Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 62)
— Цікаво, наскільки вони були певні, що то справді він,— мовила Елін, зупиняючи авто біля станції,— коли починали операцію.
Страйка це питання теж цікавило. Звісно, бен Ладен мав прикметну зовнішність — дуже високий... і тут думки Страйка полинули до Брокбенка, Лейнга й Віттакера. Голос Елін вирвав його з задуманості.
— В середу ми з колегами йдемо до бару, можеш приєднатися,— її голос звучав ніяково.— Ми з Дунканом уже майже все погодили. Так набридло ховатися...
— Вибач, не можу,— відповів Страйк.— Я ж тобі казав — у мене купа роботи зі стеженням.
Доводилося вдавати, що за пошуки Брокбенка, Лейнга і Віттакера йому платять — Елін інакше не зрозуміла б причин його безплідної наполегливості.
— Гаразд, тоді чекатиму на твій дзвінок,— озвалася вона, і Страйк розчув (але вирішив проігнорувати) холод у її тоні.
«Чи ж воно того варте?» — питав він себе, спускаючись до підземки з наплічником за спиною. Питання стосувалося не чоловіків, яких Страйк розшукував, а Елін. Усе почалося як приємна розрада, але тепер набувало ознак клопіткого обов’язку. Передбачуваність побачень — ті самі ресторани, ті самі дати — почала набридати, проте коли Елін сама запропонувала зламати звичну схему, Страйк не відчув ентузіазму. Він легко міг вигадати з десяток кращих варіантів дозвілля, ніж випивка у товаристві радіоведучих. У першу чергу можна поспати.
Скоро — Страйк уже знав, що так і буде,— Елін захоче познайомити його з донькою. Тридцять сім років життя Страйкові вдавалося уникати статусу «маминого друга». Спогади про чоловіків у житті Леди — дехто був пристойний, більшість — ні (остання тенденція сягнула апофеозу в особі Віттакера) — навіювали йому відразу, майже гидливість до цього явища. Страйк не хотів бачити в очах котроїсь дитини страх і недовіру, що поставали в очах сестри Люсі, коли у двері заходив черговий чужий чоловік. Які почуття проступали на його власному обличчі, Страйк не знав. Відколи він набув такого-сякого самовладання, він просто не думав про цю частину Лединого життя, натомість зосередившись на маминих обіймах та усмішках, на її материнському захопленні його досягненнями.
На виході зі станції «Ноттинг-Гілл-Ґейт» (тут була школа) задзижчав мобільний: повідомлення від колишньої дружини Тата-Вар’ята.
Страйк стиха вилаявся. Він таки забув про цей вихідний. З іншого боку, є можливість повернутися до офісу, дати раду паперам, а тоді задля різноманіття поїхати на Кетфорд-Бродвей удень. Шкода тільки, що повідомлення прийшло після того, як він дав гака до Ноттинг-Гіллу.
За сорок п’ять хвилин Страйк дерся нагору металевими сходами і вже вкотре не розумів, чому ніяк не попросить власника полагодити ліфт. Та коли опинився перед скляними офісними дверима, постало нагальніше питання: звідки всередині світло?
Страйк з такою силою штовхнув двері, що Робін аж підскочила, хоч і чула, як він піднімається. Вони втупилися одне в одного: вона мала вигляд зухвалий, він — звинувачувальний.
— Що ти тут робиш?
— Працюю,— відповіла Робін.
— Я тобі сказав працювати з дому.
— Я вже закінчила,— відповіла вона і поплескала по стосу списаних номерами телефонів і примітками паперів, що лежав поруч з нею на столі.— Це всі номери, що я знайшла у Шордичі.
Очі Страйка простежили за її рукою, але увагу його привернули не аркуші з записами, а заручна каблучка з сапфіром.
Пауза. Робін не знала, чому серце так важко закалатало у грудях. Це ж абсурдно — оця потреба захищатися... то її справа — виходити за Метью чи ні... Смішно навіть, що треба собі про це нагадувати!
— Знову все по-старому? — спитав Страйк і відвернувся від Робін, щоб повісити на гачок куртку і наплічник.
— Так,— відповіла Робін.
Ще одна коротка пауза. Страйк знову розвернувся до неї.
— У мене немає для тебе роботи. У нас нині тільки одна справа. За Татом-Вар’ятом я можу стежити сам.
Робін примружила сіро-блакитні очі.
— А як же Брокбенк, Лейнг, Віттакер?
— А що з ними?
— Ти ж їх і досі шукаєш?
— Так, але це не...
— І як ти даси раду аж чотирьом справам?
— То не справи. За них не платять...
— Тобто, це хобі, так? — спитала Робін.— Я через це цілі вихідні змарнувала на телефонні номери?
— Слухай... Так, я хочу їх знайти,— заговорив Страйк, намагаючись дібрати аргументи попри страшну втому й інші, менш визначені емоції (каблучка повернулася... він так і думав, що це станеться... сам відіслав її додому, де Метью, це посприяло...),— але я не...
— Ти був не проти, щоб я повезла тебе до Барроу,— мовила Робін, яка свої аргументи підготувала. Вона чудово розуміла, що Страйк не хоче її повернення до офісу.— Ти був не проти, коли я розпитувала Голлі Брокбенк і Лорейн Макноттон, авжеж? То що змінилося?
— Тобі знову надіслала шматок її тіла, Робін! Ось що в біса змінилося!
Страйк не хотів кричати, але від його голосу аж задрижали металеві шафки для паперів.
Робін лишилася незворушною. Вона вже бачила Страйка розлюченим, чула, як він лається; він навіть кулаком бив ті нещасні шафки. Її це не лякало.
— Так,— спокійно відповіла вона,— і мене це настрашило. Гадаю, більшість людей буде в шоці, отримавши листівку з приклеєним пальцем. Ти сам був не дуже в захваті.
— Так, і саме тому...
— ...ти сам-один намагаєшся дати раду чотирьом справам водночас, а мене відіслав додому. Я про відпустку не просила.
В ейфорії, яка настала, коли Робін знову надягнула каблучку, Метью навіть допоміг їй відрепетирувати свою промову до повернення на роботу. Озираючись назад, Робін гадала, що то було неймовірно: Метью прикидався Страйком, а Робін аргументувала свою точку зору. Але Метью був готовий абсолютно на все, тільки б Робін вийшла за нього другого липня.
— Хай як би ти хотіла повернутися до роботи,— мовив Страйк,— це не означає, що це в твоїх інтересах.
— О, а я й не знала, що ти в нас кваліфікований спеціаліст з гігієни праці,— з легким сарказмом відзначила Робін.
— Слухай,— почав Страйк, якого відсторонена раціональність Робін розлютила навіть дужче, ніж могли б сльози й гнів (з її пальця знову блимнув прохолодою сапфір),— я твій роботодавець, і мені вирішувати, що...
— Я гадала, що ми напарники,— заперечила Робін.
— Різниці немає,— відповів Страйк,— напарники чи не напарники, я все одно несу відповідальність...
— Тобто ти краще занапастиш бізнес, ніж даси мені працювати? — спитала Робін. На її блідому обличчі проступив гнівний рум’янець, і Страйк, хоч і розумів, що втрачає очки, відчув задоволення від думки, що вона втрачає самовладання.— Я допомогла тобі його розбудувати! Ти граєш убивці на руку — хай хто він такий — тим, що відсторонюєш мене, закидаєш роботу, за яку платять, а сам допрацювався уже до...
— Звідки тобі знати, що допрацювався?
— Бо вигляд у тебе паскудний,— сміливо відповіла Робін, і заскочений зненацька Страйк мало не засміявся — уперше за кілька днів.— Я або твоя партнерка,— підсумувала Робін,— або ні. Якщо ти будеш зі мною поводитися так, наче я якась порцелянова статуетка, яку можна виносити в люди, коли тобі здається, що я не постраждаю, ми... ми приречені. Бізнес приречений. Я краще пристану на пропозицію Вордла.
— Це ще яку? — різко спитав Страйк.
— Вступити до лав поліції,— відповіла Робін, дивлячись Страйкові просто в обличчя.— Для мене, щоб ти знав, це не гра. Я не маленька дівчинка. Я пережила набагато страшнішу річ, ніж надісланий поштою палець. А отже,— вона зібрала всю свою сміливість, сподіваючись, що це не звучатиме як ультиматум,— вирішуй. Вирішуй, чи я тобі партнерка, чи... чи тягар. Якщо ти не можеш на мене покластися, якщо не можеш дозволити розділяти з тобою ризик, тоді я краще...
Голос майже зрадив Робін, але вона змусила себе говорити.
— ...краще піду,— договорила вона.
Під впливом емоцій Робін занадто сильно крутнула стілець в бік комп’ютера і опинилася лицем до стіни. Зібравши залишки гідності, вона знов крутнулася на стільці, втупилася в монітор і продовжила переглядати листи, чекаючи на Страйкову відповідь.
Вона не сказала йому про свій напрям у розслідуванні. Треба було дізнатися, чи вона повертається до статусу напарниці,— а тоді вирішити, чи поділитися зі Страйком здобиччю, чи лишити йому прощальний подарунок.
— Хай хто він такий, він убиває і розчленовує жінок задля втіхи,— тихо мовив Страйк,— і він чітко показав, що хоче зробити це з тобою.
— Це я зрозуміла,— ламким голосом відповіла Робін,— та чи розумієш ти той факт, що коли він знає, де я працюю, то має також знати, де я мешкаю? Коли вже він настільки прагне всюди за мною ходити? Хіба не розумієш, що я краще допоможу його піймати, а не сидітиму, чекаючи, коли він по мене прийде?
Благати Робін не збиралася. Вона встигла викинути у спам дюжину листів, коли Страйк заговорив, і його тон був похмурий.
— Гаразд.
— Що «гаразд»? — сторожко озирнулася Робін.
— Гаразд, ти... повертаєшся до роботи.
Робін усміхнулася. Страйк усмішкою не відповів.
— Ой, та не супся! — сказала Робін, встала і обійшла стіл.
На якусь шалену мить Страйкові здалося, що вона його зараз обійме — такою щасливою здавалася Робін (а ще на її палець повернулася захисна каблучка, а отже його, Страйка, тепер безпечно обіймати, ніби він істота без претензій і статі). Але Робін просто пішла до чайника.