Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 53)
Страйк широко всміхнувся. Попри все, Робін раптом відчула бажання засміятися.
— Ти тут весь ранок стоятимеш? — спитала вона, намагаючись говорити сердитим тоном.
— Hi,— відповів Страйк, досі всміхаючись.— Просто хотів тобі дещо показати.
Він покопався в наплічнику і видобув глянцевий проспект — рекламу нерухомості.
— Це від Елін,— пояснив він.— Учора ходила дивитися той комплекс. Хоче купити там квартиру.
Де й подівся весь сміх. З якого дива Страйк вирішив, що Робін це підбадьорить — новина, що його подружка планує купити абсурдно дорогу квартиру? Чи, може, він хоче оголосити (крихкий настрій Робін почав розвалюватися), що вони з Елін тепер житимуть разом? Перед очима промайнуло, ніби кадри з кінофільму: квартира нагорі порожня, Страйк живе у розкошах, вона сама — в якійсь коробочці на краю Лондона шепоче в мобільний, щоб власниця-веганка, бува, не почула.
Страйк поклав брошуру на стіл перед нею. На обкладинці була висока модерна вежа, увінчана дивним, схожим на щит обличчям, у якого трьома очима сиділи турбіни. Фото було підписано: «Комплекс „Ярус”, найжаданіше житло в Лондоні».
— Бачиш? — спитав Страйк.
Його тріумфальний вигляд понад усяку міру засмутив Робін, почасти через те, що зовсім не в стилі Страйка було зловтішатися через чужі розкоші, та не встигла вона нічого сказати, як у двері постукали.
— Чорти б тебе,— з відвертим подивом вимовив Страйк, впускаючи Шпеника. Той зайшов, клацаючи пальцями і несучи з собою знайомий сопух цигаркового диму, канабісу й немитого тіла.
— Я тут був неподалік,— сказав він, несвідомо наслідуючи Ерика Вордла.— Знайшов його тобі, Куше.
Шпеник гепнувся на диван зі штучної шкіри, розкинувши ноги, і витягнув пачку «Мейферзу».
— Знайшов Віттакера? — спитав Страйк, охоплений головно шоком від того, що Шпеник устав так рано вранці.
— А кого ше я міг знайти? — поцікавився Шпеник, затягуючись цигаркою і відверто насолоджуючись справленим ефектом.— Кетфордський Бродвей. Хата над забігайлівкою. І та шворка з ним живе.
Страйк простягнув долоню і потиснув Шпенику руку. Попри золотий зуб і шрам, який покрутив йому верхню губу, їхній гість усміхався дивно хлоп’ячою усмішкою.
— Будеш каву? — спитав у нього Страйк.
— А чо’ ні,— відповів Шпеник, явно налаштований насолодитися сяйвом свого тріумфу.— Еге ж? — весело додав він, звертаючись до Робін.
— Так, дякую,— скуто всміхнулася та і повернулася до невідкритих листів.
— Ось тобі й пощастило,— стиха мовив до Робін Страйк, поки гуркотів чайник, а Шпеник, нічого не помічаючи, курив і дивився повідомлення на телефоні.— Всі троє в Лондоні. Віттакер у Кетфорді, Брокбенк у Шордичі, а Лейнг, як нам тепер відомо, в Елефант-енд-Каслі — чи принаймні був там три місяці тому.
Робін погодилася була, а тоді зрозуміла, що не розуміє.
— Звідки ми знаємо, що Лейнг в Елефант-енд-Каслі?
Страйк постукав по глянцевому проспекту на столі перед нею.
— А нащо б я це тобі показував?
Робін не уявляла, про що це він. Не розуміючи, кілька секунд дивилася на проспект, а тоді його значення нарешті дійшло до неї. Срібні панелі пересипали уривчасті лінії темних вікон по всій поверхні заокругленої колони: це тло виднілося за Лейнгом, який стояв на бетонному балконі.
— О,— слабким голосом вимовила вона.
Страйк не збирається жити з Елін. Робін не розуміла, чому знову червоніє. Емоції, здається, геть не коряться їй. Що це з нею взагалі таке? Вона крутнулася на комп’ютерному стільці й знов зосередилася на пошті, ховаючи обличчя від обох чоловіків.
— Не знаю, чи при мені досить бабосів, щоб тобі заплатити, Шпенику,— сказав Страйк, зазираючи в гаманець.— Прогуляюся з тобою до банкомата.
— Без проблем,— відповів Шпеник і нахилився над смітником біля столу Робін, щоб струснути попіл.— Треба поміч з Віттакером — ти знаєш, де мене шукати.
— Так, дякую. Але гадаю, що я сам упораюся.
Робін потягнулася до останнього конверта у стосі — жосткого, з якимось потовщенням у кутку, ніби там була поштівка з якимсь незвичним елементом. Починаючи відкривати листа, Робін помітила, що його адресовано їй, а не Страйку. Вона зупинилася, з сумнівом глянула на конверт. На ньому були надруковані її ім’я й адреса офісу. Штамп центрального Лондона; надіслано напередодні.
Голоси Страйка і Шпеника підносилися й опадали, але вона не чула, що вони говорять.
«Це нічого,— сказала до себе Робін.— Ти перенервувала. Це не може статися знову».
Ковтнувши клубок у горлі, вона розпечатала конверт і обережно дістала листівку.
Там була репродукція картини Джека Веттріано; білявка у профіль сидить на стільці, оповитому чохлом. Вона тримає
Страйк і Шпеник усе говорили. У ніздрі їй ударив запах гниття, перебивши сопух від Шпеникового тіла.
— О Боже,— тихо вимовила Робін, але жоден з чоловіків її не почув. Вона перевернула листівку з роботою Веттріано.
На звороті листівки у кутку було скотчем прикріплено підгнилий палець з ноги.
І ретельно, великими літерами видруковано слова:
Робін кинула листівку на стіл і підскочила. Ніби у сповільненій зйомці, розвернулася до Страйка. Той глянув на її вражене обличчя, тоді на безсоромний предмет на столі.
— Відійди звідти.
Робін скорилася. Гі трусило, нудило; кортіло, щоб тут не було Шпеника.
— Шо? — повторював Шпеник.— Шо? Шо там? Шо?
— Хтось надіслав мені відрізаний палець,— відповіла Робін зібраним голосом, який їй не належав.
— Та ти в біса жартуєш,— сказав Шпеник, зі щирою цікавістю рушаючи вперед.
Страйк фізично не дав Шпенику взяти листівку, яка лежала там, де випала з пальців Робін. Страйк упізнав фразу «Вона прегарна, мов нога». То була назва іншої пісні «Блу ойсте калт».
— Я подзвоню Вордлу,— сказав Страйк, але замість потягнутися по мобільний, надряпав чотиризначний код на папірці й вийняв з гаманця кредитку.— Робін, ходи зі Шпеником і зніми йому грошей, а тоді повертайся.
Робін узяла записку і картку, до смішного вдячна за можливість вийти на свіже повітря.
— І, Шпенику,— різко сказав Страйк, коли Робін і Шпеник підійшли до скляних дверей,— приведеш її назад, добре? Проведеш її до офісу.
— Зроблю, Куше,— озвався Шпеник, якого — як завжди — підбадьорили дивина, дія, присмак небезпеки.
34
The lies don’t count, the whispers do.
Того вечора Страйк сам-один сидів за кухонним столом у своїй квартирці під дахом. У кріслі було незручно, а коліно ампутованої ноги боліло після кількагодинного ходіння за Татом-Вар’ятом, який сьогодні пішов з роботи і причепився до молодшого сина під час екскурсії до Музею природничої історії. Чоловік, напевно, сам був власником компанії, бо інакше його б давно вигнали за ту кількість робочого часу, яку він марнував на залякування власних дітей. А от за Платиною ніхто не стежив, ніхто її не фотографував. Дізнавшись, що до Робін їде мама, Страйк наполіг на тому, щоб та взяла три дні вихідних; він не слухав жодних заперечень, провів її до метро, наполіг, щоб вона написала повідомлення, щойно буде в безпеці вдома.
Страйка змагав сон, але він надто втомився, щоб просто встати і піти до ліжка. Друге послання від убивці збурило його сильніше, ніж він був готовий зізнатися напарниці. Посилка з ногою стала страшною подією, але тепер він розумів, що раніше плекав таку-сяку надію: Робін за адресатку обрали задля ліпшого ефекту, просто собі вигадали таке в останню мить. Але друге послання, звернене до неї (хай навіть убивця хитро підморгнув Страйку — «вона прегарна, мов нога»), сказало Страйкові, що той чоловік — хай хто це — накидає оком на Робін. Навіть назва картини на листівці, що її обрав убивця,— зображення самотньої довгоногої білявки — була зловісна: «Думаючи про тебе».
Страйк не рухався, але в ньому кипів, відганяючи втому, гнів. Він згадав біле обличчя Робін і зрозумів, що став свідком смерті її слабкої надії на те, що нога в посилці — то спонтанний вчинок навіженця. І попри це вона затято опиралася відпустці, нагадуючи, що виконання завдання від одного грошовитого клієнта часто не залишає часу на завдання від другого: Страйк не зможе як слід виконувати і те, і те, і доведеться щодня обирати, за ким стежити — за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Та Страйк лишався непохитним: Робін повернеться на роботу не раніше, ніж її мати поїде до Йоркширу.
Переслідувач успішно зменшив бізнес Страйка до двох клієнтів. До офісу вдруге вторглася поліція, і Страйк боявся, що про події пронюхає преса — хоч Вордл і пообіцяв, що про листівку і палець не повідомлятиме. Вордл погодився зі Страйком: так, одна з цілей убивці — звернути на детектива увагу преси та поліції, і якщо повідомити журналістів, це лише зіграє на руку злочинцю.
У маленькій кухні гучно задзвенів мобільний телефон. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що зараз двадцять по десятій. Схопив телефон, заледве помітивши, що дзвонить Вордл, бо всі Страйкові думки були про Робін.
— Добра новина,— оголосив йому Вордл.— Ну, в певному сенсі. Він не вбив іншої жінки. Палець належить Келсі. З другої ноги. Який економний, га?