Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 71)
— Але ж… — Рон злякано підійшов до вікна й задивився на дощ, — він… він же не може бути десь тут біля нас?
— Не може, — пробурмотів Гаррі, падаючи на лаву й розтираючи шрам. — Він, мабуть, далеко звідси. Мені болить, бо… він… розлючений.
Гаррі не мав найменшого наміру це казати і чув свої слова, ніби їх вимовляв хтось інший — але миттю збагнув, що так воно і є. Не розумів, звідки йому це відомо, але був переконаний: Волдеморт, де б не був і що б не робив, зараз лютував.
— Ти його побачив? — перелякано спитав Рон. — Мав… якесь видіння чи що?
Гаррі сидів непорушно, дивлячись собі під ноги, заспокоюючи розум і пам’ять після пекучого болю.
Сплутаний клубок постатей, завивання голосів…
— Він намагається щось зробити, а йому не вдається так швидко, як він хотів би, — сказав Гаррі.
І знову його самого здивували слова, що вилітали в нього з рота, але він був переконаний, що це правда.
— А… звідки ти знаєш? — здивувався Рон.
Гаррі похитав головою і притис до очей долоні. Побачив крихітні іскорки. Відчув, як Рон сідає поруч на лаву, і знав, що він на нього дивиться.
— Так було й минулого разу, — неголосно запитав Рон, — коли шрам заболів у кабінеті Амбридж? Відомо-Хто був розлючений?
Гаррі заперечливо похитав головою.
— А що ж це тоді?
Гаррі почав згадувати. Він дивився в обличчя Амбридж… шрам заболів… а тоді він мав те дивне відчуття в животі… химерне, несподіване…
— Минулого разу боліло, бо він радів, — сказав Гаррі. — Дуже радів. Він гадав… що станеться щось добре. А вночі перед нашим поверненням до Гоґвортсу… — Гаррі пригадав ту мить, коли шрам жахливо розболівся у їхній з Роном кімнаті на площі Ґримо, — …він лютував…
Гаррі озирнувся на Рона, що вражено роззявив рота.
— Старий, ти можеш замінити Трелоні, — захоплено видихнув Рон.
— Я ж не роблю пророцтв, — заперечив Гаррі.
— Зате знаєш, що ти робиш? — вражено й водночас боязко сказав Рон. — Гаррі,
— Ні, — похитав головою Гаррі. — Скоріше… відчуваю його настрій. Якимись такими спалахами. Дамблдор казав, що торік відбувалося щось подібне. Казав, що я можу відчути, коли Волдеморт десь близько, або коли він відчуває ненависть. А тепер я ще відчуваю, коли він задоволений…
Запала мовчанка. Вітер і дощ хльостали по будинку.
— Ти повинен комусь про це сказати, — порадив Рон.
— Минулого разу я сказав Сіріусу.
— То скажи йому й зараз!
— А як? — спохмурнів Гаррі. — Амбридж стежить за совами і за каміном, ти що, забув?
— Тоді скажи Дамблдорові.
— Я вже тобі казав — він знає, — відрізав Гаррі, звівся на ноги, зняв з кілочка плащ і накинув на плечі. — Немає потреби говорити йому ще раз.
Рон, застібаючись, замислено дивився на Гаррі.
— Дамблдор хотів би знати, — сказав він.
Гаррі стенув плечима.
— Ходімо… нам ще треба попрацювати з мовчальними закляттями.
Вони квапливо й мовчки ішли темною галявиною, ковзаючи і спотикаючись у баюрах. Гаррі був у полоні думок. Чого ж так прагнув Волдеморт? Що ж саме відбувалося не так швидко?
Гаррі вже з місяць не згадував цих слів. Був занадто заглиблений у гоґвортські події, занадто заклопотаний постійним двобоєм з професоркою Амбридж, несправедливістю міністерського втручання… але тепер він їх знову згадав і замислився… Волдемортова лють була виправдана, якщо він так і не наблизився до володіння
— Мімбулус мімблетонія, — пролунав Ронів голос, і Гаррі саме вчасно отямився, щоб пролізти крізь отвір за портретом до вітальні.
Схоже було, що Герміона досить рано пішла спати, залишивши на столі біля каміна купу в’язаних ельфівських шапочок, а в кріслі — Криволапика, що згорнувся клубочком. Гаррі був навіть радий, що її немає, бо не дуже хотів обговорювати біль у шрамі і вислуховувати її наполягання, щоб ішов до Дамблдора. Рон стурбовано на нього зиркав, але Гаррі витяг підручники замовлянь і сів до роботи над рефератом. Зосередитися ніяк не вдавалося, і він май же нічого не написав. Незабаром Рон повідомив, що теж іде спати.
Минула північ, а Гаррі читав і перечитував абзац про використання цингової трави, любистку та чхального зілля, не сприймаючи ані слова.
…Герміона казала, що Сіріус, відколи його замкнули на площі Ґримо, став необачний…
…у «Щоденному віщуні» подумають, що в нього запалення мозку, якщо довідаються, що він відчуває Волдемортів настрій…
…одурманення — це те, що відбувається з ним, бо як він може знати, що відчуває Волдеморт? Що то за химерний зв’язок між ними, так і не розтлумачений йому Дамблдором?
…Гаррі так хотів би заснути…
…Було так тепло й зручно в кріслі біля каміна, коли дощ собі періщив у шибки, Криволапик муркотів, а вогонь легенько потріскував…
Книга вислизнула з обм’яклих рук Гаррі і з глухим стуком упала на килимок. Слова схилилася набік…
Він знову блукав коридором без вікон, і кроки його відлунювали в тиші. Коли вдалині з’явилися двері, серце в нього закалатало… якби ж то він зумів їх відчинити… пройти крізь них…
Він простяг руку… ось-ось торкнеться їх кінчиками пальців…
— Гаррі Поттере, паничу!
Здригнувся й прокинувся. У вітальні давно вже погасли свічки, але біля нього щось ворушилося.
— Хто це? — випростався Гаррі в кріслі. Вогонь уже дотлівав, а кімната була оповита темрявою.
— Добі приніс вашу сову, паничу! — пискнув голосочок.
— Добі? — перепитав Гаррі, вдивляючись у темряву, звідки долинав голос.
Ельф-домовик Добі стояв біля столу, на якому Герміона залишила з півдесятка в’язаних шапочок. Його величезні гострі вуха стирчали з-під усіх, здається, шапочок, сплетених за весь цей час Герміоною. Він натягнув їх одну на одну, і голова його тепер здавалася довшою ледь чи не на метр. Зверху, на найвищому бомбончику, височіла, незворушно ухкаючи, явно вилікувана Гедвіґа.
— Добі зголосився повернути Гаррі Поттерові сову, — пропищав ельф із захопленим виразом. — Професорка Граблі-Планка сказала, що з нею вже все гаразд, паничу. — Він так низько вклонився, що його схожий на олівець ніс торкнувся потертої поверхні килимка, а Гедвіґа обурено ухнула й спурхнула на поруччя Гарріного крісла.
— Дякую, Добі! — сказав Гаррі, погладжуючи Гедвіжину голову і кліпаючи очима, не в змозі позбутися образу дверей зі свого сну… він був такий яскравий. Пильніше придивився до Добі й побачив, що ельф мав на собі ще й кілька шарфів та безліч шкарпеток, через те його ноги здавалися величезними порівняно з тілом.
— Е-е… ти що, забирав увесь одяг, залишений Герміоною?
— Ой, ні, паничу, — радісно пояснив Добі. — Добі дещо брав і для Вінкі, паничу.
— Так? І як там Вінкі? — поцікавився Гаррі.
Вуха в Добі трохи відвисли.
— Вінкі й далі багато п’є, паничу, — сумно відповів він, похнюпивши свої круглі й величезні, мов тенісні м’ячі, зелені очі, — Вона й далі не дбає про одяг, Гаррі Поттере. Та й інші ельфи-домовики теж. Ніхто з них тепер не прибирає у ґрифіндорській вежі, де скрізь розкидані шапочки та шкарпетки! Паничу, вони вважають, що це принизливо. Добі все робить сам, паничу, але Добі не нарікає, паничу, бо він завжди сподівається зустріти тут Гаррі Поттера, і сьогодні, паничу, його бажання здійснилося! — Добі знову вклонився до землі. — Але Гаррі Поттер не радісний, — вів далі Добі, коли знову розігнувся й боязко глянув на Гаррі. — Добі чув, як він уві сні щось бурмотів. Гаррі Поттеру снилися погані сни?
— Не такі вже й погані, — позіхнув Гаррі, протираючи очі. — Бували й гірші.
Ельф дивився на Гаррі своїми величезними очима. Тоді сказав дуже серйозним тоном, звісивши вуха: