Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 13)
— Що це? — спитав Страйк, роззираючись. Його здивував згорток матерії в кольорах національного прапора, купа списаного паперу і щось двісті червоних, синіх і білих пластянок у великому пакеті.
— Ми беремо участь в організації гулянь з приводу королівського весілля,— пояснила Ільза.
— Ісусе Христе,— похмуро буркнув Страйк, накладаючи собі ледь теплого мадраського каррі.
— Буде весело! Приходь.
Страйк так зиркнув на Ільзу, що вона засміялася.
— Як день минув? — спитав Нік, простягаючи Страйкові бляшанку пива.
— Кепсько,— відповів Страйк, вдячно приймаючи світле.— Ще один клієнт відпав. Лишилося двоє.
Нік та Ільза висловили співчуття, а тоді запанувала дружня тиша. Страйк напихався каррі. Утомлений і знічений, він усю дорогу додому думав про те, що надіслана нога (як він і побоювався) нищівним чином впливає на бізнес, який він так важко розбудовував. Усюди в газетах й інтернеті тепер було його фото, поєднане з повідомленням про дику й страшну витівку. Сама історія для газетярів стала приводом нагадати, що й Страйк має тільки одну ногу. Він цього факту не стидався, але реклама з того сумнівна; тепер над ним витав дух чогось дивного, збоченого. Страйка було заплямовано.
— Є новини про ногу? — спитала Ільза, коли Страйк знищив чималу кількість каррі й випив половину бляшанки пива.— Поліція щось каже?
— Завтра іду на зустріч з Вордлом, але не схоже, що в них щось є. Він думає на того бандита.
Страйк не розповідав Ніку й Ільзі ще про трьох чоловіків, яких уважав достатньо небезпечними і мстивими для такого вчинку, але казав, що раніше мав справу з професійним злочинцем, який уже відрізав і надсилав поштою частини тіла. Звісно ж, друзі стали на бік Вордла і теж гадали, що то вірогідний винуватець.
Сидячи на зручному зеленому дивані у вітальні Ніка й Ільзи, Страйк уперше за багато років згадав, що вони теж знайомі з Джефом Віттакером. Вісімнадцятий день народження Страйк святкував у пабі «Дзвін» у Вайтчапелі; мама тоді була на шостому місяці. Обличчя тітки здавалося застиглою маскою осуду і силуваної веселості, а дядько Тед, завше миротворець, не міг приховати гніву й ненависті, коли до блиску обдовбаний Віттакер зупинив дискотеку і вирішив заспівати одну з власних пісень. Страйк пам’ятав свій тодішній гнів, бажання опинитися десь далеко, поїхати до Оксфорда, позбутися того всього... але Нік та Ільза, мабуть, не мають таких спогадів: вони того вечора були захоплені одне одним, засліплені й щасливі через раптову й глибоку взаємну симпатію.
— Ти боїшся за Робін,— мовила Ільза, не так питаючи, як стверджуючи.
Страйк з повним ротом індійського коржа щось пробурчав на знак згоди. За останні чотири дні він мав час усе обміркувати. В цій ситуації Робін стала слабким, уразливим місцем (без тіні провини з її боку), і Страйк гадав, що особа, яка надіслала ногу (хай хто це є), розуміла це і раніше. Якби його помічником був чоловік, Страйк би так не переймався.
Він не забував, що Робін, попри свою корисність, поки що не має кваліфікації. Вона здатна переконати обережного свідка говорити, в той час як Страйкові габарити і природна похмурість лякають і змушують закриватися. Її чарівливість і приємні манери притишують підозри, відчиняють двері; вони вже сотні разів полегшували Страйкові роботу. Він знав, що завинив Робін, і тільки хотів, щоб тут і тепер вона відступила, заховалася, поки не знайдуть людину, що надсилає відрізані ноги.
— Мені подобається Робін,— сказала Ільза.
— Робін усім подобається,— відповів Страйк нерозбірливо, бо знову жував коржа. Це була правда: сестра Люсі, друзі, що заходили до офісу, клієнти — всі неодмінно казали Страйку, що їм дуже подобається жінка, яка в нього працює. І все-таки він почув у тоні Ільзи нотку цікавості й нагадав собі, що всі розмови про Робін мають бути відстороненими; і зрозумів, що все сприйняв правильно, коли наступним питанням було:
— Яку тебе складається з Елін?
— Нормально,— відповів Страйк.
— Вона і досі ховає тебе від свого колишнього? — спитала Ільза з тією самою цікавістю.
— Елін тобі не подобається, так? — спитав Страйк, переводячи розмову на ворожу територію просто для сміху. Ільзу він знав тридцять років, тож рум’янцю і заперечень цілком чекав.
— Та подобається... ну, я просто її не знаю, але вона така... Головне, що ти задоволений, більше нічого не треба.
Страйк думав, що цього буде досить, щоб Ільза забула про Робін (вона не єдина з його друзів казала: от ви з Робін так добре ладнаєте, то, може... а ти не думав, що...). Але Ільзу не так просто було віднадити від обраної стежки.
— Робін відклала весілля, так? А вони вже призначили нову...
— Так,— відповів Страйк.— Друге липня. Вона взяла додаткові вихідні, щоб поїхати додому в Йоркшир, бо треба... що там роблять до весілля? Повернеться у вівторок.
Дивна річ, а Страйк підтримав Метью, який наполягав, щоб Робін взяла вихідні у п’ятницю й понеділок. Йому спокійніше було знати, що Робін буде за двісті п’ятдесят миль від Лондона, з родиною. Робін страшенно розчарувалася, що не зможе прийти до «Старої синьої колодки» в Шордичі на зустріч з Вордлом, але Страйк ніби помітив у її поведінці й тінь полегшення.
Ільза наче засмутилася від новини, що Робін вийде за бозна-кого замість Страйка, та не встигла вона нічого сказати, як у нього в кишені завібрував мобільний. Дзвонив Грем Гардакр, давній колега за відділом спеціальних розслідувань.
— Вибачте,— сказав Страйк до Ніка й Ільзи, відставив тарілку і підвівся,— треба прийняти, це важливо... Гарді!
— Можеш говорити, Оґі? — спитав Гардакр; Страйк якраз прямував до дверей з будинку.
— Тепер можу,— відповів Страйк, за три кроки подолавши невеликий палісадник і виходячи на вулицю, щоб прогулятися і покурити.— Щось знайшов для мене?
— Правду кажучи,— нервовим тоном відповів Гардакр,— було б дуже до речі, якби ти сам приїхав і подивився, друже. У мене тут не ворент-офіцер, а суцільний головний біль. Не поладнали ми з нею. Якщо я почну відсилати інформацію, а вона пронюхає...
— А якщо я приїду?
— То зайдеш рано-вранці, а я лишу все на комп’ютері. Ну знаєш, виявлю халатність і не згорну файли.
Гардакр уже ділився зі Страйком відомостями, які, власне, не мав права розголошувати. Його щойно перевели до секції 35; Страйк не здивувався, що приятель не хоче ризикувати своїм становищем.
Детектив перейшов дорогу, сів на низенький кам’яний парканчик будинку навпроти, запалив цигарку і спитав:
— А воно варте того, щоб їхати аж до Шотландії?
— Залежить від того, що саме тобі треба.
— Давні адреси, родичі... інформація про медичні та психіатричні огляди теж не завадить. Брокбенк пішов у відставку за інвалідністю коли — у 2003-му?
— Саме так,— відповів Гардакр.
Якийсь гамір позаду змусив Страйка підвестися і озирнутися: власник паркану, на якому він сидів, викидав сміття. Це був маленький чоловічок років шістдесятьох, і при світлі вуличного ліхтаря Страйк розгледів, як роздратований вираз на його обличчі перетворюється на ввічливу усмішку: чоловік побачив Страйкові габарити. Детектив пішов геть, проминаючи здвоєні будинки; дерева в садках і живоплоти тріпотіли на весінньому вітерці. Скоро тут розвішають оздоби на честь весілля чергової пари. Невдовзі по тому вийде заміж і Робін.
— Гадаю, що про Лейнга ти небагато знайшов,— мовив Страйк з тінню питання в голосі. Армійська кар’єра шотландця була коротша за Брокбенкову.
— Ні... Але, Боже, що за персонаж! — відповів Гардакр.
— Куди його спрямували після Ґласгаузу?
То була військова в’язниця у Колчестері, через яку проходили всі в’язні-військовослужбовці, яких далі розподіляли по цивільних тюрмах.
— До В’язниці її величності «Елмлі». Після того про нього немає відомостей; доведеться звернутися до служби нагляду за достроково звільненими.
— Так,— погодився Страйк, випускаючи дим у зоряне небо. Вони з Гардакром розуміли, що Страйк уже не поліціянт і має не більше доступу до даних служби нагляду, ніж будь-який інший цивільний.— Звідки саме в Шотландії він походить, Гарді?
— З Мелроуза. Коли вступав до армії, вказав найближчою родичкою матір — я дивився.
— Мелроуз,— задумливо повторив Страйк.
Подумав про двох клієнтів, які ще лишалися: грошовитого дурня, який ловив кайф від спроб довести, що є рогоносцем, і багатої дружини й матері, яка платила Страйкові за докази того, що колишній чоловік переслідує їхніх синів. Батько був у Чикаго, а за Платиною можна було спокійно не ходити цілу добу.
Звісно, була вірогідність, що ніхто з тих чоловіків не має стосунку до ноги і Страйк усе собі надумав.
«Врожай і рук, і ніг...»
— Чи далеко до Мелроуза від Единбурга?
— Десь година чи півтори машиною.
Страйк викинув цигарку в канаву.
— Гарді, я приїду недільним нічним, зранку зазирну до офісу, а тоді поїду до Мелроуза — дізнаюся, чи не повернувся Лейнг до рідні й чи не знають вони, де він.
— Непоганий план. Заберу тебе з вокзалу, якщо попередиш, Оґі. Власне,— Гардакр налаштовувався на щедрий вчинок,— якщо це всього на один день, можу позичити тобі машину.
Страйк не одразу повернувся до цікавих друзів і холодного каррі. Закуривши знову, він поблукав туди-сюди вулицею, міркуючи. Тоді згадав, що в неділю ввечері має йти з Елін на концерт у Саутбенк-центрі. Вона хотіла прищепити Страйкові любов до класичної музики, хоча той навіть не вдавав бодай слабенького інтересу. Страйк глянув на годинник. Уже пізно дзвонити і казати, що не вийде; треба не забути це зробити завтра.