Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 16)

— Та ні,— відповів Вілсон,— радше сердита.

— А далі що було?

— А далі,— провадив Вілсон,— мені довелося піти до вбиральні. В животі щось страшне робилося. Треба було до нужника, що аж край, ну знаєш. Підчепив ту саму заразу, що й Робсон. Він навіть на роботу не вийшов, так мучився животом. Я сам бігав що п’ятнадцять хвилин. Просто без варіантів. Зроду на таке не хворів. Я був у туалеті, коли здійнявся крик. Ні,— виправився він,— спершу я почув «бум!» Таке гучне «бум!» десь удалині. Пізніше я здогадався, що то, мабуть, упало тіло — тобто Лула. А вже потім на сходах почався галас, дедалі гучніший. Я натягаю штани, вискакую у фойє, а там місіс Бестиґі — вся труситься, виє, мов сука скажена, а сама у білизні. Каже, Лула мертва, якийсь чоловік штовхнув її з вікна квартири. Я велів їй не рухатися, сам побіг до дверей. І побачив її. Лежала посеред вулиці, обличчям у снігу.

Вілсон відпив чаю і додав, не випускаючи чашки з великої долоні:

— Півголови вчавило. На снігу кров. Видно було, що шия зламана. І... ну...

Страйкові в ніздрі немов заповз солодкавий і непомильний запах людського мозку. Страйк не раз його чував. Забути таке неможливо.

— Я побіг усередину,— підсумував Вілсон.— У фойє були вже обоє Бестиґі; він намагався відвести жінку нагору, щоб одяглася, а вона ревла ревма. Я сказав їм викликати поліцію і пильнувати за ліфтом на той раз, якщо хтось спробує втекти ліфтом. Схопив ключ, побіг нагору. На сходах нікого не бачив. Відімкнув двері Лулиної квартири...

— Ти не подумав узяти з собою щось для захисту? — перебив його Страйк.— Якщо гадав, що там хтось є? Що там людина, яка щойно вбила жінку.

Запала довга пауза — найдовша з усіх.

— Я не думав, що мені щось знадобиться,— відповів нарешті Вілсон.— Гадав, що й так його візьму.

— Кого його?

— Дафілда,— тихо відповів Вілсон.— Я думав, що там Дафілд.

— Чому?

— Вирішив, що він зайшов, поки я був у вбиральні. Він знав код. Я подумав, що він піднявся, а вона його впустила. Я чув уже, як вони сваряться, знаю, який він, коли злиться. Авжеж. Подумав, що то він її і штовхнув. Та коли піднявся до квартири, там було порожньо. В усі кімнати зазирнув — нікого. Навіть у шафи зазирав, але й там нікого. Вікна у вітальні навстіж, хоча було страшенно холодно. Я їх не зачиняв, узагалі нічого не чіпав. Я вийшов, викликав ліфт. Двері одразу відчинилися — кабіна стояла на її поверсі. В ліфті теж нікого не було. Тоді я побіг униз. Бестиґі вже повернулися до себе — почув їх, коли пробігав повз їхню квартиру. Вона ревла, він кричав на неї. Я не знав, чи вони викликали поліцію. Схопив свій мобільник на стійці й вийшов до Лули — бо, ну, не хотів її лишати там саму. Думав викликати поліцію з вулиці, перевірити, що вона приїхала. Але я навіть номер не закінчив набирати, коли вже почув сирени. Вони швидко приїхали.

— Їх подружжя Бестиґі викликало?

— Так, чоловік. Двоє копів у формі на чорно-білій машині.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Хочу ось що ще прояснити: ти повірив місіс Бестиґі, коли вона сказала, що чула чоловічий голос у Лулиній квартирі?

— О так,— відповів Вілсон.

— Чому?

Вілсон злегка нахмурив брові. Його погляд був спрямований понад Страйковим лівим плечем кудись на вулицю.

— Вона ж тобі нічого не казала тоді, так? — спитав Страйк.— Не казала, що робила, коли почула той голос? Не пояснювала, чому о другій ночі не спить?

— Ні,— мовив Вілсон,— нічого вона мені не казала. Справа була в тому, як вона поводилася, розумієш? Вона була в істериці. Трусилася, мов та мокра левретка. І все повторювала: «Там чоловік нагорі, то він її скинув». Вона була страшенно налякана. Але нагорі нікого не було, я життям власних дітей ладен присягатися. Нікого в квартирі, нікого у ліфті, нікого на сходах. Якщо він там був, то куди він подівся?

— Приїхала поліція,— мовив Страйк, подумки повертаючись до темної засніженої вулиці й розбитого тіла.— Що було далі?

— Коли місіс Бестиґі з вікна побачила поліційну машину, то вибігла в халаті; чоловік біг за нею. Вискочила просто на вулицю, на сніг, і заверещала, що в будинку вбивця. Тоді вже в усіх вікнах повмикали світло, стали визирати люди. Піввулиці прокинулося. Люди почали виходити надвір. Один з копів лишився з тілом, викликав по рації підмогу, а другий пішов усередину з нами — зі мною і подружжям Бестиґі. Їм він велів повертатися до себе, а мене попросив показати будівлю. Ми знову піднялися на горішній поверх; я відімкнув Лулину квартиру, показав йому там усе, показав відчинені вікна. Коп оглянув помешкання. Я показав йому ліфт — той так і стояв на її поверсі. Ми знову спустилися. Коп спитав про квартиру на третьому поверсі, я її теж відімкнув. Там було темно, а коли ми зайшли, спрацювала сигналізація. Я не встиг навіть увімкнути світло, щоб вимкнути сигналізацію на панелі, а той коп уже зайшов усередину і перекинув величезну вазу з трояндами. Вона розбилася, скло розлетілося навсібіч, всюди вода, квіти. Пізніше з того була купа проблем... Ми оглянули і цю квартиру. Порожньо і в шафах, і в кімнатах. Вікна зачинені й замкнені. Ми повернулися до фойє. Тоді вже приїхали детективи в цивільному. Попросили ключі від спортзали у підвалі, від басейну і від паркінгу. Один з них пішов брати свідчення у місіс Бестиґі, інший залишився перед будинком і викликав ще підмогу, бо на вулиці зібралися сусіди, половина комусь дзвонила, дехто робив фото на мобільний. Копи у формі просили їх повертатися додому. Сніжило дуже сильно... Коли прибули судмедексперти, над тілом напнули намет. Десь у той сам час прибула преса. Поліція обтягнула стрічкою піввулиці, все перекрила машинами...

Страйк уже доїв. Відсунувши тарілку, він замовив ще чаю собі й Вілсону і знову взяв ручку.

— Скільки людей працює у будинку номер вісімнадцять?

— Троє охоронців — я, Колін Маклеод й Ієн Робсон. Працюємо позмінно, повсякчас хтось є, цілодобово. Я тієї ночі не мав працювати, але десь о четвертій подзвонив Робсон, сказав, що підчепив кишкову інфекцію і йому зле. Я і сказав, що підміню його, попрацюю ще зміну. За місяць до того він мене підміняв, щоб я залагодив одну сімейну справу. Я йому заборгував. Тобто мене не мало там бути,— додав Вілсон, і хвильку вони помовчали, обмірковуючи, як воно мало бути.

— Інші охоронці ладнали з Лулою?

— Так, вони б сказали те саме, що і я. Хороша дівчина.

— Хтось там ще у вас працює?

— Так, дві прибиральниці, полячки. Обидві погано володіють англійською.

Записуючи свідчення Вілсона у нотатник, поцуплений під час останнього візиту до Олдершота, Страйк подумав, що свідчення ці найвищої якості: стислі, точні, повні спостережень. Дуже мало людей відповідає на питання ще до того, як його поставлено; ще менше вміє організовувати власні думки так, що не доводиться ставити уточнювальні питання, щоб витягнути інформацію. Страйк раніше часто грав роль археолога на руїнах травмованої людської пам’яті: він тиснув на переляканих, підманював небезпечних, розставляв пастки для хитрих. З Вілсоном нічого з цих умінь не знадобилося — шкода було навіть марнувати час на безглузде порпання у параної Джона Бристоу.

Хай там як, Страйк мав невиліковну звичку до ретельності. Недбало поставитися до розмови зі свідком було для нього все одно що провалятися день на розкладачці у трусах і з цигаркою. За натурою, за освітою, з поваги і до себе, і до клієнта він діяв зі скрупульозністю, за яку в армії його і хвалили, і ненавиділи.

— А можна ще коротенько пройтися по всьому дню перед її смертю? О котрій ти приїхав на роботу?

— Як завжди, о дев’ятій. Прийняв зміну в Коліна.

— У вас ведеться журнал — хто входив до будинку, хто виходив?

— Так, ми всіх записуємо, крім мешканців. Журнал лежить на стійці.

— Можеш згадати, хто того дня заходив і виходив?

Вілсон завагався.

— Джон Бристоу зранку заходив до сестри, так? — нагадав Страйк.— Але вона тобі веліла його не пускати?

— То він тобі розповів, так? — озвався Вілсон з ледь помітним полегшенням.— Так, він заходив. Мав віддати їй контракт, дуже через нього переймався — я його і впустив.

— Ще когось можеш згадати, хто заходив до будинку?

— Ну, Лещинка була вже на місці. Це одна з прибиральниць. Завжди приїжджає о сьомій; коли я прийшов, вона мила сходи. Потім був майстер з охоронної фірми, перевіряв сигналізацію. Це робиться щопівроку. Десь о дев’ятій сорок прийшов. Приблизно.

— А ти його знаєш — цього майстра з охоронної фірми?

— Ні, то був новенький. Зовсім молодий. Вони щоразу когось нового присилають. Місіс Бестиґі й Лула були вдома, тому я впустив його до квартири на третьому поверсі й показав щиток, і майстер почав працювати. Я саме показував коробку запобіжників і кнопку тривоги, коли спустилася Лула.

— Ти бачив, як вона виходила?

— Так, вона пройшла повз двері.

— Привіталася?

— Ні.

— Ти казав, вона зазвичай віталася?

— Гадаю, вона мене не помітила. Вона ніби квапилася. Їхала провідати хвору маму.

— Звідки знаєш, якщо вона з тобою не розмовляла?

— З розслідування,— коротко відповів Вілсон.— Я показав майстру де і що, повернувся на своє місце, а коли вийшла місіс Бестиґі, впустив його до їхньої квартири — перевірити систему і там. Там мені не довелося з ним сидіти, бо коробки запобіжників і кнопки тривоги в усіх квартирах розміщені однаково.