Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 51)
Номер і досі обслуговувався. Двадцять секунд Робін слухала дзвінки, і коли вже вирішила, що слухавки не візьмуть, слухавку взяли.
З того боку важко засопіли. Робін завмерла, притиснувши телефон до вуха. Тоді аж підскочила, бо почувся пронизливий голос малої дитини:
— ПРИВІТ!
— Привіт? — обережно озвалася Робін.
Десь на тлі почувся притишений жіночий голос:
— Що там
Якесь дряпання, а тоді вже набагато гучніше:
— Це ж Ноелів, він якраз його шу...
Зв’язок обірвався. Робін обережно відклала телефон. Серце і досі калатало. Вона майже бачила липкий дитячий пальчик, який випадково обірвав дзвінок.
Телефон завібрував у руці: з номера Брокбенка передзвонювали. Робін глибоко вдихнула і взяла слухавку.
— Вітаю, це Венеція Галл.
— Га? — спитав жіночий голос.
— Венеція Галл з агенції «Гардакр і Галл»,— пояснила Робін.
— Га? — знову перепитала жінка.— Це ви щойно дзвонили?
Вимова в жінки була лондонська. У Робін пересохло в роті.
— Так, дзвонила,— відповіла Робін у ролі Венеції.— Я шукаю містера Ноеля Брокбенка.
— А нащо?
Витримавши ледь відчутну паузу, Робін поцікавилася:
— Чи можу я дізнатися, з ким розмовляю?
— Нащо? — жіночий голос звучав чимдалі більш войовничо.— Ви хто?
— Мене звати Венеція Галл,— мовила Робін,— і я юристка, яка спеціалізується на компенсаціях за заподіяння шкоди здоров’ю.
Просто перед нею всілася парочка і почала гучно розмовляти італійською.
— Га? — знову спитала жінка на тому кінці.
Подумки клянучи сусідів, Робін підвищила голос і повідала ту саму байку, яку розповідала Голлі в Барроу.
— Гроші для нього? — спитала невідома жінка вже набагато менш ворожим голосом.
— Так, якщо виграємо справу,— відповіла Робін.— Чи можу я спитати...
— А як ви про нього дізналися?
— Натрапили на досьє містера Брокбенка, коли досліджували інші...
— А багато грошей?
— Залежить від ряду факторів,— глибоко зітхнула Робін.— А де містер Брокбенк?
— На роботі.
— Можна спитати, де...
— Я скажу, щоб він вам подзвонив. На цей номер, так?
— Так, будь ласка,— відповіла Робін.— Я буду в офісі завтра з дев’ятої години.
— Венеція... як там вас, кажете?
Робін ще раз назвала їй ім’я.
— А, ну гаразд. Скажу, щоб подзвонив. Бувайте.
Ідучи до метро, Робін подзвонила Страйку, щоб розповісти новини, але в нього було зайнято.
Поки Робін спускалася під землю, настрій у неї погіршувався. Метью, мабуть, уже вдома. Відчуття було таке, ніби вона бачила свого колишнього нареченого дуже давно, і тепер лячно було бачитися знову. Поїзд ніс Робін у бік домівки, і настрій ставав дедалі гіршим. Робін шкодувала, що не має обґрунтованої підстави не повертатися, але неохоче корилася даній Страйку обіцянці: не ходити поночі.
За сорок хвилин вона прибула на станцію «Вест-Ілінг». Жахаючись, Робін пішла у бік квартири, і тут з другої спроби їй вдалося додзвонитися до Страйка.
— Оце ти молодець! — вигукнув він, коли Робін повідомила, що успішно додзвонилася на номер Брокбенка.— Кажеш, у жінки лондонська вимова?
— Гадаю, що так,— відповіла Робін і вирішила, що Страйк упустив дещо важливе,— і схоже, що маленька донька.
— Так. Мабуть, тому Брокбенк там і ошивається.
Робін чекала на більшу занепокоєність через дитину, біля якої опинився відомий ґвалтівник дітей, але ні; Страйк умить змінив тему.
— З ким?
— Це сестра Келсі, пам’ятаєш? Яка хоче зі мною зустрітися. Я з нею побачуся в суботу.
— О,— відповіла Робін.
— Раніше не вийде — Тато-Вар’ято повернувся з Чикаго.
І добре, бо Вторак нас вічно не годуватиме.
Робін не відповіла. Вона все думала про малу, яка перша взяла слухавку. Реакція Страйка на цю новину її розчарувала.
— З тобою все гаразд? — спитав Страйк.
— Так,— відповіла Робін.
Вона дійшла до кінця Гастингс-роуд. На диво, розмова зі Страйком тільки ще більше її засмутила. З деяким острахом Робін рушила до дверей своєї оселі.
Можна було і не перейматися. Метью повернувся з Мессема вже не тим Метью, який щогодини благав Робін поговорити з ним. Він ліг спати на дивані. Протягом наступних трьох днів вони сторожко обходили одне одного. Робін трималася з холодною ввічливістю, Метью — з показною відданістю; іноді доходило до пародії. Він спішив помити за нею чашку щоразу, як Робін допивала чай, а у вівторок уранці шанобливо спитав, як справи на роботі.
— Ой не треба,— тільки й відказала Робін і повз нього рушила до дверей.
Мабуть, вирішила вона, рідні порадили йому відступити, дати їй час. Вони поки що не обговорювали, як саме скажуть усім, що весілля скасовано: Метью явно не прагнув такої розмови. День у день Робін сама ніяк не могла почати її. Іноді вона питала себе: чи не вказує це боягузтво на потаємне бажання знову надягнути заручну каблучку? В інші моменти була певна, що не хоче починати через утому, через небажання вступати у (як вона розуміла) найтяжче і найбільш болісне протистояння з усіх. Треба зібрати сили перед кінцевим розривом. І хай як мало ентузіазму вона виявляла до запланованого маминого візиту, Робін підсвідомо сподівалася набрати сили й упевненості від Ліндиного товариства, щоб здійснити те, що має.
Троянди на столі повільно всихали. Ніхто не дав собі клопоту поставити їх у воду, тож квіти тихо померли у целофановій обгортці, в якій прибули; але Робін на роботі не було, а Страйк, який час до часу заходив до офісу по речі, гадав, що недоречно буде викидати їх — чи листівку, якої так ніхто і не прочитав.
Після минулого тижня, коли Робін і Страйк повсякчас спілкувалися, вони повернулися до звичного графіку, за якого бачилися рідко і по черзі стежили за Платиною і Татом-Вар’ятом, який повернувся з Америки й умить узявся переслідувати малих синів знову. У четвер удень по телефону було обговорено питання про те, чи не варто Робін знову набрати Ноеля Брокбенка, бо той так і не передзвонив. Трохи подумавши, Страйк сказав, що Венеція Галл як успішна юристка має й інші справи.
— Якщо до завтра так і не подзвонить, тоді передзвони. На той час мине вже цілий робочий тиждень, а його подружка могла й номер загубити.
Коли Страйк поклав слухавку, Робін знову заходилася блукати по Едж-стріт у Кенсингтоні, де проживали рідні Тата-Вар’ята. Ці місця аж ніяк не покращували настрій Робін. Вона вже почала шукати в інтернеті нове житло, але всі варіанти, які можна було собі дозволити на зарплатню від Страйка, були навіть гірші, ніж вона боялась; окрема кімната у спільному помешканні — найкраще, на що можна було сподіватись.
Ошатні будинки навколо, перебудовані у вікторіанську добу зі стаєнь, мали блискучі двері, в’юнкі рослини з лапатим листям, ящики для квітів на підвіконнях і яскраві розсувні вікна; все це свідчило про затишне і заможне життя, на яке сподівався Метью, коли ще гадав, що Робін пристане на більш прибуткову кар’єру. Вона йому повсякчас казала, що до грошей їй байдуже — чи принаймні що гроші турбують її менше, ніж його,— і це була правда. Але тільки дуже дивна людина (думала Робін) змогла б ходити серед цих гарненьких тихих будиночків і не порівнювати їх зі злиднями, в яких жили інші — з тими «строго веганськими оселями, мобільний дозволено лише в межах вашої кімнати», що їх вона собі могла дозволити; чи з тією кімнаткою завбільшки як шафа у Гекні, де «дружні й приємні сусіди радо ПРИЙМУТЬ ТЕБЕ НА БОРТ!»
Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.
— Венеція Галл.
— Юристка, га?