Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 19)

— Отже, ти повіз його на Кентигерн-Гарденз, а там поліція і все таке, чи...

— Я вже почув, що сталося, по радіо у машині,— відповів Коловас-Джонс.— І розповів Дібі, коли він сів у машину. Його помічники всі почали кудись дзвонити, розбудили начальство студії, почали домовлятися про інше житло. Йому забронювали номер у «Клариджесі», і я повіз його туди. Додому потрапив лише о п’ятій ранку. Увімкнув новини, дивися про те все по «Скаю». Просто в біса повірити не міг.

— Я все думав, хто міг сказати папараці, які чатували під будинком, що Дібі ще довгенько не буде. Хтось їх повідомив про це, і саме тому вони пішли просто перед Лулиним падінням.

— Що, правда? Не знаю,— відповів Коловас-Джонс.

Він ледь помітно прискорив крок і підійшов до машини раніше за супутників. Відімкнув дверцята.

— Макк мав багато багажу? Його завантажили в твою машину?

— Ні, студія ще за кілька днів відіслала все наперед. Він зійшов з літака тільки з ручною поклажею і десятком охоронців.

— Тобто возив його не тільки ти?

— Всього замовили чотири машини, але сам Дібі їздив зі мною.

— Де ти чекав на нього, поки він був у клубі?

— Просто запаркував машину і чекав у ній,— відповів Коловас-Джонс.— Неподалік Ґласгаус-стріт.

— А інші три машини? Ви разом стояли?

— Друже, у центрі Лондона не знайти чотирьох порожніх паркомісць в одній точці,— мовив Коловас-Джонс.— Гадки не маю, де стояли інші.

Тримаючи дверцята з боку водія відчиненими, він глянув на Вілсона, тоді на Страйка.

— Яке це все взагалі має значення? — спитав він.

— Просто цікаво,— пояснив Страйк,— як воно все влаштовано, коли ти з клієнтами.

— Збіса нудно,— відповів Коловас-Джонс, раптом роздратувавшись,— ось як воно влаштовано. Робота водія — це головно чекати.

— Ти ще маєш ключі від підземного паркінгу, які дала тобі Лула? — спитав Страйк.

— Га? — перепитав Коловас-Джонс, хоча Страйк ладен був заприсягтися, що водій його чудово розчув. Його роздратованість тепер була неприхована і спрямована не лише на Страйка, а й на Вілсона, який, повідомивши про акторство Коловас-Джонса, тільки слухав і мовчав.

— Ти ще маєш...

— Так, я почув. Я досі вожу містера Бестиґі, ага? — відповів Коловас-Джонс.— Так, усе, треба йти. Дерику, побачимося.

Він відкинув недопалок на тротуар і сів у машину.

— Якщо згадаєш ще щось,— мовив Страйк,— скажімо, ім’я подруги, з якою Лула зустрічалася у «Вашті», набереш мене?

Він передав Коловас-Джонсу візитівку. Той саме пристібався й узяв її не дивлячись.

— Чорт, запізнюся.

Вілсон на прощання махнув рукою. Коловас-Джонс грюкнув дверцятами, ревнув мотором і з насупленим обличчям здав заднім ходом.

— Він трохи поведений на зірках,— пояснив Вілсон, ніби вибачаючись за свого молодого приятеля; машина вже від’їжджала.— Обожнює їх возити. Хапається за всі замовлення, де є знаменитості. Він кілька років мріяв знятися у Бестиґі й дуже розлютився, коли йому не дали ту роль.

— А що за роль?

— Наркоторгівця. У якомусь фільмі.

Разом вони рушили у напрямку станції, проминувши зграйку чорних школярок у синіх картатих спідницях. Глянувши на прикрашене намистинами довге волосся однієї з дівчат, Страйк подумав про свою сестру Люсі.

— Бестиґі так і мешкає у вісімнадцятому будинку? — спитав Страйк.

— Авжеж,— відповів Вілсон.

— А хто в інших двох квартирах?

— Другу зараз винаймає якийсь український брокер з дружиною. Третьою цікавився один росіянин, але досі не зробив заявки.

— А не можна,— спитав Страйк, обходячи крихітного чоловічка у каптурі та з бородою, мов у старозавітного пророка, який став у них на дорозі, висолопивши язика,— якось мені потрапити в будинок?

— А, без проблем,— відповів Вілсон по паузі, кинувши погляд Страйкові на ноги.— Тільки набери. Але треба, щоб Бестиґі не було вдома, сам розумієш. Він людина скандальна, а я не хочу втратити роботу.

8

Усвідомлення того, що в понеділок він знову буде в офісі не сам, надало Страйковій самотності у вихідні певної пікантності — вона уже не дратувала, а здавалася приємною. Можна було не ховати розкладачки, не зачиняти дверей між приймальнею і кабінетом; можна було справляти потреби, не думаючи про пристойність. Згидившись штучним цитрусовим запахом освіжувача, Страйк спромігся відчинити вікно у намертво зафарбованій рамі у себе над столом, і свіжий прохолодний вітерець обдмухував затхлі кутки обох тісних кімнат. Не бажаючи слухати альбоми й треки, що могли повернути його до радощів і мук стосунків з Шарлоттою, Страйк увімкнув на повну гучність Тома Вейтса, вклавши диск у маленький плеєр, якого уже не сподівався побачити, але той виявився на дні однієї з коробок, принесених від Шарлотти. Страйк поставив переносний телевізор з лапатою кімнатною антеною; склав ношений одяг у чорний мішок для сміття і відніс у пральню за півмилі від офісу; повернувшись, розвісив сорочки й білизну на мотузці, яку натягнув під стіною у кабінеті, а о третій сів дивитися матч «Арсенал» — «Сперс».

Виконуючи всі ці буденні дії, він відчував присутність привида, який не полишав його протягом перебування у лікарні. Привид чатував у кутках обшарпаного офісу; його шепіт вчувався Страйкові щоразу, коли той не був зосереджений на конкретному завданні. Привид закликав його виміряти глибину власного падіння; усвідомити свій вік, своє каліцтво, розбите особисте життя, статус безхатька. Тридцять п’ять років, шепотів привид, а тобі нема чого пред’явити, крім кількох картонних коробок і величезного боргу. Привид спрямовував його погляд на бляшанки пива у супермаркеті, куди Страйк заходив по свою локшину швидкого приготування; насміхався, коли той прасував сорочки на підлозі. До вечора привид кпинами змусив його відмовитися від правила не курити в офісі, яке Страйк запровадив, ніби досі був у армії, ніби цей дрібний акт самодисципліни міг надати форми й упорядкованості аморфному, катастрофічному сьогоденню. Страйк закурив за столом, складаючи недопалки у дешеву попільничку, яку колись давно «позичив» у барі в Німеччині.

Але робота є, нагадував він собі, оплачувана робота. «Арсенал» побив «Сперс», Страйка це потішило; він вимкнув телевізор і на зло привидові сів за стіл працювати.

Маючи тепер свободу збирати й зберігати дані у будь-який зручний спосіб, Страйк тримався за протоколи «Закону про кримінальне провадження і розслідування». Той факт, що полював він, на його переконання, на витвір хворої уяви Джона Бристоу, ніяк не позначився на ретельності й точності, з якими Страйк розбирав нотатки, зроблені під час розмов з Бристоу, Вілсоном і Коловас-Джонсом.

О шостій, коли він сидів, занурений у роботу, зателефонувала Люсі. Хоча сестра була на два роки молодша за Страйка, вона ніби почувалася старшою. Пригнічена ще замолоду іпотекою, чоловіком-флегматиком, трійцею дітей і обтяжливою роботою, Люсі прагнула відповідальності — так ніби їй ще замало якорів у житті. Страйк завжди підозрював, що Люсі хотіла довести собі й світові повну свою несхожість з їхньою перелітною матінкою, яка тягала дітей по всій країні від школи до школи, від будинку до сквоту, переслідуючи нове захоплення чи нового чоловіка. Люсі була єдиною з вісьмох братів і сестер, з ким Страйк зростав разом; він любив її більше за всіх у своєму житті, й усе одно спілкування у них виходило незадовільне, просякнуте знайомими тривогами й суперечками. Люсі не могла приховати той факт, що брат її бентежить і розчаровує. Ось чому Страйк радше розповів би правду про своє нинішнє становище комусь із приятелів, ніж їй.

— Так, справи йдуть шикарно,— сказав він їй, курячи перед відчиненим вікном і поглядаючи на людей унизу, які ходили від крамниці до крамниці.— Останнім часом роботи удвічі більше.

— Де це ти? Чую машини.

— В офісі. Треба розібрати купу паперів.

— У суботу? А що з цього приводу думає Шарлотта?

— А її немає; поїхала до матері.

— Як ви з нею ладнаєте?

— Пречудово,— збрехав Страйк.

— Точно?

— Аякже. А що там Грег?

Коротко розповівши про чоловікову роботу, сестра знову перейшла в атаку.

— А той Ґіллеспай і далі вимагає заплатити?

— Ні.

— Бо ти знаєш, Ломако...— (Згадка дитячого прізвиська не обіцяла нічого доброго; сестра явно намагалася його розм’якшити).— Я тут трохи покопалася, ти можеш подати заяву у Британський легіон і...

— У Бога й душу, Люсі,— не стримався Страйк.

— Що?

Образа й обурення в її голосі були до болю знайомі; Страйк заплющив очі.

— Мені не треба допомоги з Британського легіону, чуєш, Люсі?

— Ну нащо бути таким гордим...

— Як хлопчики?

— В нормі. Слухай, Ломако, це просто жахливо, що Рокбі через свого юриста тебе отак оббирає, він же тобі й пенні в житті не дав. Міг би й зробити подарунок, ти ж стільки пережив, він тобі стільки завинив...

— Справи йдуть добре, Люсі. Я виплачу позику,— сказав Страйк. На розі вулиці лаялося двоє підлітків — хлопець і дівчина.

— Ти впевнений, що у вас із Шарлоттою все добре? Чому вона поїхала до матері? Вони ж наче ненавидять одна одну.

— У вдалі дні вони цілком ладнають,— відповів Страйк. Дівчина шалено замахала руками, тоді тупнула ногою і пішла геть.