Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 14)
Повернувшись до будинку, він раптом подумав про Робін. Та дуже мало говорила про весілля, до якого лишалося всього два з половиною місяці. Тільки коли сказала Вордлу, що замовила доставку одноразових камер на весілля до офісу, Страйк згадав, що скоро Робін стане місіс Метью Канліфф.
«Час ще є»,— подумав Страйк. Час для чого — не уточнював, навіть сам для себе.
12
...the writings done in blood.
Для багатьох чоловіків то була би приємна інтерлюдія — отримувати гроші за те, що ходиш Лондоном за фігуристою білявкою, але Страйкові стеження за Платиною починало набридати. Кілька годин прочекавши на Готон-стріт (час до часу було видно, як виконавиця контактних танців іде до бібліотеки перекинутим через вулицю сталево-скляним містком Лондонської економічної школи), Страйк пішов за дівчиною до «М’ятного носорога»: в неї була зміна з четвертої. Тут він залишив дівчину: якщо Платина зробить щось підозріле, Лінор його набере, а о шостій зустріч з Вордлом. Страйк з’їв сандвіч у крамниці неподалік пабу, який вони обрали для зустрічі. Один раз дзвонив мобільний, але Страйк побачив, що то сестра, і не прийняв дзвінка. Здається, скоро буде день народження небожа Джека, і Страйкові геть не хотілося йти на святкування, надто після минулого разу, який запам’ятався головно неприємною цікавістю з боку матусь і пронизливими зойками надміру збуджених дітей, що раз у раз влаштовували істерики.
«Стара синя колодка» стояла на початку Грейт-Істерн-стріт у Шордичі: велика кирпата триповерхова цегляна будівля, вигнута, мов ніс корабля. Страйк пам’ятав, що колись тут був бордель: його з Ніком давній шкільний приятель втратив у ньому цноту з жінкою, яка годилася йому в матері.
Знак просто за дверима повідомляв про відродження «Старої синьої колодки» як музичного закладу. Страйк дізнався, що з восьмої вечора матиме змогу насолодитися живими виступами гуртів «Айлінгтон Бойз Клаб», «Ред Дрейпс», «Ін Голден Тіаз» та «Неон Індекс». Скрививши губи, він проштовхався до старого дерев’яного бару, де на величезному старовинному дзеркалі за шинквасом золотими літерами рекламували світлі елі минулого століття. З високої стелі звисали круглі скляні лампи, освітлюючи юрбу молодих жінок і чоловіків. Вони здебільшого нагадували студентів і були вбрані за модою, якої Страйк не розумів.
Хоча в глибині душі його мама була прихильницею стадіонних гуртів, вона часто водила юного сина до таких музичних закладів. Гурти, що складалися з її друзів, грали один-два концерти, годі зі скандалом розпадалися, знову збиралися і за три місяці вже грали десь в іншому пабі. Те, що Вордл обрав для зустрічі «Стару синю колодку», Страйкові здалося дивним, бо раніше вони зустрічалися тільки у «Пір’ї», пабі неподалік Скотланд-Ярду. Причина стала зрозумілою, коли Страйк підійшов до поліціянта — гой сам-один стояв з пивом біля шинкваса.
— Жінка любить «Айлінгтон Бойз Клаб». Підійде сюди після роботи.
Страйк не був знайомий з дружиною Вордла і взагалі на цю гему не дуже думав, але та жінка видавалася йому таким собі гібридом Платини (бо Вордл повсякчас поглядав на жінок зі штучною засмагою і без зайвого одягу) і єдиної дружини поліціянта, яку Страйк знав. Ту жінку звали Геллі, й цікавилася вона головно своїми дітьми, своїм житлом і соковитими плітками. Той факт, що дружина Вордла любить якийсь інді-гурт, про який Страйк і не чув (хоч він уже був схильний зневажати той гурт), наводив на підозру, що Вордлова дружина, мабуть, не така, як він собі надумав.
— Що в тебе є? — спитав Страйк у Вордла, коли добув пінту в уже дуже заклопотаного бармена. За мовчазною згодою вони відійшли від шинкваса і сіли за останній вільний столик на двох.
— Експерти дослідили ногу,— сказав Вордл, коли вони всілися.— Гадають, що нога належить жінці віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох років і що коли ногу відрізали, жінка була вже мертва — але не дуже давно, зважаючи на зсідання крові. Після відрізання і до того, як передати ногу твоїй подрузі Робін, її тримали в морозилці.
Від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох: за Страйковими підрахунками, Британі Брокбенк зараз має двадцять один рік.
— А не можна точніше визначити вік?
Вордл похитав головою.
— Точніше вони сказати не можуть. А що таке?
— Я ж тобі казав: у Брокбенка була донька-приймачка.
— Брокбенк,— повторив Вордл байдужим тоном, явно не пам’ятаючи, хто це.
— Один з тих, кого я підозрюю у надсиланні ноги,— нагадав Страйк, не приховуючи нетерпіння.— Колишній «пустельний пацюк». Кремезний чорнявий чоловік, одне вухо деформоване, мов вареник...
— Та гаразд, гаразд,— негайно роздратувався Вордл.— Слухай, я повсякчас чую якісь імена. Брокбенк — з татуюванням на руці...
— То Лейнг,— заперечив Страйк.— Шотландець, якого я засадив до в’язниці на десять років. Брокбенк — це той, який вирішив, що я пошкодив йому мозок.
— А, так.
— У його прийомної доньки Британі на нозі був старий шрам. Я тобі казав.
— Так, так, пригадую.
Страйк стримав ядучий коментар і відпив пива. Він відчував би більшу впевненість у тому, що його підозри сприймають серйозно, якби перед ним сидів давній колега Грем Гардакр, а не Вордл. Від початку стосунки Страйка з Вордлом були заплямовані сторожкістю, а потім ще й тінню суперництва. Детективні таланти Вордла Страйк оцінював вище, ніж здібності кількох інших офіцерів лондонської поліції, з якими мав справу, і все-таки Вордл із батьківською ніжністю ставився до своїх теорій, а Страйкових не сприймав.
— Що експерти сказали про шрам?
— Старий. З’явився задовго до смерті.
— В Бога й душу,— лайнувся Страйк.
Експертів той старий шрам, може, і не надто цікавив, але для нього мав величезне значення. Саме цього Страйк і боявся.
Навіть Вордл, попри звичку «перехоплювати у Страйка мікрофон» за всякої нагоди, виявив співчуття до відвертої занепокоєності детектива.
— Друже,— мовив він (оце було щось нове),— то не Брокбенк. То Маллі.
Страйк боявся саме цього: тільки-но він скаже «Маллі», як Вордл стрімголов кинеться за ним, відкинувши інших підозрюваних зі Страйкового переліку, радий стати людиною, яка закриє горезвісного бандита.
— Гаринґейський злочинний синдикат займається трафіком повій зі Східної Європи в Лондоні й Манчестері. Я говорив з відділом моралі. Вони минулого тижня накрили один бордель і витягнули з нього двох юних українок,— Вордл заговорив тихіше.— З ними розмовляли наші поліціянтки. Дівчата розповіли, що мали подругу, яка гадала, що їде працювати моделлю, і до нової роботи прихильності не виявляла, хай як її били. Два тижні тому Кореш витяг її з борделю за волосся, і більше її не бачили. Кореша відтоді теж не бачили.
— Кореш таке щодня робить,— заперечив Страйк.— Це не означає, що то її нога. Хтось чув, щоб він говорив про мене?
— Так,— переможно кивнув Вордл.
Страйк опустив кухоль, з якого збирався відпити. На ствердну відповідь він не чекав.
— Серйозно?
— Одна з дівчат, яких витягнув відділ моралі, чула, що Кореш якийсь час тому про тебе згадував.
— У якому контексті?
Вордл вимовив довге слово: прізвище багатого росіянина, власника казино, на якого Страйк дійсно працював наприкінці минулого року. Страйк насупився. Наскільки він зрозумів, якщо Кореш дізнався, що Страйк працював на того-таки власника казино, то зростала вірогідність, що Кореш розкопав і те, що останнім терміном завдячує його свідченням. Але сам він з нової інформації виснував тільки, що російський клієнт обертався в дуже сумнівних колах, та про це Страйк знав і раніше.
— Але як саме той факт, що Арзамасцев платив мені, стосується Кореша?
— Ну, з чого б тут почати...— озвався Вордл, і Страйк розпізнав непевність під маскою широкого кругозору.— Синдикат де тільки не відмітився. Якщо коротко, то ось є хлоп, який надсилав людям частини тіла, й ось він зникає з дівчиною, а тоді ти отримуєш ногу дівчини.
— Якщо так поставити питання, звучить переконливо,— погодився Страйк, якого це і близько не переконало.— А ти розбирав лінії Лейнга, Брокбенка й Віттакера?
— Та звісно,— відповів Вордл.— У мене люди якраз їх шукають.
Страйк міг лише сподіватися, що це правда, але утримався від розпитувань, щоб не піддавати небезпеці добрі стосунки з Вордлом.
— У нас також є запис камери спостереження з тим кур’єром,— додав Вордл.
— І?
— Твоя колега — добрий свідок,— сказав Вордл.— То дійсно «хонда». На фальшивих номерах. Одяг точно такий, як вона описала. Кур’єр поїхав на південний захід, у бік справжньої станції кур’єрської служби. Востаннє потрапив на камеру у Вімблдоні. Після того ані сліду — ні його, ні мотоцикла. Але, як я і казав, номери фальшиві. Він може бути де завгодно.
— Фальшиві номери,— повторив Страйк.— Він ретельно все спланував.
У пабі ставало дедалі більше людей. Вочевидь, нагорі вже збирався грати гурт: юрба пхалася до сходів, і Страйк уже чув знайомий виск: мікрофон завівся.
— У мене є для тебе ще дещо,— без великого ентузіазму сказав він.— Обіцяв Робін, що покажу тобі ці копії.
Вранці, ще вдосвіта, Страйк зайшов до офісу. Преса здалася і вже не чатувала на нього під входом, хоча дівчина з музичної крамниці внизу сказала, що ще вчора ввечері фотографи були.
Вордл узяв ксерокопії листів з виразом середньої зацікавленості.