Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 19)
Назустріч їм ішла коротко стрижена білявка у костюмі в тонку смужку.
— Страйк.
Він не одразу її впізнав.
— Емма Денієлз. Каттерик, 2002 рік,— усміхнулася білявка.— Ви назвали нашого штаб-сержанта мудилом безголовим.
— А,— озвався Страйк, а Гардакр пирхнув.— Ну, він такий і був. Ви підстриглись.
— А ви тепер знаменитість.
— То перебільшення,— сказав Страйк.
З сусіднього кабінету вистромився блідий молодик без піджака, явно зацікавлений розмовою.
— Еммо, в нас справи,— коротко мовив Гардакр.— Так і знав, що зацікавляться, коли тебе побачать,— сказав він Страйкові, заводячи приватного детектива у свій кабінет і зачиняючи двері.
Приміщення було досить темне, головно тому, що вікна виходили просто на голу скелю. Темно-рожевий ковролін і зелені стіни, точно як у коридорі, трохи оживлювалися фотографіями Гардакрових дітей і чималою колекцією пивних кухлів.
— Ну гаразд, Оґі,— сказав Гардакр, клацаючи клавіатурою, а тоді відступив, щоб Страйк міг сісти за його стіл.— Ось воно.
Відділ спеціальних розслідувань мав доступ до архівів усіх трьох служб. На моніторі було фото Ноеля Кемпбелла Брокбенка. Його зробили до того, як з ним познайомився Страйк, до того, як Брокбенка побили, від чого одне око у нього запало, а вухо розпухнуло. Коротко підстрижене темне волосся, довге вузьке обличчя, легка синява на щелепі й незвично високе чоло: Страйк згадав, як за першої зустрічі подумав, що ця довгаста голова і трохи зміщені риси обличчя мають такий вигляд, ніби голову Брокбенка стискали щипцями.
— Оґі, друкувати нічого не можна,— нагадав Гардакр, коли Страйк сів на комп’ютерний стілець з коліщатками,— але можеш сфотографувати екран. Кави?
— Чаю, якщо є. Дяка.
Гардакр вийшов, ретельно зачинивши двері, а Страйк дістав мобільний і поклацав екран. Удовольнившись якістю фото, прокрутив коліщатко мишки, щоб прочитати досьє на Брокбенка повністю. Записав дату народження й інші особисті дані.
Брокбенк народився на Різдво, того самого року, що й Страйк. Вступаючи до армії, вказав домашню адресу в Барроу-ін-Фернесі. Взявши участь в операції Гренбі (широкий загал знав її під назвою Перша війна у Перській затоці), Брокбенк одружився зі вдовою військового з двома доньками, однією з яких була Британі. Під час служби в Боснії народився син.
Страйк проглядав досьє і робив нотатки, поки не дійшов до запису про травму, яка змінила життя Брокбенка і поклала край військовій кар’єрі. Повернувся Гардакр із двома горнятками, Страйк подякував, не відриваючись від екрана. Не було жодної згадки про злочин, у якому звинувачували Брокбенка і який розслідували Страйк і Гардакр; у якому, як обоє досі вважали, Брокбенк був винний. Про те, що йому вдалося уникнути правосуддя, Страйк жалкував як про мало що інше за свою кар’єру в армії. Найяскравішим спогадом про Брокбенка був вираз його обличчя, дикий, звірячий, коли чоловік кинувся на Страйка з розбитою пляшкою. Він був на зріст як сам Страйк, коли не вищий. Звук, з яким Брокбенк врізався у стіну, коли Страйк його вдарив, нагадував (за словами Гардакра) гуркіт машини, яка таранить хистку стіну тимчасової армійської споруди.
— Бачу, він отримує чималу військову пенсію,— пробурмотів Страйк, записуючи різні адреси, за якими пенсія надходила, підколи Брокбенк пішов у відставку. Спершу той поїхав додому, в Барроу-ін-Фернес. Тоді до Манчестера — не минуло й року.— Ха,— стиха мовив Страйк.— Отже, то таки був ти, покидьку.
З Манчестера Брокбенк вирушив до Маркет-Гарборо, відтак повернувся в Барроу-ін-Фернес.
— Гарді, а це що?
— Висновок психіатра,— відповів Гардакр, який сидів на низькому кріслі під стіною і сам переглядав якісь папери.— Тобі не можна його переглядати. Дуже халатно з мого боку отак його там лишити.
— Дуже,— погодився Страйк і відкрив файл.
Однак з висновку психіатра нічого нового для себе він не дізнався. Тільки коли Брокбенк потрапив до шпиталю, стало зрозуміло, що він алкоголік. Лікарі довго не могли вирішити, котрими зі своїх симптомів він завдячує алкоголю, котрими — ПТСР, а котрими — отриманим травмам мозку. Деякі з прочитаних термінів Страйку довелося гуглити: афазія — труднощі з добором потрібного слова; дизартрія — порушення мовлення; алекситимія — утруднене розуміння і визначення своїх і чужих емоцій.
Для Брокбенка свого часу забудькуватість стала дуже до речі. Чи важко йому було зімітувати котрісь із цих класичних симптомів?
— Що вони забули долучити до діагнозу,— сказав Страйк, який знав кількох чоловіків з травмами мозку і ставився до них приязно,— це що він від початку був кінчений.
— Чиста правда,— озвався Гардакр, відпиваючи кави і не підводячи очей від роботи. Страйк закрив файли Брокбенка і відкрив Лейнгові. Його фото цілком відповідало спогадам Страйка про шотландця, якому на час їхнього знайомства було всього двадцять років: широкоплечий, блідий, з низькою лінією волосся і маленькими темними очима, мов у тхора.
Страйк добре пам’ятав недовгу армійську кар’єру Лейнга, яку сам і завершив. Записавши адресу матері Лейнга в Мелроузі, він переглянув решту досьє і відкрив долучений до нього файл психіатричного висновку.
«Сильні прояви антисоціального розладу й пограничного розладу особистості... висока вірогідність, що є тривалою загрозою для свого оточення...»
Гучний стукіт у двері змусив Страйка закрити файли і схопитися на ноги. Гардакр не встиг дійти до дверей, як до кімнати увійшла сувора на вигляд жінка в костюмі зі спідницею.
— Маєш щось на Тимсона для мене? — гавкнула вона до Гар-дакра, а на Страйка кинула сердитий і підозрілий погляд, з якого той виснував, що вона вже в курсі його присутності.
— Гарді, то я піду,— одразу сказав він.— Радий був побачитися.
Гардакр коротко представив його пані ворент-офіцеру, в двох словах розповів, як вони працювали разом, а тоді вивів Страйка.
— Буду на роботі допізна,— сказав він, у дверях потискаючи Страйкові руку.— Подзвони, як знатимеш, коли зможеш повернути машину. Щасливої дороги.
Обережно спускаючись кам’яними сходами, Страйк мимохіть думав про те, що і сам міг би працювати тут з Гардакром, дотримуватися звичної рутини й вимог відділу спеціальних розслідувань. Армія не проти мати його на службі навіть без половини ноги. Страйк ніколи не шкодував, що вирішив піти у відставку, але це несподіване коротке занурення у старе життя не могло не збудити ностальгії.
Вийшовши під слабке сонце, що прорвалося крізь проріху в щільних хмарах, Страйк гостро відчув те, як сильно змінився його статус. Тепер він вільний від вимог нерозважливого начальства й обмеженого простору офісу-кам’яниці, але також не має статусу, якого надавала Британська армія. Він абсолютно самотній і озброєний лише кількома адресами на цьому полюванні — можливо, марному, оманливому — на чоловіка, який надіслав Робін жіночу ногу.
15
Where’s the man with the golden tattoo?
Як Страйк і очікував, керувати «міні», навіть якнайдалі відсунувши крісло, було вкрай незручно. Без правої ноги тиснути на газ доводилося лівою, а для цього — через тісноту — всім тілом вигинатися в дуже хитромудрий і незручний спосіб. Тільки виїхавши зі столиці Шотландії і попрямувавши до Мелроуза по трасі А7, Страйк зміг забути про складнощі управління чужою машиною і подумати про рядового Дональда Лейнга з Прикордонного полку короля, з яким познайомився одинадцять років тому на боксерському ринзі.
Сталося це ввечері в темному й лункому спортзалі, де бриніли веселі вигуки п’ятисот піхотинців. Він тоді був капралом Кормораном Страйком з Королівської військової поліції, мав чудову форму, треновані міцні м’язи, двоє сильних ніг і готовність показати себе на Міжполковому турнірі з боксу. Лейнга підтримувало втричі більше людей, ніж Страйка. Нічого особистого: військову
поліцію в принципі не любили. Чудове завершення вечора, присвяченого боксу: подивитися, як виб’ють памороки з «червоного берета». Обидва супротивники були великі й дужі; то був останній бій вечора. Ревіння натовпу відлунювало у венах обох бійців, мов другий пульс.
Страйк пам’ятав маленькі темні очиці супротивника і його коротке жорстке волосся, яке мало темно-рудий колір, мов хутро лисиці. По всьому лівому передпліччі — татуювання: жовта троянда. Шия в Лейнга була ширша за доволі вузьку нижню щелепу, а на блідих безволосих грудях напиналися м’язи, мов у мармурового Атланта. Ластовиння, що пересипало його руки і плечі, на тлі блідої шкіри здавалося укусами комарів.
За чотири раунди прийшли до нічиєї; молодший чоловік, можливо, рухався швидше, але Страйк мав кращу техніку.
У п’ятому раунді Страйк блокував удар, удав, що цілить в обличчя, а тоді вдарив Лейнга по нирках і поклав на підлогу. Коли суперник ліг на долівку, його вболівальники замовкли, а потім залою розлетілися несхвальні викрики — ніби ревло стадо слонів.
Лейнг піднявся на рахунок шість, але частину самовладання лишив на долівці. Дикі вимахи п’ястуками; відмова вчасно припинити бій, на яку рефері видав суворе попередження; джеб, коли уже продзвенів дзвоник; друге попередження.
У першу хвилину шостого раунду Страйк скористався погіршенням техніки у свого опонента і кинув Лейнга, в якого з носа струменіла кров, на огорожу. Коли рефері розвів їх і дав сигнал продовжувати, Лейнг скинув останню тонку мембрану цивілізованості й спробував буцнути Страйка головою. Намагався втрутитися рефері, й тут Лейнг геть ошалів. Страйк ледь ухилився від удару в пах, а тоді опинився у Лейнга в обіймах, а той вчепився зубами йому в обличчя. Страйк чув нерозбірливі крики рефері й те, як раптово притихнув натовп, коли ентузіазм перетворився на тривогу під тиском потворної сили, що струменіла від Лейнга. Рефері розтягнув боксерів, почав кричати на Лейнга, але той ніби не чув і тільки зібрався з силами, щоб знову кинутися на Страйка з кулаками. Той відступив убік і сильно ударив Лейнга у живіт кулаком. З Лейнга вийшов дух. Він склався удвічі й опустився навколішки. Страйк під слабкі аплодисменти вийшов з рингу. Укус на вилиці болів і сочився кров’ю.