Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 6)
Він потягнувся по мобільний. До вечері можна ще встигнути те й се.
Перший дзвінок натрапив на автовідповідач. Страйк лишив повідомлення, в якому просив Грема Гардакра, колишнього колегу-спецроза, передзвонити. Він не знав, куди Гардакра перевели тепер. Коли востаннє спілкувалися, той мав виїхати з Німеччини.
На Страйкове розчарування, другий дзвінок, адресований давньому другу, чиє життя рушило в напрямі, протилежному життю Гардакра, теж не прийняли. Страйк лишив друге повідомлення — майже ідентичне першому — і повісив слухавку.
Підтягнувши стілець Робін ближче до монітора, він увімкнув комп’ютер і втупив невидющі очі в домашню сторінку. Його думки — абсолютно проти волі — заповнював образ голої матері. Хто міг знати про те татуювання? Гі чоловік, це безперечно, і всі ті численні бойфренди, якими повнилося її життя, і взагалі будь-хто, хто бачив її голою в усіх тих сквотах-самозахопах і брудних комунах, де час до часу проживала родина. Був також варіант, що спав Страйкові на думку ще в «Тоттенгемі» (але з Робін він вирішив не ділитися): що Леду могли сфотографувати оголеною. Таке було б дуже в її дусі.
Пальці Страйка піднялися над клавіатурою. Він устиг набрати запит «Леда Страйк то...» — а тоді все стер літеру по літері, сердито клацаючи по клавішах одним пальцем. Є місця, куди нормальний чоловік не піде, фрази, які не хочеться лишати в своїй історії пошуків — і, на жаль, завдання, які не передаси нікому іншому.
Страйк деякий час дивився на порожній рядок пошуковику, на безстороннє блимання курсора, а тоді швидко набрав двома пальцями: «Дональд Лейнг».
Таких знайшлося багато, надто в Шотландії, але Страйк одразу викреслив усіх, хто платив за житло чи ходив на вибори, поки його Лейнг сидів
Страйк витер ім’я Лейнга і набрав натомість «Ноель Брокбенк». Цих у Британії було менше, ніж Дональдів Лейнгів, але кінець кінцем Страйк так само зайшов у глухий кут. Був один Н. К. Брокбенк, що самотою проживав у Манчестері в 2006 році, але якщо то був потрібний Страйкові персонаж, то виходило, що він розлучився з дружиною. Страйк не знав, на краще це чи на гірше...
Відкинувшись на стільці Робін, Страйк обміркував перспективи, що їх відкривало це отримання відрізаної ноги. Незабаром поліція звернеться до громадськості по інформацію, але Вордл обіцяв попередити Страйка до прес-конференції. Такі дикі й гротескні історії завжди потрапляють у пресу, але тут буде підвищений інтерес — неприємно було навіть думати про це,— бо ногу надіслали на адресу його офісу. Корморан Страйк нині цікавив пресу. Просто під носом у столичної поліції він розкрив два вбивства, кожне з яких вразило б громадськість і без втручання приватного детектива: перше — бо жертвою була вродлива молода жінка, друге — бо то було вбивство химерне, ритуальне.
Як, питав себе Страйк, ця нога вплине на бізнес, у розбудову якого він вклав стільки зусиль? На думку спадало лише, що наслідки будуть відчутні. Пошук в інтернеті — ось жорстокий барометр статусу. Досить швидко «Гугл» на запит «Корморан Страйк» видаватиме не дифірамби двом його найвідомішим і найуспішнішим розслідуванням, а той страшний факт, що цьому чоловікові надіслали частину людського тіла, що цей чоловік має принаймні одного вкрай неприємного ворога. Страйк гадав, що непогано розуміє громадськість — чи принаймні ту її невпевнену, налякану й сердиту частину, яка годує приватних детективів, і був певний, що ці люди не потягнуться до агенції, в яку поштою надсилають відрізані ноги. В кращому разі, клієнти вирішать, що їм з Робін досить своїх проблем; у гіршому — що через необачність і некомпетентність детективи влізли у щось понад свої можливості.
Страйк уже збирався вимкнути комп’ютер, але передумав і з неохотою (навіть більшою, ніж коли думав пошукати фото своєї матері голяка) набрав «Британі Брокбенк».
Кілька таких знайшлося у «Фейсбуці», кілька в «Інстаграмі»; працювали на компанії, про які Страйк і не чув, викладали селфі. Він уважно розглянув фото. Всім було за двадцять — стільки нині мало бути і їй. Можна було відкинути чорношкірих Британі, але неможливо було визначити, котра з брюнеток, білявок і рудих, вродливих чи негарних, усміхнених, сумних, заскочених зненацька, була потрібна йому. Жодна не носила окулярів. Соромиться
фотографуватися в них? Зробила лазерну корекцію зору? Може, вона взагалі уникає соцмереж. Страйк пам’ятав, що Британі хотіла змінити ім’я. А може, причина відсутності страшніша, і Британі просто мертва.
Страйк знову глянув на годинник: час іти перевдягатися.
«То не може бути вона,— сказав він собі, а тоді: — Хай це буде не вона».
Бо якщо це Британі, то винен він.
6
Is it any wonder that my minds on fire?
Того вечора дорогою додому Робін була незвично напружена й уважна. Кожного чоловіка у вагоні вона потай порівнювала зі спогадом про високу постать
За сорок хвилин після виходу з роботи Робін зайшла до великого супермаркету біля своєї станції метро. Холодильник удома був майже порожній. Метью не любив ходити по харчі, а ще (хоч і заперечував це під час останньої сварки) вважав, що Робін, яка приносить у дім менш як третину бюджету, має виконувати побутову роботу, яка Метью не до душі.
Самотні чоловіки складали в кошики й возики готові страви. Жінки після роботи швидко хапали локшину, з якої легко приготувати вечерю для родини. Виснажена молода мати з плачучим немовлям у елінгу кружляла між полицями, мов сонний метелик, і ніяк не могла зібратися на думці; в її кошику був тільки пакет моркви. Робін повільно ходила крамницею, почуваюсь дивно знервованою. Поруч не було нікого схожого на чоловіка у чорній шкірі, ніхто не чатував, не фантазував про те, щоб відрізати ноги Робін...
«Відрізати ноги мені».
— Даруйте! — мовила сердита жінка середніх літ, тягнучись до сосисок. Робін вибачилася й відсунулася вбік, з подивом виявивши в себе в руках пакет курячих стегенець. Кинувши стегенця у свій возик, вона рушила на інший бік супермаркету, де знайшла трохи спокою серед вин та інших спиртних напоїв. Тут вона дістала мобільний і набрала Страйка. Той відповів після другого дзвінка.
— Ти в нормі?
— Так, звісно...
— Де ти?
— У «Вейтроузі».
Невисокий лисуватий чоловік вивчав полицю з хересами просто поруч з Робін; його очі були на одному рівні з її грудьми. Коли Робін відсунулася, чоловік рушив за нею. Робін кинула на нього сердитим оком; той почервонів і відійшов.
— Так, у «Вейтроузі» ти маєш бути в безпеці.
— М-м,— озвалася Робін, дивлячись у спину лисуватому чоловіку.— Слухай, це, може, і дурня, але я тут згадала: нам за останні кілька місяців приходило двійко дивних листів.
— Листи від психів?
— Припини.
Робін завжди протестувала проти такого узагальнення. Відколи Страйк розкрив друге гучне вбивство, чудернацької кореспонденції побільшало. Найбільш адекватні адресанти просили грошей, гадаючи, що Страйк страшенно багатий. Ще були персонажі з особистими образами, за які вони просили Страйка помститись; інші поклали життя на доведення дивовижних теорій, ще інші мали потреби й бажання настільки складні й заплутані, що з їхніх листів тільки і можна було зрозуміти, що людина хвора. І нарешті («А оце дійсно психи»,— казала на таке Робін) було трохи людей — чоловіків і жінок,— які вважали Страйка привабливим.
— Листи були тобі? — раптом посерйознішав Страйк.
— Ні, тобі.
Робін чула, як він, розмовляючи, ходить по своїй квартирі. Мабуть, іде сьогодні на побачення з Елін. Про ці стосунки Страйк ніколи не говорив. Якби одного дня Елін не зайшла до офісу, Робін і не знала би про її існування — може, навіть аж поки Страйк не прийшов би на роботу з обручкою на пальці.
— І що там писали? — спитав Страйк.
— Один лист був від дівчини, яка хотіла відрізати собі ногу. Вона просила поради.
— Повтори?
— Вона хотіла відрізати собі ногу,— чітко вимовила Робін, і жінка, яка роздивлялася рожеве, кинула на неї шокований погляд.
— Ісусе Христе,— пробурмотів Страйк.— І ти ще мені забороняєш називати їх психами. Гадаєш, вона це зробила і вирішила, що я маю про це знати?
— Я подумала, що такий лист може виявитися значущим,— твердо відповіла Робін.— Деякі люди дійсно прагнуть щось собі відрізати, це відоме явище в медицині й називається... ні, не «от психи»,— додала вона, вгадавши репліку Страйка, і той засміявся.— І був ще лист від людини, яка поставила в підписі свої ініціали: довгий лист, та людина писала там про твою ногу і що хоче тобі її компенсувати.
— Якби йшлося про компенсацію мені, надіслали б, гадаю, чоловічу ногу. Я, знаєш, мав би дурнуватий вигляд...
— Припини,— заперечила Робін.— Не смій жартувати. Не знаю, як ти це можеш!