Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 18)
— Привіт,— сказала вона.— Я так розумію, Баллабригс прийшов першим.
— Так,— відповів Метью.
Вдруге за день він простягнув руку. Робін відклала ноутбук, Метью допоміг їй підвестися, обійняв. Тепло його тіла принесло їй полегшення, спокій. Вона б не витримала ще одного вечора за сварками.
Аж тут Метью відсунувся, втупивши погляд у щось за її спиною.
— Що?
Робін кинула оком на ноутбук. Просто посередині яскраво-білого екрана з текстом у рамочці великими літерами було написано визначення:
Коротка пауза.
— Скільки коней загинуло? — нервово спитала Робін.
— Двоє,— відповів Метью і вийшов з кімнати.
14
...you ain’t seen the last of me yet, I’ll find you, baby, on that you can bet.
О восьмій тридцять вечора в неділю Страйк стояв під Юстонським вокзалом і курив останню цигарку на наступні дев’ять годин — до прибуття в Единбург.
Елін була не рада, що він проґавить вечірній концерт, отож натомість більшу частину дня вони провели в ліжку, й така альтернатива Страйка дуже влаштовувала. Красуня Елін, зібрана і досить-таки холодна поза спальнею, в спальні ставала набагато відкритішою. Спогади про певні еротичні образи та звуки (алебастрова шкіра, мокра від його цілунків, розтулені у стогоні бліді губи) додавали нікотину особливого смаку. Курити в мальовничій квартирі Елін на Кларенс-Терресі було заборонено, бо її маленька дочка страждала на астму. За посткоїтальний десерт Страйкові стала боротьба зі сном, коли Елін на відеомагнітофоні у спальні поставила запис свого виступу на передачі про композиторів романтичної доби.
— Знаєш, ти схожий на Бетховена,— задумливо повідомила вона, коли камера взяла великий план мармурового бюста композитора.
— Зі зламаним носом,— озвався Страйк. Йому вже таке казали.
— А чому, власне, ти їдеш до Шотландії? — спитала Елін, коли він пристібав протез, сидячи на ліжку. Гі спальня була оздоблена у кремово-білих тонах і не мала й натяку на гнітючу аскетичність гостьової кімнати в оселі Ніка й Ільзи.
— Маю там зачіпку в розслідуванні,— відповів Страйк, хоч і чудово розумів, що перебільшує. Він не мав нічого, крім власної підозри у причетності Дональда Лейнга чи Ноеля Брокбенка до відрізаної ноги. Хай там як, навіть попри мовчазний жаль за витраченими на мандрівку трьома сотнями, Страйк вважав своє рішення правильним.
Затоптавши недопалок п’ятою штучної ноги, Страйк рушив на станцію, купив собі поїсти в супермаркеті й піднявся у вагон нічного поїзда.
Купе на одного зі складаним умивальником і вузьким ліжком було крихітне, але за час армійської служби Страйк спав у значно менш зручних умовах. Було приємно виявити, що його шість футів і три дюйми зросту на ліжку якраз вміщаються, та й пересуватися в тісному просторі без протеза було зручно. Єдиною бідою було опалення в купе: у квартирі під дахом Страйк підтримував температуру, яку всі знайомі жінки знаходили зимною... хоча жодна жінка в нього на горищі не ночувала. Елін квартири навіть не бачила; Люсі, сестру, Страйк не запрошував, щоб не руйнувати її ілюзій щодо великих грошей, які він нині буцімто заробляє. Власне, замислившись тепер над цим питанням, Страйк збагнув, що в квартиру заходила всього одна жінка — Робін.
Поїзд різко зрушив з місця. За вікном замиготіли лави, колони. Страйк сів на ліжко, розгорнув перший багет з беконом і підкусив великий шматок. Згадалося, як Робін сиділа за столом у нього на кухні — бліда, перелякана. Він порадів, що нині вона вдома у Мессемі, де жодне лихо її не спіткає: хоч про одне можна не турбуватися.
Нинішня ситуація була дуже знайома. Страйк ніби знову служив у армії і найдешевшим транспортом їхав через Великобританію до штабу відділу спеціальних розслідувань в Единбурзі. Він ніколи не мав там постійного призначення і тільки знав, що офіс розміщується в замку, який височіє на скелястому пагорбі посеред міста.
Пізніше, сходивши до вбиральні в кінці коридору (поїзд хитало), Страйк роздягнувся до трусів і ліг, не накриваючись. Треба поспати чи хоч подрімати. Хитання поїзда заколисувало, але спека і постійні зміни швидкості повсякчас виривали його зі сну. Відколи «вікинг», у якому його везли, підірвався на дорозі в Афганістані й у Страйка не стало половини ноги і двох колег, йому важко було перебувати в машині, коли за кермом хтось інший. Тепер виявилося, що ця легка фобія поширюється на поїзди. Свист іншого потяга, що пролітає за вікнами, тричі будив Страйка, мов сирена; коли поїзд хилився, закладаючи поворот, на думку спадало жахіття: ось цей металевий монстр перекидається, котиться, розбивається, розпадається на шматки...
Поїзд заїхав на вокзал Единбург-Вейверлі о п’ятій п’ятнадцять, але сніданок подали тільки о шостій. Страйк прокинувся, коли почув, як провідник ходить вагоном і роздає таці. Коли Страйк відчинив двері, стоячи на одній нозі, юнак у формі аж зойкнув від подиву, тоді кинув погляд на протез, що лежав на підлозі у Страйка за спиною.
— Даруй, чоловіче,— мовив він із сильним акцентом уродженця Глазго, відводячи погляд від протеза і дотумкавши, що пасажир не відрубав собі ногу.— От конфуз!
Страйк, якого це розсмішило, взяв тацю і зачинив двері. Після безсонної ночі йому хотілося покурити, а не їсти розігрітий і ніби гумовий круасан, тож він пристебнув протез і заходився одягатися, присьорбуючи каву. У прохолодний шотландський ранок він вийшов одним з перших.
Вокзал розміщувався так, що виникало дивне відчуття — ніби стоїш на дні прірви. Крізь гофровану скляну стелю Страйк бачив обриси темних готичних будівель, що височіли над ним. Він знайшов місце біля стоянки таксі, де Гардакр обіцяв його забрати, сів на холодну металеву лаву, поклав наплічник біля ніг і закурив.
Гардакр приїхав тільки за двадцять хвилин, і щойно Страйк побачив його машину, як почувся дуже незатишно. Він так радів, що не доведеться платити за оренду авто; питати у Гардакра, що в нього за машина, видавалося недоречним.
«,,Міні“. Чорт, це ,,міні“...»
— Оґі!
Вони потиснули руки і приобійняли один одного — це американське вітання прижилося у збройних силах. Гардакр був невеликий на зріст, дружній на вигляд детектив, лисуватий, з мишачого кольору чуприною. Страйк знав, що за невиразною зовнішністю ховається гострий розум. Вони разом арештовували Брокбенка, і це одне вже поєднало їх — надто зважаючи на колотнечу, яка здійнялася після арешту.
Тільки побачивши, як давній друг складається удвічі, щоб влізти в машину, Гардакр зрозумів, що варто було сказати, що в нього за авто.
— Я й забув, яке ти одоробало,— мовив він.— Тобі нормально буде на такій їздити?
— Так,— озвався Страйк, відсуваючи пасажирське сидіння якнайдалі.— Дякую, що позичив, Гарді.
Принаймні тут була автоматична коробка передач.
Машинка виїхала з вокзалу і подерлася на пагорб, до чорних, мов сажа, будівель, що нависали над Страйком, коли той дивився на скляну стелю. Ранній ранок був сірий і прохолодний.
— Далі погода буде краща,— пробурмотів Гардакр. їхали по бруківці крутої Роял-Майл, проминаючи крамниці, де продавали тартани й прапори зі здибленим левом, ресторани й кав’ярні, дошки з рекламою екскурсій і вузькі провулки, крізь які можна було глипнути на місто, що лежало внизу праворуч.
Ось постав замок на верхівці пагорба: темний загрозливий силует на тлі неба, оточений високими круглими стінами. Гардакр тернув праворуч, убік від увінчаних гербом воріт, де вже чатували туристи, що бажали уникнути черги. Біля дерев’яної будки він назвав своє ім’я, показав перепустку й поїхав далі, до прорізаного у вулканічній скелі отвору. Далі був залитий штучним світлом Тунель, вистелений товстими кабелями по стінках. Виїхавши з тунелю, опинилися високо над містом. Поруч вишикувалися на зубчастій стіні гармати, а далі тягнулися аж до далекого заливу Фертов-Форт оповиті туманом чорно-золоті шпилі й дахи міста.
— Красиво,— мовив Страйк, підходячи ближче до гармат, щоб роздивитися краєвид.
— Нічогенько,— погодився Гардакр, кинувши діловитий погляд на столицю Шотландії внизу.— Сюди, Оґі.
Через бічні дерев’яні двері увійшли до замку. Страйк пішов за Гардакром довгим і вузьким кам’яним коридором і піднявся кількома прольотами сходів, що для правого коліна стало випробуванням. На стінах висіли портрети вікторіанців у військових одностроях.
Двері на першому прольоті відчинялися в коридор з входами у кабінети. На підлозі лежав потертий темно-рожевий ковролін, стіни були зелені, мов у лікарні. Хоча Страйк ніколи раніше тут не бував, все здавалося рідним (сквот на Фулборн-стріт і близько не дорівнювався). Цим життям він жив раніше: можна сісти за перший-ліпший стіл, і за десять хвилин уже втягнешся в роботу.
На стінах були плакати. Один нагадував детективам про важливість «золотої години» (короткого часу після скоєння злочину, коли можна зібрати інформацію найлегше і найповніше) і про пов’язані з нею процедури, на іншому було зображено ліки, що найчастіше викликають звикання. Тут були білі дошки, списані даними про перебіг розслідувань і строками: «Чекаємо на розшифровки з телефону й аналіз ДНК», «Потрібна форма 3»,— і металеві шафки з переносними наборами для зняття відбитків пальців. Двері до лабораторії було відчинено. На високому металевому столі лежала подушка в поліетиленовому пакеті, заплямована коричневими плямами засохлої крові. Поруч у картонній коробці — пляшки зі спиртним. Де кров, там завжди алкоголь. У кутку стояла пляшка з-під віскі «Беллз», на яку повісили червоний берет — він і дав прізвисько роду військ.