий, бездушний торгівельний центр, але Страйк знав, що за десять хвилин опиниться у сонній, майже сільській місцевості на березі Темзи.
Він ішов під гуркіт машин і згадував недільні дні у Корнволлі свого дитинства, коли зачинялося все, крім церкви та пляжу. За тих часів неділя була особливим днем; насичена відлуннями й шепотами тиша, негучний дзвін порцеляни і запах м’ясної підливки, телевізор, нудніший за порожні торгові вулиці, й ненастанне шурхотіння хвиль на пляжі, де вони з Люсі по щиколотки забігали
Мама колись сказала йому: «Якщо Джоан права і на мене чекає пекло, там буде вічна неділя у клятому Сент-Мосі».
Ідучи від торгівельного центру в бік Темзи, Страйк набрав свого клієнта.
— Джон Бристоу? Вибачте, що турбую у вихідний, Джоне...
— Корморан? — перепитав Бристоу, одразу сприязнівши.— Все гаразд, все абсолютно гаразд! Як усе пройшло з Вілсоном?
— Дуже добре, дуже корисно, дякую. Я хотів спитати, чи не допоможете ви мені знайти Лулину подружку. Це дівчина, з якою вона познайомилася на лікуванні. Її ім’я починається з літери «р» — щось на взір Рейчел чи Ракель,— і коли Лула померла, вона жила у притулку Святого Ельма. Не пригадуєте?
На мить запала тиша. Коли Бристоу знову заговорив, у його голосі звучало розчарування на межі з роздратуванням.
— Нащо вам вона? Тенсі чітко сказала, що голос, який вона чула з Лулиної квартири, був чоловічий.
— Мене ця дівчина цікавить не як підозрювана, а як свідок. Лула мала з нею зустрітися у крамниці «Вашті» одразу після того, як з’їздила до матері.
— Так, знаю — з розслідування. Я просто... ну, вам видніше, звісно, але я просто не розумію, як вона може знати щось про події тієї ночі. Слухайте, заждіть хвильку, Корморане... я тут у матері, тут ще люди... зараз знайду тихіше місце для розмови...
До Страйка долинули кроки, притишені вибачення, й у слухавці знову почувся голос Бристоу.
— Вибачте, не хотів усього цього казати при медсестрі. Власне, коли ви подзвонили, я був подумав, що то черговий охочий розпитати мене про Дафілда. Мені всі знайомі через нього телефонують.
— А що з ним?
— Видно, що ви не читаєте «Ньюс оф зе ворлд». Там ціла стаття, з фотографіями: вчора Дафілд ні сіло ні впало прийшов до моєї матері. Під будинком зібралися фотографи; з того було багато незручностей, сусіди обурилися. Я був у місті з Елісон, а то я б його нізащо не впустив.
— Чого йому було треба?
— Слушне питання. Тоні, мій дядько, гадає, що гроші — але Тоні в принципі вважає, що всі люди полюють на гроші; добре, що довіреність у мене, тож ловити йому не було чого. Бозна, нащо він прийшов. Добре принаймні, що мама його не впізнала. Їй дають сильне знеболювальне.
— А звідки преса дізналася про його візит?
— Це питання,— озвався Бристоу,— ще краще. Тоні гадає, що він сам їм подзвонив.
— Як ваша мама?
— Погано, зовсім погано. Кажуть, вона може протриматися ще кілька тижнів, а може... все може статися щомиті.
— Дуже прикро це чути,— мовив Страйк. Підвищив голос, проходячи під розв’язкою, по якій гуркотіли машини.— Отже, якщо ви раптом знаєте, як звати ту Лулину подругу...
— Боюся, що й досі не розумію вашої цікавості до неї.
— Лула змусила цю дівчину приїхати до Ноттинг-Гіллу аж з Гаммерсміту, провела з нею п’ятнадцять хвилин і пішла геть. Чому не лишилася? Навіщо їм була така коротка зустріч? Усе незвичне, що сталося незадовго до раптової смерті, може мати значення.
— Розумію,— відповів Бристоу після недовгого вагання.— Але... власне, така поведінка не була для Лули незвичною. Я вже вам казав — вона бувала дещо... дещо егоїстична. В її дусі вирішити, що коротка зустріч подругу цілком задовольнить. Вона часто виявляла щодо людей отакий мимолітний ентузіазм, а тоді кидала їх.
Його розчарування напрямом, у якому Страйк повів розслідування, було настільки очевидне, що детектив вирішив — час обережно натякнути, що величезні гроші за роботу клієнт платить недарма.
— Фантастично! — Бристоу, здавалося, це вразило.— Яка швидка робота!
— Ну, я маю деякі зв’язки у Лондонській поліції.
— Отже, у вас будуть відповіді стосовно Бігуна! Ви читали мої нотатки?
— Так, дуже корисні,— відповів Страйк.
— А я тут намагаюся домовитися про обід з Тенсі Бестиґі цього тижня, щоб ви могли з нею познайомитися і з перших вуст почути її свідчення. Я зателефоную вашій секретарці, гаразд?
— Чудово.
Секретарка, для якої він не мав роботи і яку не міг собі дозволити, подумав Страйк, усе-таки допомагала створити враження професійності.
Притулок Святого Ельма для безхатніх знайшовся просто за гуркітливою бетонною розв’язкою. Негарний, незграбний сучасник мейферського Лулиного будинку — будівля червоної цегли з простим і пошарпаним білим личкуванням; ані кам’яних сходів, ані садка, ані елегантних сусідів — лише обідрані двері, що відчинялися просто на вулицю, облізла фарба на віконницях, загальна занедбаність. Утилітарний сучасний світ змикав навколо будівлі кільце, аж поки вона не опинилася в облозі; вона вибивалася зі свого оточення — за якихось двадцять ярдів проходила розв’язка, і вікна верхніх поверхів дивилися просто на бетонну огорожу і нескінченний потік машин. Великий сріблястий дзвінок і переговірний пристрій вкупі з потворною, обвішаною дротами чорною камерою
Під дверима курила виснажена дівчина з ранкою в кутику вуст, у брудному чоловічому джемпері — її фігурка тонула в ньому. Дівчина спиралася спиною на стіну і порожніми очима споглядала торгівельний центр десь за п’ять хвилин ходи від будинку, а коли Страйк натиснув дзвінок, глянула на нього дуже уважно, ніби прораховуючи його потенціал.
Двері відчинялися просто у маленьке, затхле, брудне фойє, обшите пошарпаною шалівкою. Ліворуч і праворуч виднілися замкнені двері зі скляними вставками, крізь які Страйк розгледів голий коридор і похмуру бічну кімнату з повним столом буклетів, старою дошкою для дартсу і помережаною дірками стіною. Просто попереду виднілася реєстратура, схожа на кіоск із металевими ґратами.
Жінка за столом читала газету і жувала жуйку. Коли Страйк запитав, чи можна поговорити з дівчиною на ім’я, здається, Рейчел, подругою Лули Лендрі, вона глянула на нього з підозрою і без приязні.