Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 82)

— Але ж це не цікаво, Герміоно, — заперечив Геґрід. — Я маю шось значно ліпше. Я си розводив їх роками, мабуть, це єдиний свійський табун на всю Британію.

— Геґріде… прошу тебе… — розпачливо благала Герміона. — Амбридж хапається за будь-яку дрібничку, щоб лиш мати підставу для звільнення тих учителів, які занадто близькі, на її думку, до Дамблдора. Прошу, Геґріде, покажи нам на уроках щойсь найнудніше з того, що може бути на іспитах для СОВ.

Але Геґрід лише позіхнув на весь рот і кинув спраглий одноокий погляд на широчезне ліжко в кутку.

— Ниньки був такий тєжкий день, а вже пізно, — лагідно поплескав він Герміону по плечі, від чого в неї підігнулися ноги й вона гупнулася навколішки на підлогу. — Ой… вибачєй… — Він схопив її за мантію і знову поставив на ноги. — Про мене не турбуйся, я обіцяю, шо заплянував на ваші уроки файні штуки… ну, а теперка біжіть до замку і не забувайте замітати за собою сліди!

— Не знаю, чи ти його переконала, — сказав невдовзі Рон, коли вони, перевіривши, що все спокійно, почвалали назад до замку, не залишаючи слідів на снігу завдяки закляттю-зникаттю, що його йдучи виконувала Герміона.

— Я прийду до нього завтра, — рішуче сказала Герміона. — Як буде треба — сама розпланую йому уроки. Мені байдуже, чи викине вона звідси Трелоні, але вигнати Геґріда я їй не дам!

Розділ двадцять перший

Око змії

Недільного ранку Герміона ледве пробилася до Геґрідової хижі крізь півметровий шар снігу. Гаррі й Рон хотіли піти з нею, але гора невиконаних домашніх завдань знову загрозливо виросла, тож вони неохоче залишилися у вітальні, намагаючись не звертати уваги на веселі крики, що долинали з подвір’я, де розважалися учні. Хто на санчатах, а хто на ковзанах їздили замерзлим озером, а дехто, що найгірше, зачакловував сніжки, і ті летіли в ґрифіндорську вежу й гупали у вікна.

— Ой! — закричав Рон, якому нарешті урвався терпець, і він виставив з вікна голову. — Я староста, і якщо хоч одна сніжка ще раз влучить у вікно… ОЙ!

Він різко відхилився, та все одно його обличчя було заліплене снігом.

— Це Фред і Джордж, — гірко пожалівся він, зі стукотом зачинивши вікно. — Ідіоти…

Перед обідом повернулася від Геґріда Герміона. Вона тремтіла від холоду, а її мантія промокла аж до колін.

— То як? — запитально глянув на неї Рон. — Усі уроки йому розпланувала?

— Та я старалася, — втомлено відказала вона, падаючи в крісло біля Гаррі. А тоді витягла чарівну паличку й виконала складний хвилястий помах, від якого з кінчика палички заструменіло гаряче повітря. Спрямувала його на мантію, і та запарувала, висихаючи. — Коли я прийшла, його навіть не було. Я стукала з півгодини. А потім він пришкандибав звідкілясь із лісу..

Гаррі застогнав. Заборонений ліс аж кишів усілякими істотами, через яких Геґріда могли легко звільнити з посади.

— Що він там тримає? Він сказав? — допитувався Гаррі.

— Ні, — знічено відповіла Герміона. — Каже, що приготував нам файну несподіванку. Я намагалася пояснити йому про Амбридж, але до нього просто не доходить. Тільки й торочить, що нормальна людина захоче вивчати не кнарлів, а химер… Ой, навряд чи в нього є химери, — додала вона, помітивши перелякані обличчя хлопців, — і не тому, що він не хотів би їх розводити. Просто, як він каже, дістати їхні яйця неможливо. Я намагалася йому втовкмачити, щоб продовжував те, що запланувала Граблі-Планка, але мені здається, він не чув і половини моїх слів. Він, знаєте, в якомусь дивному настрої. І все ще не зізнається, звідки в нього оті рани.

Не всі учні зраділи, коли вранці за сніданком побачили за вчительським столом Геґріда. Дехто, як Фред, Джордж і Лі, аж заревіли з захвату й побігли проходом між ґрифіндорським і гафелпафським столами, щоб потиснути його величезну руку. А ось, наприклад, Парваті й Лаванда обмінялися невеселими поглядами і скептично захитали головами. Гаррі знав, що багатьом учням подобалися уроки професорки Граблі-Планки, і найгірше, що в глибині душі він цих учнів розумів. Адже Граблі-Планку цікавили не лише ті уроки, під час яких легко можна було лишитися без голови.

Ось чому Гаррі, Рон і Герміона, щільно закутавшись від холоду, йшли на урок до Геґріда з величезним острахом. Гаррі турбувало, що їм покаже Геґрід і як поводитимуться учні, особливо Мелфой зі своєю компанією, якщо на уроці буде Амбридж.

Проте, коли вони пробилися крізь сніг до Геґріда, що чекав на узліссі, Верховної інквізиторки не було. Геґрідів вигляд не підбадьорював. Синці, в суботу фіолетові, тепер мали зеленувато-жовтий відтінок, а деякі порізи ще й досі кривавили. Гаррі не міг цього збагнути — невже на Геґріда напали якісь такі істоти, що їхня отрута не давала гоїтися ранам? На додачу, ніби цього зловісного видовища було йому замало, Геґрід ніс на плечі щось схоже на половину коров’ячої туші.

— Ниньки працюємо там! — весело повідомив Геґрід учням і кивнув у бік темних дерев за його спиною. — Там безпечніше. Та й вони си люблят темряву.

— Хто це, тіпа, любить темряву? — різко й трохи злякано спитав у Креба з Ґойлом Мелфой. — Що він там триндів… ви чули?

Гаррі пригадав той єдиний випадок, коли Мелфоєві довелося побувати в цьому лісі. Тоді він також не виявив особливої хоробрості. Гаррі всміхнувся сам до себе. Після квідичного матчу йому подобалося все, що Мелфоєві було неприємно.

— Готові? — бадьоро поцікавився Геґрід, оглядаючи учнів. — Ну, то файно. Я приберіг для п’ятої кляси екскурсію до лісу. Гадав, що варто піти й подивитися на тих істот у їхньому природному середовищі. Нині ми повивчаємо рідкісних створінь. Мабуть, я чи не єдиний на цілу Британію зумів їх приборкати.

— А хто, карочє, знає, чи вони приборкані? — крикнув Мелфой, і в його голосі ще виразніше відчувся переляк. — Ти вже ж не вперше приводиш на уроки диких звірів!

Слизеринці схвально загомоніли. Дехто з ґрифіндорців теж був готовий погодитися з Мелфоєм.

— Певно, що приборкані, — насупився Геґрід і поправив на плечі половину туші.

— А що тоді з твоїм лицем? — не вгавав Мелфой.

— Не пхай свого носа до чужого проса! — розсердився Геґрід. — Якщо більше нема дурних питань, то йдіть за мнов!

Він розвернувся й покрокував прямісінько до лісу. Ніхто не виявляв особливого бажання йти за ним. Гаррі подивився на Рона й Герміону. Ті зітхнули, та все ж кивнули на знак згоди, і вони втрьох на чолі класу пішли за Геґрідом.

Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров’ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.

— Підходьте сюди, — підганяв їх Геґрід. — Їх має привабити запах м’яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.

Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.

Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з’явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.

У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з’явилася драконяча морда, далі — шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими пазурями м’ясо.

Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів:

— Чому Геґрід їх більше не кличе?

Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє — якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Ґойла і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.

— Ага, а осьо ше один! — гордо промовив Геґрід, коли з-за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м’ясо. — А теперка… підніміть руки, хто їх видить?

Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.

— Так… так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, — серйозно сказав він. — І ти, Невіле, теж? І…

— Я, тіпа, перепрошую, — глузливо урвав його Мелфой, — але що ми тут маємо бачити?

Замість відповіді Геґрід вказав на коров’ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому — дивно було бачити, як шматки м’яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.

— Хто це робить? — запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. — Хто жере м’ясо?

— Тестрали, — гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула «а-а-а!» — Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..