Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 71)

Ось вона, різниця між Страйком і Вордлом: останній має значок, авторитет, владу, а Страйк від них відмовився, коли пішов з армії.

— Ви його бачили? — спитав Страйк.

— Відіслав туди своїх хлопців. Лейнга вдома не було, але сусіди підтвердили, що то його квартира. Орендує її, мешкає сам, здається, досить-таки хворий. Люди кажуть, що Лейнг поїхав додому, в Шотландію. Друга ховає. Має скоро повернутися.

— Підставляй поли,— пробурмотів Страйк у свій кухоль.— Якщо в Лейнга є в Шотландії друзі, я з’їм оцю склянку.

— Як хочеш,— відповів Вордл, якого це і потішило, і роздратувало.— Я думав, ти зрадієш, що ми шукаємо твоїх підозрюваних.

— Та я радію,— відповів Страйк.— І що, він точно хворий?

— Сусіди кажуть, що з костурами ходить. Кажуть, що то лягає в шпиталь, то виходить.

Над головою екран у шкіряній рамці показував матч «Арсенал» — «Ліверпуль» місячної давнини, без звуку. На очах Страйка ван Персі провалив пенальті, яке (як він сподівався, коли дивився матч на своєму крихітному телевізорі) могло б подарувати «Арсеналу» відчайдушно потрібну перемогу. Звісно ж, цього не сталося. «Пушкарям» щастило десь так, як самому Страйку.

— Ти з кимсь зустрічаєшся? — зненацька спитав Вордл.

— Що? — аж здригнувся Страйк.

— Ти сподобався Коко,— повідомив Вордл, демонстративно шкірячись, щоб Страйк точно зрозумів, яким це йому здається ідіотизмом.— Ну, подружка моєї жінки, Коко. З червоним волоссям, пам’ятаєш?

Страйк пам’ятав, що Коко — танцівниця бурлеску.

— Я пообіцяв спитати,— провадив Вордл.— Я їй сказав, що ти — ходяче нещастя. Коко каже, що їй нормально.

— Перекажи, що мені це лестить,— відповів Страйк (і то була правда),— але так, я з кимсь зустрічаюся.

— Не з партнеркою своєю, ні? — спитав Вордл.

— Ні,— відповів Страйк.— Вона виходить заміж.

— Проґавив ти свій шанс, друже,— позіхнув Вордл.— Я б не проґавив.

— Щось я не зрозуміла,— сказала Робін наступного ранку в офісі.— Щойно ми дізналися, що Лейнг таки живе на Волластон-Клоузі, ти хочеш, щоб я більш не стежила за квартирою.

— Та послухай ти,— відповів Страйк, який готував чай.— Сусіди кажуть, що він не вдома.

— Ти мені щойно сказав, що не віриш, ніби він поїхав до Шотландії!

— Той факт, що його двері лишаються зачиненими, відколи ти стежиш за квартирою, таки вказує, що кудись він поїхав.

Страйк укинув чайні пакетики у два горнятка.

— Не вірю, що Лейнг ховає друга, але не здивуюсь, якщо він поперся до Мелроуза і намагається там вибити гроші зі своєї слабоумної матері. Якраз у дусі уявлень Донні про веселі канікули.

— Хтось із нас має там бути, раптом він повернеться...

— Хтось із нас там буде,— заспокійливо мовив Страйк,— але наразі я хочу, щоб ти перемкнулася на...

— Брокбенка?

— Ні, Брокбенк мій,— відповів Страйк.— Я хочу, щоб ти обробила Стефані.

— Кого?

— Стефані. Дівчину Віттакера.

— Нащо? — голосно перепитала Робін, бо якраз закипів чайник, видаючи звичне крещендо: брязкотить кришка, клекотить окріп, на вікно осідає конденсат від пари.

— Хочу, щоб ти спробувала дізнатися, чи вона не в курсі, що Віттакер робив у день смерті Келсі й у ту ніч, коли у Шеклвеллі дівчині відтяли пальці. Якщо точно, то третього і двадцять дев’ятого квітня.

Страйк залив чайні пакетики водою і розмішав молоко, брязкаючи ложечкою об стінки горнятка. Робін не знала, радіти чи сумувати через зміни у своїх задачах. Кінець кінцем вона вирішила, що рада, але підозру, що Страйк хоче її відсторонити, не так легко було приспати.

— Ти точно досі думаєш, що Віттакер може бути вбивцею?

— Так,— відповів Страйк.

— Але ж ти не маєш жодних...

— Я ні проти кого з них не маю жодних доказів, хіба ні? — відповів Страйк.— Я планую просто розробляти їх, поки не отримаю докази — чи доказ відсутності доказів.

Він подав Робін горнятко і сів на диван, який цього разу не видав під ним жодних звуків. Маленький тріумф — за відсутності інших кращий, ніж нічого.

— Я сподівався, що зможу виключити Віттакера на підставі його нинішньої зовнішності,— сказав Страйк,— але розумієш, у шапці то міг бути і він. І одне я знаю точно: він такий самий покидьок, як і в часи, коли я його знав. Зі Стефані я фатально налажав, і зі мною вона не розмовлятиме, але ти, можливо, щось із неї витягнеш. Якщо вона зможе підтвердити його алібі на ті дві ночі чи вказати на людину, яка може його підтвердити, доведеться переглянути нашу думку. Якщо ні — він лишається у списку.

— А що робитимеш ти, поки я працюю над Стефані?

— Розроблятиму Брокбенка. Я вирішив,— провадив Страйк, витягуючи ноги і роблячи підбадьорливий ковток чаю,— що сьогодні піду до стрип-клубу і дізнаюся, що з ним сталося. Остогиділо їсти кебаби і вештатися під крамницями одягу, чекаючи, чи він не вийде.

Робін мовчала.

— Що? — спитав Страйк, придивившись до її обличчя.

— Нічого.

— Та кажи вже.

— Гаразд... А якщо він там?

— Імпровізуватиму... Та не поб’ю я його,— сказав Страйк, вгадавши її думки.

— Гаразд,— кивнула Робін, а тоді додала: — Але ж Віттакера ти вдарив.

— То інше,— відповів Страйк, але Робін мовчала, і він додав: — Віттакер — особливий. Він же родич.

Робін засміялася, але стримано.

Перш ніж зайти до «Сарацина» на Комершіал-роуд, Страйк зняв у банкоматі п’ятдесят фунтів, і автомат безцеремонно продемонстрував йому мінус на рахунку. З похмурим виразом на обличчі Страйк дав десятку викидайлу без шиї на дверях і пройшов крізь смуги чорного поліетилену, що приховували інтер’єр клубу. Світло всередині було приглушене, але загальної атмосфери занедбаності це не притлумлювало.

Інтер’єр старого пабу повністю обідрали, і новий декор створював враження занедбаного громадського центру — тьмяне світло, все якесь бездушне. Підлога була з полірованої сосни; у лаку відбивалася яскрава стрічка неонового світла, що тягнулася вздовж шинкваса під стіною.

Минуло зовсім трохи часу по обіді, але на маленькій сцені в дальньому кінці зали вже крутилася дівчина. Омита червоним світлом, вона стояла перед колом з дзеркал — щоб ямкувате тіло було видно зусібіч — і знімала ліфчик під «Заведи мене» гурту «Роллінг-стоунз». На високих дзиґликах — кожен стояв біля власного столика — сиділо аж четверо чоловіків, поглядаючи то на дівчину, яка почала незграбно крутитися на пілоні, то на телевізор, де показували спортивний канал.

Страйк рушив просто до шинкваса, де зіткнувся з таким написом: «Клієнтів, заскочених за мастурбацію, буде видалено з закладу».

— Чого тобі, дорогенький? — спитала дівчина з довгим волоссям, фіолетовими тінями і кільцем у носі.

Страйк замовив пінту пива «Джон Сміт» і сів біля шинкваса. Окрім викидайла, тут був лише один член персоналу чоловічої статі — сидів за діджейським пультом біля стриптизерки. Це був міцний білявий дядько середніх літ, навіть близько не схожий на Брокбенка.

— Я тут приятеля шукаю,— сказав Страйк барменці, яка, не маючи більше клієнтів, оперлася на шинквас, замріяно поглядала в телевізор і колупала довгі нігті.

— О? — озвалася вона знудженим тоном.

— Авжеж,— відповів Страйк.— Казав, що тут працює.

До шинкваса підійшов чоловік у флуоресцентній куртці, й барменка без зайвого слова пішла його обслуговувати.

Дограла «Заведи мене», і закінчився виступ стриптизерки. Вона голою зіскочила з краю сцени, взяла у що загорнутися та зникла за лаштунками в глибині пабу. Ніхто не аплодував.

З-за лаштунків вислизнула жіночка в дуже короткому синтетичному кімоно і панчохах і почала ходити пабом, простягаючи клієнтам порожній пивний кухоль. Ті копирсалися в кишенях і кидали в кухоль дрібні гроші. Страйк був останнім, до кого жінка підійшла. Він кинув у кухоль кілька фунтів. Жінка рушила просто до сцени, де акуратно поставила кухоль поруч з пультом діджея, скинула кімоно й у ліфчику, трусах, панчохах і туфлях на підборах видерлася на сцену.

— Джентльмени, гадаю, від цього ви будете в захваті... Вітайте — чарівна Мія!

Жіночка почала вихилятися під пісню «Чи „друзі“ електричні?» Ґері Ньюмана. Між її рухами й ритмом треку не було й натяку на синхронність.

Барменка повернулася нудитися світом біля Страйка. Звідси найкраще було видно телевізор.

— Я оце казав,— знов почав Страйк,— що мені приятель сказав, ніби тут працює.