Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 80)

Стефані прийняла холодну фанту і сандвіч з тунцем, пробурмотівши слова подяки, але після кількох укусів схопилася за щоку і відклала сандвіч.

— Зуб? — турботливо спитала Робін.

Дівчина кивнула. З незапухлого ока скотилася сльоза.

— Хто це тебе так? — прямо спитала Робін, беручи Стефані за руку.

Вона грала роль, вживалася у персонажа, імпровізуючи на ходу. Солом’яний капелюшок і довгий сарафан підсвідомо підказували образ: хіпувата дівиця, сповнена альтруїзму, впевнена, що може врятувати Стефані. Робін відчула легкий потиск пальців у відповідь, але Стефані похитала головою, показуючи, що не викаже свого мучителя.

— Що, хтось знайомий? — пошепки спитала Робін.

По обличчю Стефані заструменіли нові сльози. Вона відібрала руку в Робін і зробила кілька ковтків фанти, кривлячись, коли холодна рідина торкалася, як зрозуміла Робін, тріснутого зуба.

— Твій батько? — пошепки наполягала Робін.

Легко було дійти такого висновку. Стефані навряд чи було більше сімнадцяти років. Вона була така худа, що майже не мала грудей. Сльози змили залишки чорного олівця, яким вона підводила очі. Брудне личко було дитинним, верхня щелепа трохи нависала над нижньою; більшу його частину вкривали фіолетові й сірі синці. Віттакер так відгамселив її, що порвалися судини в оці. Смужка білка, видима між набряклими повіками, була червона.

— Ні,— прошепотіла Стефані.— Бойфренд.

— А де він? — поцікавилася Робін, знову беручи Стефані за руку, холодну від доторку до крижаної фанти.

— Поїхав,— відповіла Стефані.

— Він живе з тобою?

Стефані кивнула і відпила ще, стараючись, щоб крижана рідина не торкалася пошкодженої половини рота.

— Я його не відпускала,— прошепотіла Стефані.

Робін нахилилася ближче. Стриманість дівчини танула під натиском доброти й цукру.

— Просила, шоб він узяв мене з собою, а він не брав. Я знаю, шо він десь дівок знімає, знаю. В нього є інша, Банджо шось таке казав. В нього є інша дівчина.

Робін не вірилося, що головним джерелом страждань для Стефані є не тріснутий зуб, не розбите й понівечене обличчя, а думка про те, що той брудний торговець креком Віттакер десь спить з іншою жінкою.

— Я тільки хотіла піти з ним,— повторювала Стефані, і сльози густо текли їй по обличчю, а щілинка ока ставала все червонішою.

Робін розуміла, що добра і трохи наївна дівчина, роль якої вона грала, щиро вмовлятиме Стефані покинути чоловіка, який так страшно її побив. Проблема полягала в тому, що це буде найлегший спосіб відштовхнути Стефані від себе.

— Він розсердився, бо ти хотіла піти з ним? — повторила вона.— А куди?

— Сказав, шо буде з «Культом», як того разу... То гурт,— промимрила Стефані, витираючи ніс зворотом руки.— Він у них типу менеджер — але то тіко прикриття,— додала вона і знову заплакала,— шоб знімати дівок і трахати. Я казала, шо поїду — того разу він сам просив... я для нього з усім гуртом...

Робін щосили вдавала, наче не розуміє, про що Стефані говорить. Але, мабуть, трохи злості й огиди просочилося в добрий вираз, який вона старалася тримати, бо Стефані раптом відсунулася. Вона не хотіла, щоб хтось її судив. її щодня судили.

— Ти була в лікаря? — тихо спитала Робін.

— Шо? Ні,— відповіла Стефані, охоплюючи себе руками.

— А коли він має повернутися? Твій бойфренд?

Стефані тільки похитала головою і знизала плечима. Тимчасова симпатія, яку запалила була між ними Робін, охолонула.

— «Культ»,— мовила Робін, відчуваючи сухість у роті,— а це не «Культ смерті» часом?

— Та-ак,— трохи здивувалася Стефані.

— А котрий концерт? Я їх буквально позавчора слухала!

«Заради Бога, тільки не питай де...»

— То було в пабі «Скрипучий поріг», шось таке. В Енфілді.

— Ой ні, я була на іншому концерті,— сказала на це Робін.— А цей якого числа був?

— Треба попісяти,— вимовила Стефані й роззирнулася.

Вона почовгала в бік вбиральні. Коли двері за дівчиною зачинилися, Робін похапцем забила в мобільний слова для пошуку. Потрібне знайшлося не з першої спроби: «Культ смерті» грав у пабі «Скрипничий моріг»[43] в Енфілді в суботу, четвертого червня, напередодні вбивства Гізер Смарт.

Тіні за вікнами кав’ярні довшали, а всередині лишалися вже тільки вони зі Стефані. Вечоріло. Скоро заклад зачиниться.

— Дяка за сандвіч і все таке,— сказала Стефані, повернувшись.— Я вже...

— З’їж щось ще. Шоколаду абощо,— запропонувала Робін, хоча офіціантка, що витирала столи, здавалося, ладна була їх вигнати.

— Нащо? — спитала Стефані, вперше показуючи підозру.

— Бо я дуже хочу поговорити з тобою про того бойфренда,— відповіла Робін.

— Нащо? — повторила молодша дівчина, тепер уже нервуючись.

— Будь ласка, сядь. Нічого поганого,— запевнила Робін.— Я просто за тебе боюся.

Стефані завагалася, а тоді повільно опустилася у крісло, з якого нещодавно встала. Робін уперше побачила глибоку червону вм’ятину навколо її шиї.

— Він... він що, душив тебе? — спитала вона.

— Га?..

Стефані обмацала свою тонку шию, і її очі знову наповнилися слізьми.

— А, це... то був мій медальйон. Він мені його подарував, а тоді... я грошей не приносила,— пояснила вона і розплакалася вголос.— Він його продав.

Не вигадавши нічого кращого, Робін простягнула через стіл ще й другу руку і взяла руку Стефані в обидві долоні — міцно, ніби Стефані перебувала на якомусь плато, що повільно відсувалося геть.

— Ти казала, що він тебе змусив... з цілим гуртом? — тихо спитала Робін.

— То безкоштовно,— зі сльозами відповіла дівчина, і Робін зрозуміла, що Стефані досі думає про свою здатність заробляти гроші.— Я їм тільки відсмоктала.

— Після концерту? — спитала Робін, вивільняючи руку, щоб дати Стефані серветку.

— Ні,— відповіла Стефані,— наступного вечора. Ми лишилися з фургоном біля будинку вокаліста. Він живе в Енфілді.

Робін не повірила б, що можна відчувати відразу й піднесення водночас. Якщо Стефані була з Віттакером в ніч п’ятого червня, Віттакер не міг убити Гізер Смарт.

— А він... твій бойфренд... він теж там був? — тихо спитала Робін.— У той час, коли ти... ну, ти зрозуміла.

— Шо тут у біса коїться?

Робін звела очі. Стефані перелякано висмикнула руку.

Над ними стояв Віттакер. Робін умить впізнала його за фотографіями, які бачила в інтернеті. Він був високий, з широкими плечима, але худорлявий. Стара чорна футболка полиняла так, що була вже майже сіра. Золотий погляд очей (мов у священика-єретика) зачаровував своєю пильністю. Попри брудне волосся, попри виснажене жовте обличчя, попри той факт, що Віттакер був їй огидний, Робін відчувала навколо нього дивний маніакальний ореол, магнетичний потяг — ніби сморід падла. Подібно до всього брудного й зіпсутого, Віттакер пробуджував цікавість, тим сильнішу, що вона була ганебна.

— Ти хто така? — спитав він не так агресивно, як майже муркочучи. Дивився він просто у викот її сукні.

— Я зіштовхнулася з вашою дівчиною отам під забігайлівкою,— пояснила Робін.— От пригостила її.

— Та ти шо?

— Ми зачиняємося! — гукнула офіціантка.

Робін бачила, що поява Віттакера переповнила чашу її терпіння. Тунелі у вухах, татуювання, погляд маніяка, запах — годі уявити, в якому закладі з їжею радо вітатимуть такого персонажа.

Стефані здавалася нажаханою, хоча Віттакер майже повністю її ігнорував. Уся його увага була прикута до Робін, а та почувалася неймовірно ніяково, коли сплатила за чеком, а тоді встала й вийшла на вулицю; Віттакер тримався просто за нею.

— Ну, бувай,— слабким голосом сказала Робін до Стефані.

Вона шкодувала, що не має такої сміливості, як Страйк. Той кликав Стефані піти геть просто під носом у Віттакера, але в Робін раптом пересохло в роті. Віттакер усе роздивлявся її, ніби знайшов щось рідкісне й прекрасне у купі гною. За ними офіціантка замикала двері на засув. Сонце в смерку кидало холодні тіні на вулицю, яку Робін знала лише розпеченою й смердючою.