Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 14)

Одразу ж відкрилася стаття з чорно-білим фото у заголовку: чоловіка, знаменитого ось уже чотири десятки років, неможливо було не впізнати. Він мав вузьке арлекінське обличчя і шалені очі, на які так легко малювати карикатури: через легку косоокість ліве око дивилося трішки вбік. Чоловік широко розтулив рота, його обличчям струменів піт, волосся розмаялося — Рокбі кричав у мікрофон.

Джонатан Ленард «Джонні» Рокбі (нар. 1 серпня 1948 року) — вокаліст популярного у 1970-і роки рок-гурту

«The Deadbeats», член Зали слави рок-н-ролу, володар кількох нагород «Греммі»...

Страйк на нього був і близько не схожий, хіба що очі такі ж самі трохи неадекватні — але у Страйка, врешті-решт, то був тимчасовий стан.

Робін прокручувала далі:

...мультиплатиновий альбом «Hold It Back» у 1975 році. Рекордний тур Америкою урвався через облаву наркополіцїі у Лос-Анджелесі й арешт нового гітариста Девіда Kappa, з яким...

А ось розділ «Особисте життя»:

Рокбі був одружений тричі. Перша дружина (1969-1973) — подруга зі школи мистецтв Ширлі Малленз, від якої Рокбі має одну доньку, Меймі. Друга дружина (1975-1979) — модель, актриса й активістка-правозахисниця Карла Астольфі, від якої він має двох доньок — телеведучу Габріеллу Рокбі й дизайнерку прикрас Даніеллу Рокбі. Третя дружина (з 1981 р. по нинішній час) — кінопродюсерка Дженні Трем, від якої Рокбі має двох синів, Едварда й Ала. Також Рокбі має доньку Пруденс Донлеві від актриси Ліндсі Фентроп і сина Корморана від відомої фанатки — суперґрупі сімдесятих років Леди Страйк...

З кабінету за спиною Робін почувся різкий крик. Робін рвучко схопилася на ноги, стілець, трусячись, від’їхав геть.

Крик став ще гучніший і пронизливіший. Робін бігом перетнула приймальню і відчинила двері до кабінету.

Місіс Гук, тепер без жовтогарячого пальта й пурпурового берета, у якомусь квітчастому балахоні до джинсів, гамселила Страйка кулаками у груди, завиваючи, як чайник перед закипанням. Зойк на одній ноті не припинявся — здавалося, якщо жінка зараз не вдихне, то задихнеться.

— Місіс Гук! — скрикнула Робін, хапаючи її ззаду під руки з обвислою шкірою, щоб зняти зі Страйка відповідальність за відсіч жінці. Але місіс Гук виявилася дужчою, ніж можна було виснувати з її вигляду; вона замовкла, щоб ковтнути повітря, але і далі молотила Страйка, тож йому лишилося тільки схопити її за зап’ястки.

Але місіс Гук вивернулася з його слабкої хватки і кинулася до Робін, виючи як собака.

Поплескуючи заплакану жінку по спині, Робін непомітними хитрими маневрами скерувала її до дверей у приймальню.

— Нічого, місіс Гук, нічого,— заспокійливо повторювала вона, садовлячи бідолаху на диван.— Я запарю вам чаю. Нічого.

— Мені дуже прикро, місіс Гук,— сухо сказав Страйк з-за дверей кабінету.— Такі новини завжди нелегко чути.

— Я д-думала, що то Валері,— проскавчала місіс Гук, тримаючись за скуйовджену голову і хитаючись на дивані.— Я д-думала, то Валері, а н-не моя... н-не моя власна сестра.

— Несу чай! — вигукнула нажахана Робін.

Вона вже стояла у дверях з чайником, коли пригадала, що лишила статтю про Джонні Рокбі на моніторі. Дивно буде в такий момент рвонути назад, щоб її згорнути, тож вона швидко вийшла геть, сподіваючись, що Страйк, заклопотаний місіс Гук, не помітить.

Спливло ще сорок хвилин, поки місіс Гук випила другу чашку чаю і виплакалася у половину рулону туалетного паперу, який Робін принесла з убиральні. Зрештою клієнтка пішла, стискаючи папку з компрометуючими світлинами, на яких було вказано, коли й де їх зробили. Вона важко дихала, витираючи очі.

Страйк дочекався, поки вона зникне в кінці вулиці, тоді вийшов, весело наспівуючи, і купив сандвічі собі й Робін, які вони разом і з’їли за її столом. Це був найприязніший жест, який вона від нього дочекалася за цілий тиждень спільної роботи, і Робін була певна, що це лише тому, що він її скоро здихається.

— А знаєте, я сьогодні зустрічаюся з Дериком Вілсо-ном,— мовив Страйк.

— Охоронець з діареєю,— кивнула Робін.— Так.

— Коли я повернуся, вас уже не буде, тож дайте-но я вам підпишу графік. І слухайте, дякую за...— Страйк кивнув на порожній диван.

— О, без проблем. Бідолашна.

— Так. Але принаймні вона має що йому пред’явити. І,— провадив Страйк,— дякую за все, що ви для мене цього тижня зробили.

— Це входить у мої обов’язки,— з легкістю відповіла Робін.

— Якби тільки я міг дозволити собі секретарку... але, гадаю, ви скоро зароблятимете грубі гроші на посаді особистого помічника якогось великого цабе.

Робін чомусь образилася.

— Не такої роботи мені хочеться,— сказала вона.

Запала дещо напружена пауза.

Страйк переживав мить внутрішньої боротьби. Перспектива того, що стіл секретарки спорожніє, не тішила; товариство Робін було приємно необтяжливе, її професіоналізм надихав; але ж це так жалюгідно (і до того ж марнотратно) — платити за товариство, мов якийсь хворий вікторіанський багатій. «Тимчасові рішення» брали хижацьку комісію; таку розкіш, як Робін, він собі дозволити не міг. Той факт, що вона не стала розпитувати його про батька (Страйк-бо помітив на моніторі комп’ютера відкриту на сторінці Джонні Рокбі «Вікіпедію») додало приємного враження про неї, бо це був вияв незвичної стриманості, а саме за цим стандартом він нерідко робив висновки про нових знайомих. Але це не могло змінити суворої практичності ситуації: Робін мусить піти.

Проте відчуття було десь таке, як коли Страйк в одинадцять років упіймав у лісі Тревайлор вужика і довго благав тітку Джоан: «Будь ласка, можна я його залишу... ну будь ласочка...»

— Я, мабуть, піду вже,— сказав Страйк, підписавши їй графік і кинувши обгортку від сандвіча і порожню пляшку з-під води у смітник під столом.— Дякую за все, Робін. Щасти вам у пошуку роботи.

Він узяв пальто і вийшов за скляні двері.

На сходах, точно на тому місці, де він у перший день мало не вбив її, а тоді врятував, Страйк завмер. Інстинкт не дав піти, вчепившись, мов упертий пес.

За спиною грюкнули скляні двері, Страйк розвернувся. Обличчя Робін знову порожевіло.

— Слухайте,— сказала вона.— Ми можемо укласти приватну угоду. Можна відмовитися від «Тимчасових рішень». Платитимете мені напряму.

Страйк завагався.

— Агенції такого не люблять. Вас викинуть з роботи.

— Байдуже, у мене на тому тижні три співбесіди. Якщо ви не проти, коли я ходитиму на них у робочий...

— Та без проблем,— вихопилося у Страйка.

— Ну, тоді я залишуся ще на тиждень-два.

Пауза. Здоровий глузд вступив у коротку запеклу боротьбу з інстинктом і бажанням — і програв.

— Ага... гаразд. Ну, коли так, зателефонуєте ще раз Фреді Бестиґі?

— Так, звісно,— відповіла Робін, ховаючи радість під маскою спокійного професіоналізму.

— Тоді до зустрічі у понеділок вранці.

Уперше Страйк наважився їй усміхнутися. Мабуть, він мав на себе злитися, але у прохолодну днину Страйк вийшов, ні про що не жаліючи. Натомість він відчував дивний приплив оптимізму.

6

Одного разу Страйк спробував полічити всі школи, які відвідував у дитинстві, й нарахував сімнадцять — хоча мав підозру, що зо двійко забув. Він не став включати до переліку короткий період буцімто домашнього навчання, що тривало два місяці, які він прожив з матір’ю і сестрою у сквоті на Атлантик-роуд у Брикстоні. Тодішній материн бойфренд, білий музикант-растафарянин, який сам себе перехрестив Шумбою, вважав, що шкільна система закріплює цінності патріархату й матеріалізму, скверна яких не повинна торкнутися його цивільних пасинка й падчерки. Головний урок, який Страйк виніс із двох місяців домашнього навчання, полягав у тому, що навіть за суто духовних причин вживання марихуани вона робить людину тупою і дратівливою водночас.

Дорогою до кафе, де було призначено зустріч з Дериком Вілсоном, Страйк невідь-навіщо дав гака через Брикстон-Маркет. Рибний запах критих прилавків; строкаті відкриті вітрини супермаркетів, де громадяться незнайомі фрукти й овочі з Африки й Вест-Індії; халяльні м’ясники й перукарні з великими фото рясно оздоблених кісок і локонів, з рядами білих полістиренових голів у перуках, виставлених у вітринах,— усе це повернуло Страйка на двадцять шість років у минуле, у ті місяці, коли він блукав вулицями Брикстона разом з малою сестричкою Люсі, поки сонні мама й Шумба валялися на брудних подушках у сквоті, мляво обговорюючи важливі духовні засади виховання дітей.

Семирічна Люсі мріяла мати коси, як у дівчат з Вест-Індії. Під час довгої поїздки назад до Сент-Моса, яка поклала край їхньому брикстонському життю, Люсі на задньому сидінні «морриса», який належав тітці Джоан і дядькові Теду, висловила бажання мати кіски з намистинами. Страйк пам’ятав, як тітка Джоан спокійно погодилася, що це дуже гарно; у дзеркалі заднього огляду було помітно зморшку в неї між бровами. Джоан старалася — з роками все менш успішно — не ганити перед дітьми їхню матір. Страйк так і не дізнався, у який саме спосіб дядько Тед довідався, де вони мешкають; просто одного дня вони з Люсі повернулися до сквота і побачили, що посеред кімнати стоїть здоровенний материн брат і погрожує розквасити Шумбі носа. За два дні вони з Люсі повернулися до Сент-Моса і до школи, яку з перервами відвідували кілька років, возз’єднуючись із давніми друзями так, ніби й не розставалися, і швидко позбуваючись акцентів, яких задля камуфляжу набували у місцях, куди вивозила їх Леда.