Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 66)

— Це досить старомодне правило, — пояснила Герміона, яка тієї миті акуратно з’їхала на килимок перед ним і саме зводилася на ноги, — але в «Історії Гоґвортсу» написано, що засновники вважали хлопців не такими надійними, як дівчат. До речі, а чого ви хотіли до нас зайти?

— Тебе провідати…. Ось іди глянь! — сказав Рон і поволік її до дошки оголошень.

Герміона пробігла очима повідомлення. Її обличчя скам’яніло.

— Хтось їй усе розпатякав! — сердито гаркнув Рон.

— Це неможливо, — тихенько заперечила Герміона.

— Не будь така наївна, — скривився Рон, — думаєш, що як сама чесна й надійна, то…

— Ніхто не міг розпатякати, бо я наклала на пергамент з підписами спеціальне закляття, — понуро пояснила Герміона. — Якби хтось побіг з доносом до Амбридж, то ми одразу довідалися б, хто це зробив, і йому було б дуже несолодко.

— А що б з ним сталося? — поцікавився Рон.

— Скажімо, — відповіла Герміона, — прищі Луїзи Міджен порівняно з його карою були б наче кілька невинних веснянок. Ходімо снідати й побачимо, що думають інші… цікаво, чи це порозвішували у всіх гуртожитках?

Коли вони зайшли до Великої зали, то відразу зрозуміли, що оголошення від Амбридж з’явилося не лише у ґрифіндорській вежі. У залі велися напружені розмови, учні безперестанку гасали між столами, обговорюючи новину. Не встигли Гаррі, Рон і Герміона сісти, як до них прибігли Невіл, Дін, Фред, Джордж та Джіні.

— Ви бачили?

— Думаєте, вона знає?

— Що нам робити?

Усі дивилися на Гаррі. Він озирнувся, щоб пересвідчитись, що поблизу нема вчителів.

— Ми все одно робитимемо своє, — спокійно відповів він.

— Я знав, що ти так скажеш, — зрадів Джордж і поплескав Гаррі по руці.

— Старости теж? — допитливо глянув Фред на Рона з Герміоною.

— Аякже, — незворушно озвалася Герміона.

— А ось ідуть Ерні та Анна Ебот, — повідомив, озирнувшись, Рон. — А ще ті рейвенкловські типи і Сміт… і ніхто з них, здається, не прищавий.

Герміона раптом занепокоїлась.

— Забудь ти про прищі! Цим телепням не можна зараз сюди підходити, це буде дуже підозріло… Сідайте! — беззвучно розкрила вона рота, махаючи Ерні та Анні, щоб ті займали місця за гафелпафським столом. — Пізніше! Ми… поговоримо… з вами… пізніше!

— Я скажу Майклові, — нетерпляче зірвалася з лави Джіні. — От дурень, чесне слово…

Вона побігла до рейвенкловського столу, а Гаррі дивився їй услід. Чо сиділа неподалік, розмовлячи з кучерявою дівчиною, котру приводила з собою в «Кабанячу голову». Цікаво, чи оголошення Амбридж відіб’є в неї бажання з ними зустрічатися?

Та найповніше вони відчули наслідки оголошення аж тоді, як уже виходили з Великої зали на історію магії.

— Гаррі! Рон!

До них підбігла, вся в розпачі, Анжеліна.

— Нічого страшного, — тихенько сказав їй Гаррі. — Ми все одно збираємось…

— Чи ви хоч зрозуміли, що це стосується і квідичу? — не дослухала його Анжеліна. — Ми повинні йти до неї по дозвіл, щоб заново укомплектувати ґрифіндорську команду!

— Що? — перепитав Гаррі.

— Нізащо, — приголомшено пробелькотів Рон.

— Ви ж читали оголошення! Там ідеться й про команди. Тому послухай, Гаррі… кажу це востаннє… прошу, прошу тебе не психувати більше з Амбридж, бо вона взагалі не дозволить нам грати!

— Добре, добре, — сказав Гаррі, бо Анжеліна ось-ось могла розплакатись. — Не переживай, я буду чемний…

— Закладаюся, що Амбридж сидить на історії магії, — похмуро сказав Рон, коли вони пішли на Бінсів урок. — Вона ще не перевіряла Бінса… ставлю на що завгодно — вона там…

Проте він помилився. Коли вони зайшли, з учителів там був лише професор Бінс, що, як і завжди, висів за кілька сантиметрів над стільцем і готувався починати монотонне бубоніння на тему війн між велетнями. Гаррі навіть не намагався прислухатися до його слів. Малював якісь закарлючки на пергаменті, ігноруючи Герміонині погляди й підштовхування, і тільки після особливо болючого стусана під ребро сердито на неї зиркнув.

— Що?

Вона показувала на вікно. Гаррі озирнувся. На вузенькому карнизі під вікном сиділа Гедвіґа і глипала на нього крізь скло, а до її лапки був прив’язаний лист. Гаррі нічого не міг зрозуміти. Адже вони щойно снідали, — чого ж вона не принесла листа в належний час? Багато однокласників також показували на Гедвіґу.

— Мені завжди подобалася ця сова, вона така гарна, — почув Гаррі, як Лаванда сказала це Парваті, важко зітхаючи.

Він глянув на професора Бінса, що й далі читав свої конспекти, анітрохи не усвідомлюючи, що учні слухають його з іще меншою увагою, ніж завжди. Гаррі обережно зісковзнув зі стільця, пригнувся, порачкував до вікна, відсунув защіпку і помалу відчинив вікно.

Він сподівався, що Гедвіґа наставить лапку, щоб він міг зняти листа, а тоді полетить собі в соварню, та щойно відчинилося вікно, як вона застрибнула в клас, скорботно ухкаючи. Гаррі зачинив вікно, стурбовано зиркнув на професора Бінса, знову низенько нахилився і з Гедвіґою на плечі перебіг до свого місця. Сів, переклав Гедвіґу на коліна й почав відв’язувати від лапки листа.

Лише тепер він усвідомив, що Гедвіжине пір’я якось дивно розкуйовджене. Деякі пера взагалі були зігнуті, а одне крило якось неприродно стирчало.

— Вона поранена! — прошепотів Гаррі, низенько схиляючись над совою. Герміона й Рон підсунулися ближче Герміона навіть перестала писати. — Дивіться… у неї з крилом щось не те…

Гедвіґа тремтіла. Коли Гаррі спробував доторкнутися до крила, вона легенько підскочила, настовбурчила пір’я, ніби надималася, і докірливо на нього глянула.

— Пане професоре, — голосно сказав Гаррі, й усі учні повернулися до нього. — Щось я себе погано почуваю.

Професор Бінс відірвався від конспектів і, як завжди, здивувався, коли побачив перед собою клас, повний учнів.

— Погано почуваєтеся? — перепитав він.

— Не дуже добре, — твердо повторив Гаррі і встав, ховаючи Гедвіґу за спиною. — Мабуть, мені треба до шкільної лікарні.

— Так, — розгублено мовив професор Бінс. — Так… так, до лікарні… гаразд, ідіть, Перкінс…

Вийшовши з класу, Гаррі знову пересадив Гедвіґу на плече і квапливо покрокував коридором. Зупинився аж тоді, як не стало видно дверей Бінсового кабінету. Гедвіґу міг би вилікувати Геґрід, але ж де він? Вихід був єдиний — знайти професорку Граблі-Планку і сподіватися, що вона допоможе.

Він визирнув з вікна на затінену хмарами шкільну територію. Біля Геґрідової хижі професорки не було. Якщо вона зараз не на уроці, то сидить, очевидно, в учительській. Гаррі помчав сходами донизу, а Гедвіґа ледь чутно ухкала, похитуючись у нього на плечі.

По обидва боки дверей учительської стояли два кам’яні гаргуйлі. Коли Гаррі наблизився, одне з тих одоробл крякнуло:

— Ти маєш бути на уроках, пане-брате.

— Це терміново, — коротко кинув Гаррі.

— Овва, терміново? — пискнуло тоненьким голоском друге одоробло. — А ми, бач, заважаємо…

Гаррі постукав. Почув кроки, двері відчинилися, і перед ним виринула професорка Макґонеґел.

— Невже ти знову заробив покарання? — відразу запитала вона, а її квадратні окуляри загрозливо блиснули.

— Ні, пані професорко, — мерщій заперечив Гаррі.

— Чому ж ти не на уроках?

— Бо це терміново, — єхидно бовкнуло котресь одоробло.

— Я шукаю професорку Граблі-Планку, — пояснив Гаррі. — Це моя сова. Вона поранена.

— Поранена сова? Я правильно розчула?

З-за спини професорки Макґонеґел з’явилася професорка Граблі-Планка. Вона курила люльку й тримала в руках «Щоденного віщуна».

— Правильно, — підтвердив Гаррі й обережно зняв з плеча сову, — вона прилетіла пізніше за інших сов-листонош, а крила в неї стирчать якось дивно. Подивіться…

Професорка Граблі-Планка міцно затисла зубами люльку й забрала в Гаррі Гедвіґу, а професорка Макґонеґел мовчки за цим спостерігала.

— Гм, — мугикнула професорка Граблі-Планка, і її люлька легенько гойднулася: — Таке враження, ніби щось на неї напало. Але я не знаю, що саме. Зазвичай на птахів нападають тестрали, але Гегрід так видресирував гоґвортських тестралів, що вони на сов навіть не дивляться.

Гаррі нічого не знав і знати не хотів про тестралів. Його цікавило єдине — щоб усе було гаразд з Гедвіґою. Але професорка Макґонеґел гостро глянула на Гаррі й запитала: